Габрієла

— І ось саме сьогодні, коли треба готувати обід на тридцять осіб, замовлений на завтра...

— Я навіть не чула, коли ви увійшли. А я лягла десь біля другої ночі...

Насіб муркнув щось нерозбірливе. Ця дона Армінда була занадто цікавою до всього.

— Я не дивився на годинник. Мене одне тривожить: хто приготує обід?

— Це складна справа. На мене ви краще не розраховуйте. Дона Елізабет ось-ось має народити дитину. Вже минули всі терміни. Я через неї ніч не спала, все чекала, що прибіжить дон Пауло по мене. Та я й не вмію готувати ці вишукані страви...

Вдова дона Армінда, мати Шіко, хлопчиська, що працював у барі Насіба, спіритистка і плетуха, була ще й славнозвісною акушеркою. Чимало дітлахів Ільєуса, що побачили світ протягом двадцяти останніх років, перейшли через її руки, і перші враження від навколишнього світу пов'язувалися в них з її рум'янощоким обличчям і міцним духом часнику.

— А дона Клорінда вже народила? Щось сеньйора Раула не видно було вчора в барі...

— Так, так. Вчора ввечері. Але вони покликали цього лікаря Демосфенеса. Що поробиш, нові звичаї. Сеньйоре Насібе, чи не вважаєте ви непристойністю те, що лікар приймає дитину і бачить чужу жінку зовсім голою? Неподобство!..

Це питання було першорядним для дони Армінди — лікарі почали конкурувати з нею. Подібного неподобства раніше не було. Як можна дивитись на голу жінку, та ще й під час пологів? Але Насіба тривожило питання завтрашнього обіду і все пов'язане з ним: де взяти закуску, пиріжки і таке інше, що після від'їзду куховарки перетворилось на першочергову проблему.

— Це прогрес, доно Арміндо! А стара підсунула мені свиню. Нічого не скажеш.

— Прогрес? Безсоромство це — ось як це називається.

— Де мені тепер шукати куховарку?

— Доручіть все тимчасово сестрам Дос Рейс...

— Та вони ж з мене три шкури здеруть. А я ж уже найняв двох дівчат на допомогу Філомені.

— Так воно вже заведено в житті, сеньйоре Насібе, чого найменше сподіваєшся, те й трапляється. Мені щастить, бо про всі прикрощі мене попереджає небіжчик чоловік. Ось нещодавно, ви навіть уявити собі не можете... Це було під час сеансу в кума Деодоро...

Але Насібу менш за все кортіло вислуховувати зараз історії з галузі спіритизму, другої спеціальності акушерки.

— Шіко вже прокинувся?

— Де там, сеньйоре. Бідолаха прийшов десь за північ.

— Розбудіть його, будь ласка. У мене сьогодні до біса різного клопоту. Ви ж розумієте, обід на тридцять осіб, всі люди поважні, святкується важлива дата — відкриття автобусного сполучення.

— Казали, що якийсь автобус перекинувся на мосту через Кашоейру?

— Дурниці! Автобуси від'їжджають і приїжджають повними і цілими. Прибуткова справа.

— Тепер в Ільєусі все можна побачити, чи не так, сеньйоре Насібе! Мені розповідали, що в новому готелі буде якийсь самохідний ящик «ліфт», чи що, котрий сам підніматиметься і опускатиметься...

— То ви розбудите Шіко?

— Іду, іду. Кажуть, що взагалі не буде сходів... Що воно робиться, бог його святий знає!

Насіб постояв ще якусь мить біля вікна, дивлячись на пароплав компанії «Костейра», до якого швартувався човен з лоцманом. В барі хтось казав, що Мундіньйо Фалкан має прибути цим пароплавом. Звичайно, він привезе чимало новин. Приїдуть також нові дівчата для кабаре, для закладів на вулицях Уньан, Сапо, Флорес. Кожний пароплав з Баїйї, Аракажа або Ріо привозив веселих дівчат. Можливо, на цьому судні прибула також автомашина доктора Демосфенеса. Лікар мав силу-силенну грошей і найкращий в місті кабінет. Варто було одягнутись і сходити в порт, щоб роздивитися прибулих. Там уже, мабуть, зібралось чимало знайомих — з тих, що зустрічають світанки в порту. Чого доброго, йому ще можуть порекомендувати підходящу куховарку, яка впоралась би з роботою в барі. Справжня куховарка була в Ільєусі рідкістю, за неї боролись готелі, пансіонати, бари, заможні родини. Клята стара... Треба ж було їй так підвести його саме тоді, коли він знайшов цей скарб — Різолету! Іншого виходу із становища, що склалося, аніж піти в добровільну кабалу до сестер Дос Рейс,— він не бачив. Хай на кілька днів, але доведеться потрапити в їхні пазури. Життя — річ справді складна: до вчорашнього дня все йшло як слід. У нього не було ніяких клопотів, він виграв підряд дві партії в карти у такого сильного супротивника, як Капітан, поласував справді неперевершеною мокекою [21] із сірі [22] в Марії Машадан і знайшов цю молоденьку Різолету... А зараз нерозв'язні питання насіли на нього з самісінького ранку. І все через божевільну стару... Правду кажучи, він уже по-справжньому жалкував, що вона поїхала. Згадував її охайність, вміння приготувати ранкову каву з кукурудзяним кус-кусом, солодким бататом, смаженими бананами і бейжу [23] . Йому бракуватиме її материнського піклування, її уваги і навіть її буркотіння. Коли якось він захворів (на той час в штаті шаленів тиф, малярія і віспа), вона не залишала його кімнати, спала прямо на підлозі. Де він знайде тепер таку куховарку?

