Габрієла

В барі Насіб бігав від столика до столика, слухаючи розмови відвідувачів. Жоан Фулженсіо проголосив:

— Жодна зміна в житті суспільства не відбувалася без кровопролиття. Але цей замах не обіцяє Раміро нічого доброго. Якби йому вдалося вбити Арістотелеса, то, можливо, він зумів би завоювати частину голосів у Ітабуні. Після того ж, що трапилося, авторитет Арістотелеса лише зміцніє. Це означає кінець імперії Раміро І Садівника, але ми не станемо підданими Тоніко Гаряче Серце. Мундіньйо Веселий зійде на престол.

Пошепки повідомляли про хворобу полковника Раміро, хоча сім'я намагалася потаїти це. Тоніко і Алфредо ні на мить не залишали батька. Подейкували, що старий ось-ось віддасть богу душу. Проте це повідомлення пізно ввечері було спростоване Доктором і Жозуе.

Цікавий випадок трапився з Доктором. Видатний лідер руху, очолюваного Мундіньйо, він у день замаху просто обідав у сім'ї Раміро. Ще напередодні він разом з Арі і Жозуе був запрошений в дім свого супротивника на обід, що давався на честь поета Аржілеу. Доктор прийняв запрошення: політична боротьба не зіпсувала його добрих взаємин з Бастосами, навіть незважаючи на різкі статті в «Діаріо де Ільєус», автором яких він був. Того дня він, Аржілеу і Жозуе відвідали одну місцинку за Понталом, щоб у затінку кокосових пальм поснідати там неперевершеною мокекою. Вони запивали сніданок кашасою, якою їх почастував адвокат Елвесіо Маркес. Вони трохи затримались і мало не бігцем рушили до готелю, де поет поміняв краватку, а вже потім попростували прямо до Раміро.

Хоча Жозуе і звернув увагу своїх супутників на незвичне пожвавлення на вулицях, але ті не надали цьому ніякого значення. Між тим Арі Сантос, який сидів у барі, вирішив що запрошення, мабуть, анульовано, і не пішов до Бастосів.

Не можна сказати, що обід пройшов весело; всі були чимось стурбовані, розмова не клеїлась. Господарі виправдовувались тим, що вранці полковник раптово захворів. Сини заперечували проти його присутності за столом, але Раміро наполіг на своєму, хоча нічого не пив і не їв. Тоніко був незвично мовчазний, і Алфредо не вдавалося підтримувати розмову, він був дуже неуважний. У його дружини, що давала розпорядження служницям, почервоніли очі, немовби вона плакала. Гостей розважала Жеруза, вона ж підштовхувала батька, коли до того зверталися. Жеруза розмовляла з поетом і Доктором, а Раміро незрушно розпитував Жозуе про учнів коледжу Еноха. Час від часу розмова затихала, тоді Раміро і Жеруза знову її оживляли. В один з таких моментів між дівчинкою і поетом виник діалог, про який потім розповідали в барах:

— Ви одружені, сеньйоре Аржілеу? — лагідно запитала Жеруза.

— Ні, сеньйорито,— відповів поет своїм громовим голосом.

— Вдівець? Бідолашний... Сумно, мабуть, жити самому.

— Ні, сеньйорито. Я не вдівець...

— То ви ще парубок? Вам пора одружитися, докторе Аржілеу.

— Я й не парубок, сеньйорито.

Здивована Жеруза наївно наполягала:

— А хто ж ви тоді, сеньйоре Аржілеу?

— Коханець, сеньйорито,— відповів він, схиливши голову.

Це було так раптово, що Тоніко, який був того вечора сумний і мовчазний, вибухнув реготом. Раміро суворо глянув на нього. Жеруза втупилась в тарілку, а поет продовжував їсти. Жозуе ледве стримував сміх. Врятував становище Доктор, розповівши поетові історію родини Авілів.

