Фб-86

— Заждіть, — перебив її Голуб. — Я неправильно сформулював запитання. Знаю, в окремих випадках батьки заслуговують, щоб діти ненавиділи їх. Це тоді, коли вони негідники, не дбають про дітей, б'ють їх, знущаються над ними. Це інша справа. Але ненавидіти когось тільки за те, що в нього інші політичні погляди, на мою думку, неправильно. Особливо тоді, коли йдеться про батька і сина, про такого батька, який любить свого сина і віддає йому все, що може…

— Мені здається, пане професоре, що політичні мотиви ще більше виправдовують ненависть, — відповіла Естер.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав Голуб, — я ненавиджу фашизм. Але коли б мій батько був фашистом, я не міг би зненавидіти його.

— Пане професоре, мені не хотілося б сперечатись, але я гадаю, що у ваших словах є суперечність, — твердо сказала Естер.

Голуб запитливо глянув на неї.

— Ненавидіти фашизм взагалі, не зачіпаючи конкретних осіб, носіїв фашизму, не можна. Ненавидіти ідеї і любити тих, хто їх вигадав і застосував на практиці, — тут не сходяться кінці з кінцями. Що може дати абстрактна ненависть до фашизму? Нічого! Фашизм став дійсністю внаслідок діяльності його носіїв…

— Я бачу, з вами важко сперечатися, — засміявся професор, — Я далекий від політики. Можливо, причиною цього є те, що з політикою зв'язані різні жахливі речі. Набагато кращою є сфера науки, оці клітини, пробірки, все те, що відкриває нашому погляду мікроскоп. Ось що, люба. Відкладіть на завтра наші нотатки. — Професор підвівся.

Естер зібрала аркушики з записами, що лежали на столі, і поклала їх у жовту пластмасову папку. Деякий час задумливо розглядала папку і, всміхнувшись, спитала:

— Пане професоре! Ми ще не дали нашим дослідам назви. Що написати на папці?

Голуб замислився.

— Напишіть «ФБ-86», — сказав він згодом. — Якщо не помиляюсь, ми розпочали ці досліди вісімдесят шість днів тому?

— Так, — відповіла Естер, — вісімдесят шість днів. А тепер, пане професоре, дозвольте звернутися до вас з проханням.

— Будь ласка, — привітно сказав вчений.

— Допоможіть Краснаю. Буде жахливо, якщо його виключать.

— Що ви, люба! Невже ви справді думаєте, що з Краснаєм може скоїтись якесь лихо! Це ж найталановитіший студент нашого університету. Ставити питання про його виключення можна було б лише в тому разі, коли б він припустив грубе порушення правил. Наскільки я його знаю, на це він нездатний.

— Спасибі, — сказала Естер.

Вона взяла олівець і вивела на папці: «ФБ-86. 1949 р.».

Голуб провів дівчину до парадних дверей. Естер попрощалась і швидко попрямувала по втрамбованій садовій доріжці.

Естер охоче приходила до професора. Їй подобалось у нього. Іноді вони довго прогулювались по саду. Вчений захоплено показував їй своє маленьке царство. Він сам доглядав сад. Це було для нього приємним відпочинком. Сад був гарний, впорядкований. Незважаючи на осінню нору, густим, зеленим килимом стелилася трава. Тільки пожовкле і рудувате опале листя нагадувало про те, що літо скінчилось.

Не доходячи до повороту доріжки, Естер оглянулася, щоб, за звичкою, ще раз помахати на прощання професорові. Вона підняла руку, всміхнулась. Голуб стояв у дверях вілли. Він теж махнув Естерці рукою, дочекався, поки дівчина зникла за поворотом, і зайшов у будинок.

Естер швидко попрямувала до автобусної станції. Вона думала про Іштвана.

Тільки б усе обійшлося добре. Бідолаха! Він такий самотній. Живе на стипендію. Вона вірить йому. Правда, іноді він поводиться трохи дивно. Сторониться дівчат. Крім навчання, захоплюється тільки спортом, але й то не заради змагань чи спортивної слави. На змаганнях він так кинув на килим чемпіона університету Гевеші, наче це був лантух з картоплею. Хлопці кажуть, що з вільної боротьби Іштван міг би бути чемпіоном країни, але він і слухати не хоче про участь у великих змаганнях. Так, дивний хлопець.

Дівчина вирішила пройти до наступної зупинки… На розі, біля кондитерської, вона несподівано зустріла Іштвана. Обличчя хлопця було похмуре, стурбоване.

— Іштване! — схопила вона хлопця за руку. — Ну як?

— Виключили, — промовив Іштван глухим голосом і відвернувся.

— Це неможливо! — прошепотіла Естер, все ще міцно стискуючи руку Іштвана. — Що ж робити?.. — спитала після короткої паузи.

— Піду до Голуба, — зітхнув хлопець.

— Ходімо, Іштване, вип'ємо кави, — запропонувала Естер. — Все одно Голуб зараз вечеряє. Потім підемо до нього.

— В мене немає грошей, — відмовився Іштван.

— Нічого, у мене є. Ходім.

Вони зайшли в кафе. Естер замовила чорну каву.

— Естер, — озвався хлопець, — ми вже давно знайомі. Скажи, ти вважаєш мене негідником? Чи ворогом? — Він з надією дивився на дівчину, наче від її відповіді залежало його майбутнє.

— Ні. Я знаю тебе як чесну людину. Але ти зробив помилку, не написавши всього про свого батька.

— Повір, люба Естер, — перебив Іштван і глянув на неї своїми блакитними очима. — До 1946 року я нічого не знав про нього.

— А Каллош казав, ніби ти висловлювався проти радянської науки?

— Казав. Це ще більше ускладнило моє становище.

— Але ж це брехня! За що тільки сердиться на тебе цей Каллош?

— Не розумію, — розвів руками Іштван.

— Я говорила з Голубом, — сказала Естер. — Він обіцяв допомогти.

— Що ти йому сказала?

— Тільки те, що сьогодні дисциплінарна комісія розглядає твою справу.

— Я теж казав йому про це, — мовив Іштван.

— Ти знаєш, який він неуважний. Одразу ж забув. Він не розуміє, за що ти зненавидів свого батька. На його думку, батька не можна ненавидіти. Ми ще посперечалися з ним.

— Багато хто не може цього зрозуміти. А ти розумієш? — звернувся він до дівчини.

— Так, — твердо відповіла Естер.

Вони довго мовчали. Надворі вже вечоріло. Засвітились на стінах бра, і приємний присмерк оповив людей.