Смеркалося. Із ЛисянкиКругом засвітило:Ото Ґонта з ЗалізнякомЛюльки закурили.Страшно, страшно закурили!І в пеклі не вміютьОтак курить. Гнилий ТікичКров'ю червонієШляхетською, жидівською;А над ним палаютьІ хатина, і будинок;Мов доля караєВельможного й неможного.А серед базаруСтоїть Ґонта з Залізняком,Кричать: «Ляхам кари!Кари ляхам, щоб каялись!»І діти карають.Стогнуть, плачуть; один просить,Другий проклинає;Той молиться, сповідаєГріхи перед братом,Уже вбитим. Не милують,Карають, завзяті.Як смерть люта, не вважаютьНа літа, на вродуШляхтяночки й жидівочки.Тече кров у воду.Ні каліка, ані старий,Ні мала дитинаНе остались, – не вблагалиЛихої години.Всі полягли, всі покотом;Ні душі живоїШляхетської й жидівської.А пожар удвоєРозгорівся, розпалавсяДо самої хмари.А Галайда, знай, гукає:«Кари ляхам, кари!»Мов скажений, мертвих ріже,Мертвих віша, палить.«Дайте ляха, дайте жида!Мало мені, мало!Дайте ляха, дайте кровіНаточить з поганих!Крові море… мало моря…Оксано! Оксано!Де ти?» – крикне й сховаєтьсяВ полум'ї, в пожарі.А тим часом гайдамакиСтоли вздовж базаруПоставили, несуть страву,Де що запопали,Щоб засвітла повечерять.«Гуляй!» – загукали.Вечеряють, а кругом їхПекло червоніє.У полум'ї, повішаніНа кроквах, чорніютьПанські трупи.Горять кроквиІ падають з ними.«Пийте, діти! пийте, лийте!З панами такими,Може, ще раз зустрінемось,Ще раз погуляєм.І поставець одним духомЗалізняк черкає.За прокляті ваші трупи,За душі проклятіЩе раз вип'ю! Пийте, діти!Вип'єм, Ґонто, брате!Вип'єм, друже, погуляємУкупочці, в парі.А де ж Волох? заспівай лишНам, старий кобзарю!Не про дідів, бо незгіршеЙ ми ляхів караєм;Не про лихо; бо ми йогоНе знали й не знаєм.Веселої утни, старче,Щоб земля ломилась,Про вдовицю-молодицю,Як вона журилась».
(Кобзар грає й приспівує):
«Од села до села Танці та музики;Курку, яйця продала —Маю черевики.Од села до селаБуду
танцювати:Ні корови, ні вола —Осталася хата.Я оддам, я продамКумові хатину,Я куплю, я зроблюЯточку під тином;Торгувать, шинкуватьБуду чарочками,Танцювать та гулятьТаки з парубками.Ох ви, дітки мої,Мої голуб'ята,Не журіться, подивіться,Як танцює мати.Сама в найми піду,Діток в школу оддам,А червоним черевичкамТаки дам, таки дам!»«Добре! добре! Ну, до танців,До танців, кобзарю!»Сліпий вшкварив – навприсядкиПішли по базару.Земля гнеться. «Нумо, Ґонто!»«Нум, брате Максиме!Ушкваримо, мій голубе,Поки не загинем!»«Не дивуйтеся, дівчата,Що я обідрався;Бо мій батько робив гладко,То й я в його вдався».«Добре, брате, єй же богу!»«Ану ти, Максиме!»«Постривай лиш!»Отак чини, як я чиню:Люби дочку абичию —Хоч попову, хоч дякову,Хоч хорошу мужикову».Всі танцюють, а ГалайдаНе чує, не бачить.Сидить собі кінець стола,Тяжко-важко плаче,Як дитина. Чого б, бачся?В червонім жупані,І золото, і слава є,Та нема Оксани;Ні з ким долю поділити,Ні з ким заспівати;Один, один сиротоюМусить пропадати.А того, того й не знає,Що його ОксанаПо тім боці за ТікичемВ будинку з панами,З тими самими ляхами,Що замордувалиЇї батька. Недолюди,Тепер заховалисьЗа мурами та дивитесь,Як жиди конають,Брати ваші! А ОксанаВ вікно поглядаєНа Лисянку засвічену.