Гаррі Поттер і напівкровний принц

–  Та невже!
– гнівно вигукнув прем'єр-міністр.

–  Я не заперечую, що моральний дух у міністерстві зараз низький, - зізнався Фадж.
– Усе це, а потім ще втрата Амелії Боунз…

–  Втрата кого?

–  Амелії Боунз. Голови відділу дотримання магічних законів. Ми гадаємо, що Той-Кого-Не-Можна-Називати міг її вбити власноручно, бо це була надзвичайно обдарована чаклунка, і… і все свідчить на користь того, що вона чинила йому серйозний опір.

Фадж прокашлявся, а тоді, як здалося, через силу перестав крутити котелка.

–  Але ж про те вбивство писали газети, - миттю забув про свій гнів прем'єр-міністр.

– Наші газети. Амелія Боунз… там повідомлялося, що це була самотня жінка середнього віку. Це було… жорстоке вбивство. Був великий розголос. Поліція просто збита з пантелику ви розумієте.

Фадж зітхнув.

–  Ясно, що збита. її ж убили в замкненій зсередини кімнаті, правда? Зате нам достеменно відомо, хто саме її вбив, хоч ми анітрохи не наблизилися до того, щоб його зловити. А тоді ще й Емеліна Венс, про неї ви. мабуть, не чули…

–  Ще й як чув!
– вигукнув прем'єр-міністр.
– Це сталося, між іншим, недалечко звідси, якраз за рогом. Газета цю подію смакували: «Порушення закону й порядку під носом у прем'єр-міністра…»

–  І ніби цього було замало, - вів далі Фадж, майже не слухаючи прем'єр-міністра, - розвелося повно дементорів. їхні зграї нападають скрізь…

У добрі старі часи ця фраза здалася б прем'єр-міністрові якоюсь тарабарщиною, але тепер він був мудріший.

–  Я думав, що дементори охороняють в'язнів Азкабану, - обережно уточнив він.

–  Так було.-втомлено пояснив Фадж.
– Колись. Тепер вони залишили в'язницю і приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у спину.

–  Ви начебто казали, - перепитав прем'єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює жах.
– що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?

–  Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.

Прем'єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай і безнадію, він трохи не зомлів.

–  Послухайте мене, Фадж… ви мусите щось зробити! Ви міністр магії й несете за це відповідальність!

–  Мій любий пане прем'єре, невже ви вважаєте, що після таких подій я залишився міністром магії? Мене звільнили три дні тому! Уся чаклунська громада два тижні вимагала моєї відставки. Я за увесь термін свого перебування на посаді ще не бачив чаклунів такими згуртованими!
– зробив відважну спробу всміхнутися Фадж.

Прем'єр-міністрові на мить забракло слів. Хоч він і був обурений ситуацією, в якій опинився, та не міг не співчувати цьому зіщуленому чоловікові, що сидів навпроти.

–  Я вам співчуваю, - видушив він нарешті.
– Чим можу допомогти?

–  Це дуже люб'язно з вашого боку, пане прем'єре, але нічим. Мене прислали повідомити вас про останні події й відрекомендувати мого наступника. Я думав, що застану його тут, та йому, звичайно, зараз ніколи, бо стільки всього діється.

Фадж озирнувся на портрет гидкенького чоловічка в довгій і кучерявій срібній перуці, що кінчиком пера колупався у вусі.

Перехопивши Фаджів погляд, портрет доповів: - Він зараз буде тут. тільки допише листа Дамблдорові.
– Бажаю йому успіху, - сказав Фадж з гіркотою, що вперше прозвучала в його голосі.
– Минулі два тижні я писав Дамблдорові двічі на день, та він не реагував. Якби ж він був готовий переконати хлопця, то я. можливо, й досі б… може. Скрімджерові пощастить більше.

Фадж явно засмутився й замовк, але цю мовчанку одразу порушив портрет, заговоривши бадьорим офіційним тоном.

–  Маґлівському прем'єр-міністрові. Прохання про зустріч. Терміново. Прошу відповісти негайно. Руфус Скрімджер, міністр магії.

–  Так-так, добре, - неуважно відповів прем'єр-міністр і ледь помітно здригнувся, коли язики полум'я за решіткою знову стали смарагдово-зелені, шугонули вгору й закрутилися ще одним чаклуном, за мить вивергнувши його на антикварний килим. Фадж підвівся, прем'єр-міністр, трохи повагавшись, теж устав. Новоприбулий випростався, обтрусив довгу чорну мантію і роззирнувся.

Першою прем'єр-міністрові сяйнула дурнувата думка, що Руфус Скрімджер дещо нагадував старого лева. У гриві його рудуватого волосся й кошлатих бровах світилися пасма сивини; з-за темних окулярів у металевій оправі гостро зиркали жовтуваті очі, а рухи вирізнялися стрункістю та пружною грацією, хоч він трохи й накульгував. Прибулець одразу створював враження якоїсь проникливості й непохитності. Прем'єр-міністр навіть подумав, що розуміє, чому в такі грізні часи чаклунська громада, обираючи собі лідера, надала перевагу не Фаджеві, а Скрімджеру.

–  Як ся маєте?
– ввічливо привітався прем'єр-міністр, простягаючи руку.

Скрімджер похапцем її потис, окинув поглядом кабінет, а тоді вийняв з-під мантії чарівну паличку.

–  Фадж вам усе розповів?-поцікавився він, підходячи до дверей і торкаючи замкову щілину чарівною паличкою. Почулося клацання замка.

–  Е-е… так, - відповів прем'єр-міністр.-І якщо ви не проти, я волів би, щоб двері були незамкнені.

–  А я волів би. щоб мені не заважали, - кинув Скрімджер, - і не стежили за мною.
– додав вій, спрямовуючи чарівну паличку на вікна, щоб їх завісили штори.
– Я людина заклопотана, тому відразу до справ. По-перше, треба поговорити про вашу безпеку.

Прем'єр-міністр витягся на весь свій зріст і відповів:

–  Мене цілком задовольняє моя нинішня охорона, дуже вам дя…

–  А нас не задовольняє, - урвав його Скрімджер.
– Нещасні будуть маґли, якщо їхній прем'єр-міністр потрапить під дію закляття «Імперіус». Ваш новий секретар.

–  Я не збираюся звільняти Кінґслі Шеклболта, якщо ви це маєте на увазі!
– гаряче заперечив прем'єр-міністр. Він надзвичайно працьовитий, виконує вдвоє більший обсяг роботи, ніж інші…

–  Це тому, що він чаклун, - пояснив Скрімджер, не кліпнувши оком.
– Аврор високої кваліфікації, якого призначили вас захищати.

–  Стривайте!
– заявив прем'єр-міністр.
– Ви не можете вводити своїх людей у мій штат! Це я вирішую, хто в мене працюватиме!

–  Мені здавалося, що ви Шеклболтом задоволені?
– холодно перепитав Скрімджер.

–  Я… так би мовити, був…

–  Тоді все гаразд, чи як?
– запитав Скрімджер.

–  Я… ну, поки Шеклболт працює так… е-е… нехай, - непереконливо пробурмотів прем'єр-міністр, але Скрімджер його, здається, й не слухав.

–  Тепер про Герберта Чорлі… вашого заступника, - провадив далі він.
– Того, що розважав людей, наслідуючи качку.