Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

— Цілісіньку гору! — додав Рон. Їм з Герміоною було так прикро, що вони навіть забули про свою сварку.

— Та добре, все нормально, — невимушено кинув Гаррі. — Побачимося на бенкеті. Щасливо!

Він відпровадив їх до вестибюлю, де у дверях стояв сторож Філч, звіряючи імена учнів з довжелезним списком. Він підозріло вдивлявся в кожне обличчя, щоб ніхто не прослизнув без дозволу.

— Що, Поттер, забарикадуєшся в замку? — крикнув Мелфой, що стояв у черзі з Кребом і Ґойлом. — Злякався дементорів?

Гаррі змовчав і самотньо поплентався мармуровими сходами через порожні коридори до ґрифіндорської вежі.

— Пароль? — стрепенулася з дрімоти Гладка Пані.

— Фортуна Мажор, — мляво озвався Гаррі.

Портрет відхилився. У вітальні було повно першо— і другокласників, а також кілька старших учнів, які походами в Гоґсмід уже давно переситились.

— Гаррі! Гаррі! Привіт, Гаррі!

То був другокласник Колін Кріві. Він благоговів перед Гаррі і ніколи не втрачав нагоди перекинутися з ним бодай словом.

— Гаррі, ти не їдеш у Гоґсмід? А чому? Слухай... — Колін щасливо озирнувся на своїх товаришів, — Гаррі, якщо хочеш, можеш посидіти з нами!

— Е-е... ні, Коліне, дякую. — Гаррі аж ніяк не мав настрою сидіти серед юрби учнів, які пожадливо витріщатимуться на його шрам. — Мені треба в бібліотеку, маю там одну справу.

Тепер він не мав іншого вибору, як розвернутися і знову полізти крізь отвір у портреті.

— І чого було мене будити? — сварливо буркнула Гладка Пані.

Гаррі понуро поплівся до бібліотеки, але напівдорозі роздумав — йому не хотілося працювати. Він повернувся й мало не наскочив на Філча, котрий щойно випустив у Гоґсмід останнього учня.

— Що ти тут робиш? — підозріло гаркнув Філч.

— Нічого, — чесно відповів Гаррі.

— Нічого! — бризнув слиною Філч, а його щоки затіпалися. — Так я тобі й повірив! Чого ти не поїхав У Гоґсмід купувати смердюляники, ригалики і хробаків-свистунців, а тиняєшся тут?!

Гаррі знизав плечима.

— Негайно вертайся до вітальні! — гримнув Філч і не спускав з Гаррі очей, аж поки той зник за рогом.

Та Гаррі не повернувся до вітальні. Він вирішив піти в соварню і провідати Гедвіґу.

Але в одному з коридорів його хтось покликав.

Гаррі озирнувся і побачив професора Люпина, що визирав з дверей свого кабінету.

— Що ти тут робиш? — запитав Люпин зовсім іншим тоном, ніж Філч. — А Рон з Герміоною де?

— У Гоґсміді, — якомога недбаліше відповів Гаррі.

— А-а, — сказав Люпин. Якусь мить він дивився на Гаррі. — Може, зайдеш? Мені щойно привезли ґринділа для наступного уроку.

— Кого-кого?

Гаррі зайшов у Люпинів кабінет. В кутку стояв величезний акваріум. Миршава зелена істота з гостренькими ріжками притислася писком до скла, кривлялася, і згинала довгі, кістляві пальці.

— Водяник, — пояснив Люпин, задумливо розглядаючи ґринділа. — 3 ним не повинно бути проблем. Не те, що з капами. Треба лише розірвати його хватку. Ти помітив, які в нього пальці? Довжелезні, міцні, але дуже крихкі.

Ґринділ вишкірив зелені зуби, а тоді зарився у водорості.

— Чаю? — запропонував Люпин, роззираючись за чайником. — Я якраз збирався заварити.

— Дякую, — зніяковів Гаррі.

Люпин дзенькнув по чайнику чарівною паличкою, і з його носика раптом вирвався струмінчик пари.

— Сідай, — сказав Люпин, знімаючи накривку з брудної банки. — На жаль, маю чай тільки в пакетиках... але ж на чай у листочках ти вже, мабуть, і дивитися не хочеш? — у Люпинових очах поблискували лукаві вогники.

— А звідки ви знаєте?

— Розповіла професорка Макґонеґел, — сказав Люпин і подав Гаррі щербату чашку з чаєм. — Тебе це засмутило?

— Та ні, — озвався Гаррі.

Він хотів було розповісти Люпинові про пса з алеї Магнолій, але передумав. Люпин ще подумає, ніби Гаррі боягуз. Він уже й так не дав йому зійтися з ховчиком.

Очевидно, ці думки відобразилися на його обличчі, бо Люпин запитав:

— Гаррі, тебе щось непокоїть?

— Ні, — збрехав Гаррі. Він сьорбнув чаю і глянув на ґринділа, що показував йому кулачка. — Так... тривожить, — зненацька зізнався він і поставив чай на стіл. — Пам'ятаєте, як ми змагалися з ховчиком?

— Та-а-ак, — повільно мовив Люпин.

— Чом ви тоді не дали позмагатися й мені?

Люпин підняв брову.

— Я думав, Гаррі, що це й так зрозуміло, — здивовано відповів він.

Гаррі розгубився: він думав, що Люпин уникатиме відповіді.

— Але чому? — знову повторив він.

— Ну-у, — злегка нахмурився Люпин, — я припускав, що, побачивши тебе, ховчик постане в образі лорда Волдеморта.

Гаррі не спускав з Люпина очей. Він аж ніяк не сподівався такої відповіді, до того ж Люпин назвав Волдеморта на ім'я. А ніхто, крім Дамблдора (і самого Гаррі) не наважувався його так називати.

— Це, звісно, моя вина, — сказав Люпин, і далі похмуро зиркаючи на Гаррі. — Але мені здавалося, що Волдемортова з'ява в учительській була б недоречна. Я боявся, що серед учнів почнеться паніка.

— У мене й справді промайнула думка про Волдеморта, — чесно зізнався Гаррі. — Але тоді я... я пригадав... дементора.

— Розумію, — замислено мовив Люпин. — Ну, що ж... це вражає. — Він усміхнувся, побачивши здивований вираз на обличчі Гаррі. — Це означає, що найбільше в світі ти боїшся... боятися. Дуже мудро, Гаррі.

Гаррі не знав, що казати і зробив ще ковточок.

— То ти, отже, вирішив, що я вважав тебе не здатним побороти ховчика?

— Ну... так, — зізнався Гаррі і йому полегшало на душі. — Пане професоре, ви ж знаєте, що дементори...

Тут хтось постукав у двері.

— Заходьте, — сказав Люпин.

Двері відчинилися, і зайшов Снейп із келихом, з якого ледь курилася пара. Побачивши Гаррі, Снейп зупинився і примружився.

— А, Северус, — посміхнувся Люпин. — Дуже тобі вдячний. Можеш поставити отут на столі.

Снейп поставив задимленого келиха, позираючи то на Гаррі, то на Люпина.

— А я ось показував Гаррі ґринділа, — люб'язно пояснив Люпин, кивнувши на акваріум.

— Цікаво, — навіть не глянувши на акваріум, промовив Снейп. — Люпине, це треба випити відразу.