«Де то мій Ярема?» – Сама думає.Не знає, Що він коло неї,У Лисянці, не в свитині —В червонім жупані,Сидить один та думає:«Де моя Оксана?Де вона, моя голубкаПриборкана, плаче?»Тяжко йому.А із яруВ киреї козачійХтось крадеться.«Хто ти такий?»Галайда питає.«Я посланець пана Ґонти.Нехай погуляє,Я підожду». «Ні, не діждеш,Жидівська собако!»«Ховай боже, який я жид!Бачиш? Гайдамака!Ось копійка… подивися…Хіба ти не знаєш?»«Знаю, знаю, – і свяченийЗ халяви виймає.Признавайсь, проклятий жиде,Де моя Оксана?»Та й замахнувсь. «Ховай боже!..В будинку… з панами…Вся в золоті…»«Виручай же!Виручай, проклятий!»«Добре, добре…Які ж бо ви, Яремо, завзяті!Іду зараз і виручу:Гроші мур ламають.Скажу ляхам – замість Паца…»«Добре, добре! знаю. Іди швидче!»«Зараз, зараз! Ґонту забавляйте,З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте…Куди везти?» «У Лебедин!У Лебедин, – чуєш?»«Чую, чую». І ГалайдаЗ Ґонтою танцює.А Залізняк бере кобзу:«Потанцюй, кобзарю,Я заграю».НавприсядкиСліпий по базаруОддирає постолами,Додає словами: «На городі пастернак;Чи я ж тобі не козак, не козак?Чи я ж тебе не люблю, не люблю?Чи я ж тобі черевичків не куплю?Куплю, куплю чорпнобрива.Куплю, куплю того дива.Буду, серце, ходить,Буду, серце, любить».«Ой гоп, гопака!Полюбила козака,Та рудого, та старого —Лиха доля така.Іди ж доле, за журбою,А ти, старий, за водою,А я – так до шинку.Вип`ю чарку, вип`ю другу,Вип`ю третю на потуху.П`яту, шосту, та й кінець.Пішла баба у танець,А за нею горобецьВикрутасом-вихилясом…Молодець горобець!Старий рудий бабу кличе,А та йому дулі тиче:«Оженився, сатано,Заробляй же на пшоно;Треба діток годувать,Треба діток одягать.А я буду добувать,А ти, старий, не гріши,Та в запічку колиши,Та мовчи, не диши».«Як була я молодою преподобницею,Повісила хвартушину над віконницею;Хто йде – не мине,То кивне, то моргне.А я шовком вишиваю,В кватирочку виглядаю:Семени, Івани,Надівайте жупани,Та ходімо погуляймо,Та сядемо заспіваймо».«Заганяйте квочку в бочку,А курчата в вершу … … І… гу!Загнув батько дугу,Тягне мати супоню.А ти зав'яжи, доню».«Чи ще? чи годі?» «Ще, ще!Хоч погану! самі ноги носять»«Ой сип сирівецьТа криши опеньки:Дід та баба,То й до ладу, Обоє раденькі.
* * *
Ой, сип сирівецьТа криши петрушку:
* * *
Ой, сип сирівецьТа накриши хріну:
* * *
Ой, сип воду, водуТа пошукай броду, броду…»«Годі, годі! – кричить Ґонта.Годі, погасає.Світла, діти!.. А де Лейба?Ще його немає?Найти його та повісить.Петелька свиняча!Гайда, діти! погасаєКаганець козачий».А Галайда: «Отамане!Погуляймо, батьку!Дивись – горить; на базаріІ видко, і гладко.Потанцюєм. Грай, кобзарю!»«Не хочу гуляти!Огню, діти! дьогтю, клоччя!Давайте гармати;В потайники пустіть огонь!Думають, жартую!»Заревіли гайдамаки:«Добре, батьку! чуєм!»Через греблю повалили,Гукають, співають.А Галайда кричить: «Батьку!Стійте!.. пропадаю!Постривайте, не вбивайте:Там моя Оксана.Годиночку, батьки мої!Я її достану!»«Добре, добре!.. Залізняче,Гукни, щоб палили.Преподобиться з ляхами…А ти, сизокрилий,Найдеш іншу».Оглянувся —Галайди немає.Ревуть гори – і будинокЗ ляхами гуляєКоло хмари. Що осталось,Пеклом запалало…«Де Галайда?» – Максим кличе.І сліду не стало…Поки хлоп'ята танцювали,Ярема з Лейбою прокралисьАж у будинок, в самий льох;Оксану вихопив чуть живуЯрема з льоху та й полинувУ Лебедин…
