Фройд би плакав

– Знаєш, Х'ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб'ється.

– Угу, – він не відірвався від книжки.

– Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?

– Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.

– Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…

– Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»

– Та, поганенько-таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір – з боку спини, щоправда – і наче лоскотав по-збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася-аж почервонів, сарака – і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.

– Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В'єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику-японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… – одного з тобою виду…»

– Ностальгія – річ страшна.

– Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.

– Чи в дурку забрали. В'єтнам – річ весела.

– Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула – йдемо на посадку.

Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».

– Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?

– Гм, може, й Мерапі.

– Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…

– Сімдесят один.

– Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь – моя, всі інші – вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою – злегковажиш із першими розділами – дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.

– Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти – скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?

– Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.

– …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?

– Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!

– Тихо, тихо… Не кричи.

– А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»

– Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох – без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти – це ж не змагання.

– Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». – «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене – ну, це мені й піддало запалу!» – «А я! Я перша там була!!! Це – моя гора!» Тьху!

– Чш-ш…

– А мені краса потрібна, – Марла поморщилася, – ні, краса – то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…

– Нічого, скоро скажеш все індонезійською.

– Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.

– Та ну шо ти, продовжуй, – Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, – будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».

– Тут швидше – якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду – невідомість, ліворуч – прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття – тобто, ти.

– А що праворуч?

– А я що – знаю? Насрав хтось…

– Га-га-га! Я тебе люблю.

– Та ж фігня, Джульєтто.

Не спинити вже тих сліз – такі файні були сни

(Скрябін)

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше – тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала – через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання – бо хто ж його мені розмірювати буде? – мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях – і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та – біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…

– Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! – Х'ялмар щосили трусив її за плечі, – почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

– Мм… Люблю тебе… і спати…

– Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

– Що-о?! – від обурення Марла і справді прокинулась. – Ти що – здурів?Я тобі хто – дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… – Марлу таки вирвало.

– Хух, нарешті впізнаю тебе… – Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. – дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як – не жувала навіть, чи що?