Естафета Життя (на украинском языке)

Прогулянка серед натовпу дерев i кущiв була напрочуд цiкава й весела.

– Ти мабуть, забула, яке й небо над нами!
– смiялася Фаннi.
– Все нидiєш у своїй лабораторiї.

– Е, нi, - заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, нидiти, бачу, не в її натурi, правда ж?
– i поглянув у вiчi проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далi: - Генна iнженерiя - це ж творчiсть, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй iмпонувала його легка iронiя, несподiванi повороти думки.

– От ми, художники, теж творимо. На площинi зображуємо тримiрнiсть, глибину, викликаємо у глядача враження об'ємностi. Але це ж iлюзiї! А генетики доповнюють природу новими, цiлком реальними витворами.

Соул, м'яко усмiхаючись, заперечила:

– Е, не кажiть. Створити iлюзiю - хiба не чаклунство? Менi, скажiмо, Легше вмонтувати ген у спiральку, анiж намалювати пейзаж. З цiєї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцiнностi.

– Але ж ви себе знайшли?
– спитав художник.

– Генетика мене знайшла, - усмiхнулась Соул.

Їй було весело, голосно смiялась, та коли в уявi раз по раз висвiтлювався букет чорних квiтiв,- хмурнiла, блиск очей пригасав.

– Ви чимось стривоженi, Соул?
– спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. I дiвчинi сяйнуло: знає!..

– Та я... просто вiдвикла гайнувати час.

– Невiдомо, скiльки нам вiдведено часу, - зiтхнув красень.
– I чи можна його продовжити...

– Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! защебетала Фаннi.
– Згiдно iз всезагальним законом компенсацiї, винайденим особисто мною!

– Жарти жартами, а взагалi...
– обiзвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,- вiдпочивати вмiють не всi.

– Тобто?
– спохопилась Фаннi.

– Ти от вважаєш, що Соул вiдпочиває...

– А хiба нi?

– Авжеж, нi, - силувано посмiхнувся Мовчун.
– В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

"О боже, невже телепат?
– Дiвчина кинула на нього насторожений погляд.
– Тому ж вiн i мовчав, зосереджувався".

– Ви маєте рацiю, - вiдповiла.
– Повнiстю вiдключитись важко, iнерцiя мислення... знаєте... її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, пiдтримуючи розмову з художником, думала про "iнерцiю мислення". Треба навчитися переводити її у пiдсвiдомiсть - там уже нiхто не намацає... Безсмертя - ось над чим вона ламає голову останнiм часом. Це - проблема з проблем... Чому людина смертна? Все залежить вiд одного, лише вiд одного запису в спадковому кодi. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який вiдповiдає тiльки за подiл статевих клiтин, покласти вiдповiдальнiсть i за соматичнi клiтини. Перемiстити; вмонтувати. От i все. Нiякого старiння, а отже, й смертi людина не знала б... I дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленiє на iншому ареалi... в майбутньому...

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крiзь холодний безконечний простiр, наповнений усiлякими силовими полями, пройнятий видимим i невидимим промiнням, мчать грудочки Життя, запакованi в надiйнi контейнери. I якщо їй пощастить... Люди майбутнього будуть безсмертнi!

– Ви знову за своє.

– Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. Подумки докiнчуєте свою роботу?

– Подумки?
– Соул усмiхнулася, хоч її обсипало холодом.
– Там потрiбно манiпулювати iз живим матерiалом.

– Перестань доскiпуватись, - Фаннi взяла свого кавалера за руку, i вони подалися в глиб алеї.

Несподiвано виринув здогад: Фаннi зв'язана з Чорною Трояндою. Фаннi, найближча подруга... Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всi змовилися проти неї?

Озирнулася навколо - дерева стоять похмурi, кущi збирають темiнь, i нiде не видно й душi - справжнiсiнька пастка. Фаннi зi своїм другом попереду, художник трохи вiдстає... Тiкати?

Ноги їй враз обм'якли, i Соул, щоб не впасти, сiла на траву.

– Сидiть, не ворушiться!

Художник вихопив iз широкої кишенi пiджака блокнот, з другої - пачку кольорових олiвцiв i, стоячи, почав малювати.

– Якби ви знали... в цiй позi... Наче бiла квiтка на зеленому!

– Слава богу, хоч не чорна...
– знiчено посмiхнулась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дiвчина вже подумки дорiкала собi: це ж фобiї, безтiлеснi примари страху обступили її душу, а вона пiддалася... Мабуть-таки, нервове виснаження дiйшло критичної межi. А Фаннi молодчина... Свiже повiтря, новi враження... Художник справдi цiкавий... Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнiм поколiнням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття...

– Погляньте, Соул.
– Художник простягнув їй блокнот.
– Якщо погодитесь позувати... Хотiв би написати портрет.

Не пiдводячись, дiвчина розглядала ескiз. Лiнiї динамiчнi, енергiйнi, отже, та хвилинна слабкiсть на обличчi не вiдбилася, i нiякого страху, а то вiн зафiксував би обов'язково.

– Гарно, але... iдеалiзовано.

Художник допомiг їй пiдвестися, ще кiлька хвилин вони вдвох розглядали ескiз.

– Iдеалiзацiя? Нiскiлечки!
– запально вигукнув художник.
– Я не фальшую, отака ви є: дiвчина рiдкiсної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, i це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй нiколи й угору глянути, не те що в люстро, але вiд слiв художника теплi хвилi пробiгли по тiлу. Якi приємнi дотики його пальцiв до її руки!

На дорiжцi знову з'явилася Фаннi, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспiшила навстрiч подрузi.

– Що сталось?

– Та, власне, нiчого особливого...
– нiяково посмiхнулась Фаннi.
– Вiн ненадовго... у справах...

– Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

– Та нi, справдi вiн подався... Щось термiнове...
– вже лагiднiше промовила Фаннi i додала, дивлячись на художника: - Побiля Ажурового мосту.

Соул пополотнiла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторiя!

Безпорадно i водночас благально поглянула на подругу i на художника:

– Я мушу теж вiдлучитися!

Оце "вiдлучитися" пролунало чи не на весь парк.

– Що з вами?
– Художник вхопив її за обидвi руки.
– Заспокойтеся.