ЛЕБЕДИН
«Я сирота з Вільшаної,Сирота, бабусю.Батька ляхи замучили,А мене… боюся.Боюсь згадать, моя сиза…Узяли з собою.Не розпитуй, бабусенько,Що було зо мною.Я молилась, я плакала,Серце розривалось,Сльози сохли, душа мерла…Ох, якби я знала,Що побачу його ще раз,Що побачу знову,Вдвоє, втроє б витерпілаЗа єдине слово!Вибачай, моя голубко!Може, я грішила,Може, бог за те й карає,Що я полюбила,Полюбила стан високийІ карії очі,Полюбила, як уміла,Як серденько хоче.Не за себе, не за батькаМолилась в неволі,Ні,бабусю, а за його,За милого, долю.Карай, боже! твою правдуЯ витерпіть мушу.Страшно сказать: я думалаЗанапастить душу.Якби не він, може б… може,І занапастила.Тяжко було! Я думала:«О, боже мій милий!Він сирота, – хто без менеЙого привітає?Хто про долю, про недолю,Як я, розпитає?Хто обійме, як я, його?Хто душу покаже?Хто сироті убогомуДобре слово скаже?»Я так думала, бабусю,І серце сміялось:«Я сирота: без матері,Без батька осталась,І він один на всім світі,Один мене любить;А почує, що я вбилась,То й себе погубить».Так я думала, молилась,Ждала, виглядала.Нема його, не прибуде,Одна я осталась…»Та й заплакала. Черниця,Стоя коло неї,Зажурилась. «Бабусенько!Скажи мені, де я?»«В Лебедині, моя пташко,Не вставай: ти хвора».«В Лебедині! чи давно я?»«Ба ні, позавчора».«Позавчора?.. Стривай, стривай…Пожар над водою…Жид, будинок, Майданівка…Зовуть Галайдою…»«Галайдою ЯремоюСебе називаєТой, що привіз…»«Де він, де він?Тепер же я знаю!..»«Через тиждень обіцявсяПрийти за тобою».«Через тиждень! через тиждень!Раю мій, покою!Бабусенько, минуласяЛихая година!Той Галайда – мій Ярема!..По всій УкраїніЙого знають. Я бачила,Як села горіли;Я бачила – кати-ляхиТрусилися, мліли,Як хто скаже про Галайду.Знають вони, знають,Хто такий, і відкіля він,І кого шукає!..Мене шукав, мене найшов.Орел сизокрилий!Прилітай же, мій соколе,Мій голубе сизий!Ох, як весело на світі,Як весело стало!Через тиждень, бабусенько..Ще три дні осталось.Ох, як довго!..«Загрібай, мамо, жар, жар,Буде тобі дочки жаль, жаль…Ох, як весело на світі!А тобі, бабусю,Чи весело?» «Я тобою,Пташко, веселюся».«А чом же ти не співаєш?»«Я вже одспівала…»Задзвонили до вечерні;Оксана осталась,А черниця, помолившись,В храм пошкандибала.Через тиждень в ЛебединіУ церкві співали:Ісаія, ли й куй!Вранці Ярему вінчали;А ввечері мій Ярема(От хлопець звичайний!),Щоб не сердить отамана,Покинув Оксану:Ляхів кінча; з ЗалізнякомВесілля справляєВ Уманщині, на пожарах.Вона виглядає,Виглядає, чи не їдеЗ боярами в гості —Перевезти із келіїВ хату на помості.Не журися, сподівайсяТа богу молися.А мені тепер на УманьТреба подивитись.