Під кінець обіду прийшов Амансіо Леал. І лише тоді Доктор відчув, що трапилось щось надзвичайне. Амансіо не приховував свого здивування, побачивши його тут, і очікувально замовк. Бастоси теж мовчали. Нарешті Раміро запитав:

— Ну, які наслідки операції?

— Схоже, що буде врятовано. В усякому разі, так кажуть.

— Кого буде врятовано? — поцікавився Доктор.

— А ви нічого не знаєте?

— Ми прийшли до вас прямо від Елвесіо.

— Стріляли в полковника Арістотелеса.

— В Ітабуні?

— Тут, в Ільєусі.

— Чого?

— А хто його знає...

— Хто стріляв?

— Невідомо. Здається, якийсь жагунсо. Він утік.

Доктор, який не читав у той день газети і нічого не знав, висловив співчуття:

— Сумна історія... Адже він був вашим другом, полковнику, чи не так?

Раміро похнюпився. Обід закінчився сумно, після того як поет продекламував Жерузі кілька поезій. Мовчанка була такою важкою, що Жозуе і Доктор вирішили попрощатися. Добре пообідавши, поет хотів посидіти ще, попиваючи коньяк, але друзі умовили його. Коли вони вийшли, Аржілеу поскаржився:

— Для чого така поспішність? Вишукане товариство, чудовий коньяк...

— Бастоси хотіли залишитися в родинному колі.

— А що трапилося, чорт забирай?

Це їм стало відомо лише в барі. Доктор поспішив до лікарні, а відомий поет обурювався:

— Якого дідька вони надіслали вбивцю саме сьогодні, коли мене запросили на обід? Вони що, не могли вибрати іншого дня?

— Справа не чекала,— пояснив йому Жоан Фулженсіо.

Відвідувачі приходили і залишали бар. Хтось розповів, що пагорб Уньан взято в кільце, інший докинув про обшуки, які почалися в навколишньому районі, а також про велике полювання на негра, котрого мусять взяти живим або мертвим. Люди, які приїхали з Ітабуни, і жагунсо, котрі висадились з вантажних машин, переконували всіх, що не повернуться без голови бандита і покажуть її всьому місту. Приходили також і ті, кому вдалося побувати в лікарні. Арістотелес спить, а доктор Лопес сказав, що рано ще робити будь-які прогнози. Куля пронизала легеню.

Насіб також ходив до підніжжя пагорба подивитися, як оточують місцевість. Він розповів новину Габрієлі і доні Армінді, які ще не знали причини переполоху.

— Хотіли вбити префекта Ітабуни, полковника Арістотелеса, але тільки поранили. Він зараз перебуває у лікарні, майже на грані смерті. Кажуть, діяли люди полковника Раміро Бастоса, або Амансіо, або Мелка, а втім, це однаково. Жагунсо заховався десь на пагорбі. Але йому не втекти — за ним полює понад тридцять чоловіків. І коли його впіймають...

— Що тоді? Його заарештують? — зацікавилася Габрієла.

— Заарештують? Виходячи з розмов, його голову відвезуть в Ітабуну. Навіть комісара поліції прогнали.

Комісар у супроводі солдата з'явився з боку порту, звідки стріляв негр. Озброєні люди охороняли дорогу на пагорб. Комісар хотів по ній пройти, але йому не дозволили.

— Тут не ходять.

Комісар був у формі з лейтенантськими погонами. Йому заступив шлях самовпевнений молодик з револьвером у руках.

Лейтенант запитав:

— Ви хто, сеньйоре?

— Я секретар Ітабунської префектури, Амеріко Матос, коли це вас влаштовує.

— А я комісар ільєуської поліції. Я мушу заарештувати злочинця.

Поряд з юнаком стояло п'ять жагунсо з гвинтівками.

— Заарештувати? Годі жартів! Якщо ви хочете когось заарештувати, вам немає рації видиратися на пагорб. Заарештуйте полковника Раміро і цю наволоч Амансіо Леала та Мелка Тавареса або, нарешті, хоча б Лойріньйо. Вам тут нічого робити, у вас вистачить справ у місті.