Гіркий дим. Міст

— Дуже.

Сопеляковим обличчям майнула хмара.

— Тепер вам, — зітхнув він, — усе легко дається. Гроші, дівчата…

— Не кажіть нікому.

— Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… — затнувся він.

Рутковський насторожився.

— Що навіть?

— Е-е, пусте. Ви завжди — взірець акуратності, а сьогодні неголений.

— Справді. — Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. — Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.

— Якщо вона повірить.

— Вам, пане Вікторе, не повірити не можна. А з мене коньяк.

— Усі завжди тільки обіцяють…

— Точно.

— Ну, скажу, скажу.

Рутковський просковзнув порожнім коридором до туалету. Визирнув з-за непричинених дверей і, побачивши, що мимо поважно прочвалав Синявський, зітхнув з полегкістю й побіг до перукарні.

Ну запізниться на кілька хвилин… Кетхен знатиме, що він у бібліотеці, вона не донесе на нього Кочмареві — вже звикла до дрібних Максимових презентів.

Іван Мартинець сидів на відкритій веранді невеличкого ресторанчика «Струмок», що притулився над самою дорогою на Зальцбург. Відвідувачів було мало: він з Гізелою та ще кілька проїжджих, які поставили свої машини на асфальтованому майданчику під рестораном.

Усі сиділи на відкритій веранді, тільки двоє кремезних чоловіків у замшевих шортах пили пиво в залі. Стояла літня спека, і лише іноді легкий вітерець гойдав верхівки сосен, що обступили ресторанчик, глиця сипалася на столи.

Один з чоловіків, що пив пиво, показав кельнерові два пальці, і той приніс повні кухлі.

— І сиру, — наказав чоловік. — Свіжого.

Кельнер пішов по сир, а чоловік, вмочивши губи в піну, мовив невдоволено:

— Можемо до ночі просидіти, й нічого. Дівка у нього файна, скажу я тобі, з такою дівкою я б тут не сидів…

Другий зареготав.

— У вас, пане Йосипе, губа не з лопуцька.

— Губа в мене й справді не з лопуцька, — похмуро погодився Йосип. — А що з того? Як були ми з тобою, Богдане, на побігеньках, так і залишились.

— Нічого собі, скажу вам, побігеньки! — Богдан непомітно намацав у кишені руків’я пістолета. — Ми з вами, пане Йосипе, виконавці, й виконавці неабиякі, з нами ще рахуються, і я певний, що завжди комусь знадобимось. Абисьми живі були.

— О-о! Абисьми живі були — це ти точно врізав, Богдане, поки сила є, нами й цікавляться. А потім?

— На пенсію, пане Йосипе.

Йосип скрутив величезну дулю, тицьнув під самісінький ніс Богданові.

— Бачив, дурню? Ти що, член профспілки?

— А ви зараз грошенята заощаджуйте.

— З нашою роботою тільки заощаджувати!..

— Я ось що думаю! — Богдан озирнувся і, впевнившись, що поблизу нікого нема, мовив притишено: — Треба нам з вами, пане Йосипе, свій момент ловити. Бо справді, на чужого вуйка працюємо, по лезу ножа ходимо, а за віщо? Кількасот марок, тьху, прошу я вас!..

— Не плюйся, Богдане, й вони на дорозі не валяються.

— Не валяються, — погодився Богдан. — Та набридло. Цей Лакута у люксі шнапс і коньяк дудлить, а ми по коридорах вештаємось…

— Макітра в нього варить краще, ніж у нас, Богдане.

— По кажіть, просто більше щастя має.

— Щось ти крутиш, Богдане. Не подобається це мені. Я з Лакутою в «Нахтігалі» служив, рука у нього знаєш яка!

— Була, пане Йосипе, була, прошу я вас, в нього рука, а тепер один спомин.

— Ну кажи, куди цілиш?

— Чекайте, пане Йосипе, обмізкувати цю справу ще треба, поп’ємо пива, а потім побалакаємо, бо часу в нас досхочу.

— Чого-чого, а часу справді… — погодився Йосип. — Краще були б гроші.

Кельнер приніс тонко нарізаний сир. Йосип узяв шматочок, кинув до рота, пожував.

— Хіба це сир? — зітхнув Богдан. — У пас у горах відкраєш півкіла овечого, ото їжа. А тут дві сосиски — сніданок…

— На один зуб.

— Ми з вами, пане Йосипе, от що зробимо: купимо завтра м’яса, баранини, поїдемо до лісу, розкладемо вогнище й на шпичках, прошу я вас…

— На шпичках смачно, — ковтнув слину Йосип.

Нараз він витягнув шию в бік веранди.

— Що там? — засовався на стільці Богдан.

— Шляк би його трафив! — вилаявся Йосип. — Весь час під ногами крутиться…

— Хто?

— Сиди спокійно, не повертайся. Отой тип приїхав, що ми побавились.

— Рутковський?

— Еге ж.

— Тікати треба, може впізнати.

— Машину лишимо на стоянці, а самі за струмок. Там я лавицю нагледів. У кущах, і нас не видно.

— Щось цей Рутковський часто в нас на дорозі трапляється.

Богдан лишив гроші на столі, й вони обережно, щоб не побачили з веранди, спустилися крутими сходами до виходу.

За струмком стояла дерев’яна лава, Йосип вмостився зручно, простягнувши ноги, а Богдан сів на краєчку, щоб спостерігати стоянку, де припаркувалися червоний «фіат» Рутковського й канарковий «пежо» Мартинця.

…Рутковський одразу помітив Мартинця з Гізелою: ця пара сиділа осторонь, на самому краю веранди під соснами. Помахав рукою й побачив, як розпливлося в усмішці обличчя Мартинця.

— Хелло, Іване! — вигукнув Рутковський. — Привіт, Гізело, я радий бачити вас. — Він сів і огледів пляшки на столі. — Ти знову присмоктався, Іване? Дорога важка, суцільні крутани…

— А ми з Гізелою заночуємо. Тут у хазяїна є дві кімнати, обидві вільні, випий, можеш також заночувати.

Рутковський похитав головою.

— Не випадає.

— Як знаєш…

— Ну, кажи, чого кликав? — Сьогодні на радіостанції був вихідний день, Максим збирався поїхати в гори порибалити, але подзвонив Мартинець і призначив зустріч у «Струмку».