21

Мокека — бразильська страва з тушкованої риби, рачків, креветок з оливковою олією і перцем.

22

Сірі — десятиногі ракоподібні.

23

Бейжу — бразильська страва: кульки з тіста маніоко або тапіоко.

Дона Армінда виглянула у вікно.

— Шіко вже встав, сеньйоре Насібе. Вмивається.

— Дякую. Піду-но і я вмиюся.

— Приходьте потім пити каву. У нас, правда, сніданок скромний. Я хочу розповісти вам сон про те, як я бачила покійного чоловіка. Він мені й каже: «Арміндо, старенька моя, диявол заволодів розумом мешканців Ільєуса. Тут думають лише про власні гроші, про багатство і збагачення. Це матиме невеселий кінець... Скоро тут таке діятиметься...»

— Для мене, доно Арміндо, вже діється... Почалось воно з від'їзду Філомени. Так, для мене вже почалось...— Він сказав це жартома, але він знав, що це справді так.

Лоцман висадився на борт корабля, і тепер пароплав маневрував, аби вдало обігнути мілину і зайти в порт.

Про похвалу законові й правосуддю, або про народження й національність

Незважаючи на те що Насіба всі називали арабом і навіть турком, слід одразу ж підтвердити, що був він справжнім бразильцем, а не натуралізованим іноземцем. Народився він в Сирії, прибув до Ільєуса, коли йому було чотири роки, припливши до Баїйї французьким пароплавом. В той час, йдучи по сліду какао, яке давало гроші, в місто, прославлене на весь світ, щоденно морем, річками, суходолом, на пароплавах, баркасах, човнах і човниках, верхи на ослах і просто пішки прибувало звідусіль сотні бразильців та іноземців. Люди їхали із Сержіпе, Сеари, Алагуаса і Баїйї, із Ресіфе і Ріо, із Сірії та Італії, із Лівану і Португалії, з Іспанії та багатьох інших країн. Робітники, комерсанти, юнаки, що шукають світлого майбутнього, бандити й авантюристи, барвисте збіговисько жінок, навіть подружжя греків, що з'явилось бог його знає звідки,— всі були тут. І всі вони, білочубі німці з щойно відкритої фабрики шоколадного порошку і статечні англійці із залізниці, були всього лише людьми зони какао, що засвоїли звичаї ще майже варварської області, з кривавими битвами, засідками, смертю. Вони приїздили і потроху перетворювались на справжніх ільєусців, справжніх грапіунас [24] , що вирощують какао, відкривають крамниці і ятки, прокладають шляхи, убивають людей, грають у кабаре, п'ють у барах, проторюють дороги через грізну сельву, заробляють і витрачають гроші і почувають себе так, як найстаріші сини Ільєуса, як нащадки родин, що жили тут задовго до епохи какао.

24

Грапіунас — прізвисько міських жителів штату Баїйя.

Завдяки цим різноманітним людям Ільєус почав потроху втрачати вигляд розбійницького табору і став перетворюватись на місто.

Всі вони, навіть найостанніший волоцюга, котрий приїхав сюди, аби видурити гроші у розбагатілих полковників, сприяли дивовижному прогресові зони.

Родичі Насіба — Ашкари — були не просто натуралізованими бразильцями, вони стали справжніми ільєусцями — і за зовнішністю, і за переконаннями. Ашкари брали участь в боротьбі за землю, причому їхні подвиги були найгероїчнішими, і слава про них відлунювала довго. Подвиги ці можна було порівняти лише з тими, які здійснили Бадаро, Браз Дамазіо, відомий негр Жозе Ніке, полковник Амансіо Леал. Один з братів Ашкарів, на ім'я Абдулла, третій за віком, загинув в ігорній залі кабаре в Піранжі, де він мирно грав собі в покер. Загинув, убивши трьох з п'яти підісланих до нього жагунсо. Брати так помстились за його смерть, що про це пам'ятали довго всі місцеві старожили.

Для того щоб довідатись докладніше про родичів Насіба, досить лише підняти архіви суду, перечитати промови прокурора і адвокатів.

Турком і арабом його називали часто, але робили це його найближчі друзі, намагаючись не розсердити його. Сам він не любив цих прізвиськ і, бувало, гнівався не на жарт:

— Дивіться, щоб я вам не поскручував в'язи...

— Але ж, Насібе...

— Плетіть що завгодно, але облиште в спокої турків. Я — бразилець,— він бив величезним кулачищем себе в груди,— син сирійця, дякувати богові.

— Араб, турок, сирієць — чи це не все одно...

— Що? Все одно?! Та як ви смієте зі своїм невіглаством валити в одну купу все на світі: існують же науки — географія, історія, треба ж хоч трохи цікавитись ними. Турки — це бандити, найгірші люди в світі. Важко знайти більшу образу для сирійця, аніж назвавши його турком.

— Ну, годі, Насібе! Адже я і гадки не мав тебе образити. Просто для мене всі ці східні національності на одне лице...

Можливо, його називали так ще й завдяки чорним вислим вусам, що скидались на вуса скинутого султана і які він мав звичку настовбурчувати від час розмови. Ці густі вуса росли над товстими губами, що при найменшій нагоді привітно усміхалися. Крім того, надовго запам'ятовувались його виразні очі на лагідному приємному обличчі, які загорались невидимим полум'ям при зустрічі з першою-ліпшою жінкою. Це був величезний бразилець, високий, огрядний, з густою чуприною, з помітним черевцем «на дев'ятому місяці», як любив покепкувати Капітан, програючи Насібу чергову партію в шашки.