Фальшивий талісман

Побачивши вишукане товариство, яке завітало до їхнього особняка, Сулова поправила гімнастерку, щільніше затягнувши пас. Єдина перевага військового одягу — пас. Коли його затягуєш, трохи скрадаються вже не бездоганні форми.

Краусс пройшов до телефону, а Сулова з покоївкою заходилася поратися коло столу. Чоловіки не стали даремно витрачати час — Валбіцин який вважав себе тут уже зовсім своїм, попрямував до бару й витягнув з нього одразу три пляшки, ніжне притиснувши їх до грудей.

— На всі смаки, шановне товариство, — вигукнув урочисто, — коньяк, горілка й навіть віскі! І звідки цей Краусс дістає віскі?

— З Ірландії, — пояснив Кранке й забрав у Валбіцина пляшку. — А також через Швецію. — Він налив собі півсклянки жовтуватого напою, розвів, як годиться, содовою водою, і з відразою дивився, як Валбіцин спорожняє мало не повну склянку коньяку. Що й казати, східний варвар — хіба так п’ють коньяк? Та ще й марочний, французький? Його треба смакувати, гріта в долонях, а він…

Зайшов Краусс, також налив собі повну склянку й вихилив до дна точно так, як східний варвар. Хоча, подумав Кранке, чого чекати від Краусса? Звичайний вискочень-есесівець. Правда, він, Кранке, носить мундир гауптштурмфюрера, але він вступив до СС з суто тактичних міркувань, в душі він лишається, як і був, фон Кранке, а цей довгий молодик Краусс, котрий аж на щабель обігнав його, і тепер не відрізняється від дрібного невихованого крамаря.

Краусс вдоволено, навіть самовдоволено посміхнувся і обвів присутніх урочистим поглядом.

— Щойно розмовляв з обергрупенфюрером Кальтенбруннером, — мовив багатозначно, назвавши навіть звання начальника РСХА, наче ніхто тут не знав цього.

Кранке одірвався од віскі й з цікавістю зиркнув на Краусса. Що доповів штурмбанфюрер Кальтенбруннеру? Одразу заспокоївся: звичайно, нічого поганого. В основному він сам відповідає за операцію, принаймні більше, ніж Кранке, й зацікавлений, щоб усе, пов’язане з нею, виглядало добре.

Справді, витримавши паузу, Краусс повідомив:

— Я інформував обергрупенфюрера, що початок операції призначено на завтра, і одержав згоду. Більше того, Кальтенбруннер наказав передати геру Іполитову, — Краусс поштиво нахилив у його бік голову, — що в разі удачі на нього чекають найвищі нагороди рейху. Він сам, клопотатиметься перед фюрером. — Краусс зупинився на кілька секунд і ще налив собі коньяку. — Нагороджені будуть усі учасники операції, — мовив так, наче вже одержав черговий хрест. — Вип’ємо за це, панове.

Валбіцин почав наливати коньяк. Кранке викинув угору руку.

— Хайль Гітлер! — вигукнув.

Це було не дуже своєчасно, бо всі тримали склянки в правицях, довелося ставити їх або перебирати в ліву руку, але, зрештою, все обійшлося, випили до дна в урочистому мовчанні.

Ковтаючи шампанське, Іполитов мимоволі обвів усіх зневажливим поглядом.

“Вороняччя, — подумав. — Зібралося і вже ділить нагороди. А я мушу заробляти їх…”

Злість укотре вже закипіла в ньому, хотів кинути щось різке, але до кімнати зазирнула покоївка й повідомила, що стіл накритий. І всі попрямували до їдальні, жваво перемовляючись, урочисті й радісні, наче вже одержали нагороди рейху.

24

Полковник Карий приїхав на імпровізований аеродром за Квасовом у другій половині дня. Бобрьонок доповів йому, що для прийняття ворожого літака все готове. Карий попросив води і, напившись, повідомив- уночі надійшла радіограма з “Цепеліну”— о другій ночі слід запалити вогнища. Гітлерівці підтверджували, що літак приземлиться саме сьогодні вночі.

— Ніяких додаткових інструкцій агентам? — запитав Бобрьонок.

— Ні. — Полковник мочив, наче читав радіограму: — Чекайте літак шостого. О другій ночі запаліть вогнища. — Нараз посміхнувся самими очима й додав зовсім іншим тоном: — Усе, товаришу майор, сьогодні вирішальна ніч, тепер усе залежить од вас, від того, як зустрінете дорогих гостей.

Підійшов Толкунов, козирнув полковникові — видно, почув лише кінець речення, бо мовив:

— Ми готові, а чи прилетять?

— Сьогодні вночі.

Капітан заперечив:

— Уночі може піти дощ або щось зміниться.

Бобрьонок осудливо подивився на нього: що за манера — завжди в усьому сумніватися… Сказав упевнено:

— Синоптики обіцяють гарну погоду.

— Е-е… синоптики… — махнув рукою Толкунов, недвозначно висловивши своє ставлення до метеослужби.

Полковник поклав край його сумнівам.

— Гадаю, що німці прилетять таки сьогодні. Точніше завтра вночі. Показуйте, що у вас робиться.

Карий попрямував до майданчика, підготовленого для посадки літака, і майор, несхвально зиркнувши на Толкунова, подався за ним.

Нараз Карий зупинився і зірвав якусь рослину. Підкликав капітана:

— Що це?

Толкунов лише похитав головою.

— Не займаюсь… До речі, здається, це не входить до обов’язків розшукувача.

— Точно, не входить, і я знаю, що справ у вас багато. А зветься вона чистотілом, або бородавником, подивіться, яка яскрава жовта квітка.

Толкунов зиркнув на квітку гостро, наче на підкинуту в повітря консервну банку. Бобрьонкові здалося, що потягнеться зараз за пістолетом, але капітан лише знизав плечима.

— Квітка як квітка, — пробурчав, — нічого особливого.

Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:

— Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.

Толкунов насупився і відповів:

— Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов’язково.

Полковник осудливо похитав головою.

— Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає…

Толкунов подивився на полковника ніяково.

— Пошліть мене на якісь курси, — попросив. — Я і сам знаю, що не дуже освічений.

— Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотіла, не треба мати освіти. Елементарну допитливість.

Толкунов посуворішав.

— І умови, — заперечив. — Я от до війни, до того, як мене узяли до армії, в МТС працював. Сестра мене виховувала, батьки в нас рано померли, потім виріс і сестрі допомагати почав. Троє дітей в неї…

Бобрьонкові стаю шкота капітана: важке дитинство, потім школа ФЗН, робота в МТС. Де ж тут по-справжньому вчитися?

Але Карий не дав Толкунову жодної можливості для відступу.

— Неправильно міркуєте, капітане, — заперечив, — ну й що, коли в МТС? Наша країна — єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й турбувалися б про освіту, правда?