Фах

Тепер Тревіліян аж упрів від хвилювання, і Джордж, який уже виріс із колишнього «Джорджі» до односкладового гортанного «Джордж», тішився з цього.

Вони були у великій залі, де їх уже якось десять років тому збирали (і куди вони з того часу ніколи не ходили). Здавалося, ніби те далеке тьмяне сновидіння раптом стало явою. У перші хвилини Джорджа вразило те, що все тут ніби поменшало, але потім він збагнув, що то він сам виріс.

Зібралося їх тут не так багато, як першого разу, і самі юнаки. Для дівчат визначили інший день.

— Не розумію, чому нас примушують стільки чекати, — нахиливши голову, тихенько сказав Тревіліян.

— Звичайна тяганина, — зауважив Джордж. — Ніяк без неї не обійдуться.

— І звідки в тебе цей ідіотський спокій?

— А мені нічого хвилюватися.

— Від твоєї самовпевненості голова паморочиться. Станеш дипломованим гноєвозом, ось тоді я на тебе подивлюся, — і Тревіліян окинув натовп схвильованим поглядом.

Джордж теж роззирнувся довкола. Цього разу система була інша, ніж у день Читання. Все відбувалося набагато повільніше, а інструкції їм роздавали вже надрукованими — неабияка перевага проти тих дітей, що не вміють читати.

Прізвища Плейтен і Тревіліян, як і раніше, були наприкінці списку, але тепер вони вже знали чому.

Один по одному з кімнат виходили юнаки. Похмурі й, мабуть, непевні у своїх силах, вони збирали одяг і йшли до аналізатора по результати.

Кожного, хто виходив, оточувала дедалі рідша юрба тих, хто ще чекав своєї черги. «Ну, як?», «Дуже важко було?», «По-твоєму, що тобі дали?», «Відчуваєш якусь різницю?».

Відповіді були туманні й розпливчасті. Джордж тримався осторонь, напружуючи всю волю. Всі водно правили, що більше шансів у тих, хто зберігає спокій. Та хоч би там як, він відчував, що руки його повільно холонуть.

Просто смішно, як із роками на тебе спадають нові клопоти. Приміром, висококваліфіковані фахівці, що вирушали на інші планети, конче мусили їхати зі своїми дружинами (а жінки — зі своїми чоловіками). Це було необхідно, щоб підтримувати на планетах правильне статеве співвідношення. Жодна дівчина не відмовиться вийти заміж за чоловіка, який має призначення на планету класу А. Джордж не мав на прикметі якоїсь певної дівчини, та він і не цікавився жіночою статтю. Ще не час. Коли здобуде фах та отримає право додавати до свого імені «дипломований програміст», ось тоді, наче султан у гаремі, зможе вибрати будь-яку. Ця думка схвилювала його, і він постарався позбутися її. Треба бути спокійним.

— Якесь безглуздя, — пробурмотів Тревіліян. — Спочатку тобі торочать, що треба зберігати спокій та незворушність. А потім ставлять в такі умови, що про спокій годі й думати.

— Може, це зумисно? Щоб зразу розмежувати чоловіків та хлопчаків. Не звертай уваги, Трев.

— Заткни пельку!

Нарешті викликали Джорджа, але не по радіо, як того разу. Його прізвище засвітилося на табло.

Джордж помахав Тревіліянові рукою:

— Тримайся, Трев! Не хвилюйся!

Коли він заходив до кімнати тестування, то був щасливий. Атож, щасливий!

— Джордж Плейтен? — запитав чоловік, який сидів за столом.

На мить у свідомості Джорджа з надзвичайною виразністю постав образ чоловіка, який десять років тому запитував так само, і йому раптом здалося, ніби перед ним той самий лікар, а він, Джордж, тільки-но переступивши поріг, знову перетворився на восьмирічного хлопчину.

Чоловік за столом підвів голову. Його обличчя, звичайно, не мало нічого спільного з тим образом, що виринув з глибини Джорджевої пам’яті. У цього ніс був картоплиною, волосся рідке, підборіддя помережане складками, наче він раніше був товстун, а тоді зненацька схуд.

— Ну і? — роздратовано перепитав чоловік.

Джордж повернувся до дійсності.

— Я Джордж Плейтен, сер.

— Так і кажіть. Я лікар Зекері Антонеллі. Зараз ми познайомимося з вами ближче.

Він, не кліпаючи, як сова, роздивлявся світлі маленькі клаптики плівки.

Джордж здригнувся, в його пам’яті знову зринув лікар (він забув, як його звали), який теж роздивлявся плівку. Невже та сама? Той лікар хмурився, а цей зараз подивився на нього так, наче його щось дратувало.

Джордж уже не відчував себе щасливим.

Лікар Антонеллі розгорнув грубеньку теку.

— Тут пишеться, що ви хочете стати програмістом обчислювальних машин.

— Так, лікарю.

— Ви ще не передумали?

— Ні, сер.

— Це дуже відповідальний і складний фах. Ви певні, що можете опанувати його?

— Так, сер.

— Більшість людей, до здобуття освіти, не називають ніякої конкретної професії. Видно, вони бояться нашкодити собі.

— Гадаю, ви маєте слушність, сер.

— А ви не боїтеся?

— Я вважаю, що краще бути відвертим, сер.

Лікар кивнув, однак вираз його обличчя не змінився.

— Чому ви хочете стати програмістом?

— Як ви тільки-но сказали, сер, це відповідальний і складний фах. Програмісти виконують важку і складну роботу. Мені вона подобається, і я думаю, що впораюся з нею.

Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.

— Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.

«Він намагається залякати мене, — захвилювався Джордж. — Пануй над собою і кажи правду!»

— Звісно, програміст має більше шансів, — сказав Джордж. — Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.

— Нехай так, але звідки ви знаєте?

Запитання поставлено таким тоном, наче на нього годі було відповісти розумно, і Джордж змусив себе не посміхнутись. Адже він знав відповідь.

— Я читав про програмування, — сказав він.

— Що?

На обличчі лікаря з’явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.

— Я читав про програмування, сер, — повторив він. — Я придбав книжку і простудіював її.

— Книгу для дипломованих програмістів?

— Так, сер.

— Але ж ви не могли розуміти, що там написано.

— Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.

(Навіть його батьки нічого не знали про схованку, де ві зберігав оті книжки, і не здогадувалися, чому він стільки часу проводить у своїй кімнаті і чому не висипається).