Формула Космосу (на украинском языке)

Кирило Федотович вибачливо усмiхнувся.

– Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.

– Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик...
– Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому.
– А решту... Запишiть телефон, домовимось.

Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.

II.

Кирило Федотович гадав, що його вiзит до Вiолетти Михайлiвни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, вiн подякує та й пiде, заспiшить додому... Але Вiолетта Михайлiвна, впустивши його до тiсного темного коридорчика, махнула рукою в бiк розчинених дверей:

– Прошу, заходьте. Сiдайте, я зараз.

Кирило Федотович сiв у низеньке крiсло бiля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухнi долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцiннi хвилини, йому нетерпiлось побачити рукопис - аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарештi з'явилась, несучи перед себе срiбну тацю, на якiй стояли пузата кавоварка, блюдечка i чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарiлочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Вiолетта Михайлiвна сказала:

– Прошу, частуйтесь.
– Сiла в крiсло навпроти.
– Може, зробити бутерброди з ковбасою?

– Дякую, - знiяковiв Кирило Федотович, - взагалi, навiщо турбуватись, я ж на хвилиночку...

– То, може, з сиром?

– Дякую, дякую.

– Ну, то пийте каву.

– Менi й кава, знаєте, не дуже... Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.

– Може, з коньячком?

– Нi, нi, не вживаю, - замотав головою Кирило Федотович, - я перенiс такий iнфаркт... маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонiєм...

– Тобто?

– Ну... є такий iзотоп iз слабеньким гамма-випромiнюванням. Джерело енергiї для стимулятора.

Вiолетта Михайлiвна трохи вiдсунулась вiд столика.

– Та не бiйтесь, це не той плутонiй, яким була начинена бомба, скинута на японське мiсто Нагасакi. То плутонiй-239, а в мене трiшечки плутонiя-238.

Вiолетта Михайлiвна здивовано вiдвела голову:

– Тiльки подумати! I як ви почуваєтесь?

– Ось уже третiй рiк, i - нiчого, добре. Рiдко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.

– Мабуть, перевантажувались, - зiтхнула Вiолетта Михайлiвна.
– Отак i мiй... Цiлими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона i дивувалась, i обурювалась: навiщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботi, коли за це зарплату дають,- тодi iнша справа. А то ж так, стукнуло чоловiковi в голову - вiн i почав горбитись за столом цiлими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папiр якимись закарлюками...

– Та ще до одруження вiн любив науку бiльше, анiж мене, - скаржилась Вiолетта Михайлiвна.
– Повiрите, приходив на побачення о шостiй годинi... ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрiчалися щоранку. Вечори вiн вiддавав науцi... Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, iронiчно посмiхаючись на її фiлiппiки, та зрештою не витримав:

– Це, знаєте, Вiолетто Михайлiвно, як дивитися на життя i науку... Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової iстини, а не саме iснування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пiзнання...

– От вiн i подерся вгору та й упав, - аж нiби зловтiшно зiтхнула вдова.

– А монографiя лишилась, - схитнув головою Кирило Федотович.
– Не пустоцвiтом був чоловiк.

– Та лишилась, подивiться, якщо вас цiкавить.

Вiолетта Михайлiвна, похитуючи стегнами, пiшла до кухнi й принесла густо списанi математичними символами аркушi. Простягнула Кириловi Федотовичу:

– Ось, маєте. Кiлькох не вистачає, але то дрiбниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.

– Гм... так...
– бубонiв, нахмурюючи брови.
– Саме те, що й менi не давало спокою.
– Велике об'єднання...

– Вам долити?
– Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.

– Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!

– Що?
– Господарка заклiпала чорними вiями.

– Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.

– Я вам пораджу пити талу воду, - сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.

Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:

– Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї...
– В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому.
– Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!

– До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива.
– Та мiй, було, не хотiв i слухати.

– Не судiть його строго, чоловiк був зайнятий зовсiм iншим, - обiзвався Кирило Федотович, не вiдриваючи очей вiд рукопису.
– Завершити фундаментальну теорiю...

– Якби ви бачили, як округлилися йому очi, коли я запропонувала перейти на сироїжну дiєту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо...

– Тут головне: чи вiн завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

– Або, скажiмо, безсольова дiєта. Сiль - це ж отрута для органiзму... А вiн, було, як не пiдсолить, то й не з'їсть.

Раптом Кирило Федотович болiсно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем пiд самiсiньке серце.

– Н-нi... Нема... Саме того аркуша, де вивершується формула, i нема! Прошу вас, Вiолетто Михайлiвно, подивiться там, пошукайте... Може, випадково... Сьома сторiнка.

Жiнка, знизавши плечима, неквапом пiшла до кухнi. Кирило Федотович сiпнувся вслiд, але примусив себе знову сiсти, зрештою, вiн у чужiй квартирi. Господарка повернулася з порожнiми руками.

– Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, i без цього квартира захаращена.