ҐОНТА В УМАНІ
Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи:«Будем драти, пане-брате,З китайки онучі».Минають дні, минає літо,А Україна, знай, горить;По селах голі плачуть діти —Батьків немає. ШелеститьПожовкле листя по діброві;Гуляють хмари; сонце спить;Нігде не чуть людської мови;Звір тілько виє по селу,Гризучи трупи. Не ховали,Вовків ляхами годували,Аж поки снігом занеслоОгризки вовчі…Не спинила хуртовинаПекельної кари:Ляхи мерзли, а козакиГрілись на пожарі.Встала й весна, чорну землюСонну розбудила,Уквітчала її рястом,Барвінком укрила;І на полі жайворонок,Соловейко в гаїЗемлю, убрану весною,Вранці зустрічаютьРай, та й годі! А для кого?Для людей. А люде?Не хотять на його й глянуть,А глянуть – огудять.Треба кров'ю домальовать,Освітить пожаром;Сонця мало, рясту мало,І багато хмари.Пекла мало!.. Люде, люде!Коли-то з вас будеТого добра, що маєте?Чудні, чудні люде!Не спинила весна крові,Ні злості людської.Тяжко глянуть; а згадаєм —Так було і в Трої.Так і буде.ГайдамакиГуляють, карають;Де проїдуть – земля горить,Кров'ю підпливає.Придбав Максим собі синаНа всю Україну.Хоч не рідний син Ярема,А щира дитина.Максим ріже, а ЯремаНе ріже – лютує:З ножем в руках, на пожарахІ днює й ночує.Не милує, не минаєНігде ні одного:За титаря ляхам платить,За батька святого,За Оксану… та й зомліє,Згадавши Оксану.А Залізняк: «Гуляй, сину,Поки доля встане!Погуляєм!»ПогулялиКупою на купіОд Києва до УманіЛягли ляхи трупом.Як та хмара, гайдамакиУмань обступилиОпівночі; до схід сонцяУмань затопили;Затопили, закричали:«Карай ляха знову!»Покотились по базаруКінні narodowi;Покотились малі дітиІ каліки хворі. Ґвалт і галас.На базарі, Як посеред моряКровавого, стоїть ҐонтаЗ Максимом завзятим.Кричать удвох: «Добре, діти!Отак їх, проклятих!»Аж ось ведуть гайдамакиКсьондза-єзуїтаІ двох хлопців. «Ґонто, Ґонто!Оце твої діти.Ти
нас ріжеш – заріж і їх:Вони католики.Чого ж ти став? чом не ріжеш?Поки невеликі,Заріж і їх, бо виростуть,То тебе заріжуть…»«Убийте пса! а собачатСвоєю заріжу.Клич громаду. Признавайтесь,Що ви католики!»«Католики… бо нас мати…»«Боже мій великий!Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»Зібралась громада.«Мої діти католики…Щоб не було зради,Щоб не було поговору,Панове громадо!Я присягав, брав свяченийРізать католика.Сини мої, сини мої!Чом ви не великі?Чом ви ляха не ріжете?..»«Будем різать, тату!»«Не будете! не будете!Будь проклята мати,Та проклята католичка,Що вас породила!Чом вона вас до схід сонцяБула не втопила?Менше б гріха: ви б умерлиНе католиками;А сьогодні, сини мої,Горе мені з вами!Поцілуйте мене, діти,Бо не я вбиваю,А присяга». Махнув ножем —І дітей немає!Попадали зарізані.«Тату! – белькотали,Тату, тату… ми не ляхи!Ми…» – та й замовчали.«Поховать хіба?» «Не треба!Вони католики.Сини мої, сини мої!Чом ви не великі?Чом ворога не різали?Чом матір не вбили,Ту прокляту католичку,Що вас породила?..Ходім, брате!»Взяв Максима,Пішли вздовж базаруІ обидва закричали:«Кари ляхам, кари!»І карали: страшно, страшноУмань запалала.Ні в будинку, ні в костьолі,Нігде не осталось,Всі полягли. Того лихаНе було ніколи,Що в Умані робилося.Базиліан школу»,Де учились Ґонти діти,Сам Ґонта руйнує:«Ти поїла моїх діток! —Гукає, лютує.Ти поїла невеликих,Добру не навчила!..Валіть стіни!»ГайдамакиСтіни розвалили,Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордували;Душі не осталось.А Ґонта кричить:«Де ви, людоїди? де ви поховались?З'їли моїх діток, – тяжко мені жить!Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!Сини мої любі, мої чорноброві!Де ви поховались? Крові мені, крові!Шляхетської крові, бо хочеться пить,Хочеться дивитись, як вона чорніє,Хочеться напитись… Чом вітер не віє,Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!Сховайтесь за хмару: я вас не займав,Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!Де я прихилюся?»Так Ґонта кричав,По Умані бігав. А серед базару,В крові, гайдамаки ставили столи;Де що запопали, страви нанеслиІ сіли вечерять. Остатняя кара,Остатня вечеря! «Гуляйте, сини!Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —Залізняк гукає,– Ану, навісний,Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,Нехай погуляють мої козаки!»І кобзар ушкварив:«А мій батько орандар, Чоботар;Моя мати пряхаТа сваха;Брати мої, соколи,Привели І корову із діброви,І намиста нанесли.А я собі ХристяВ намисті,А на лиштві листяТа листя,І чоботи, і підкови.Вийду вранці до корови,Я корову напою,Подою,З парубками постою,Постою». «Ой гоп по вечері,Замикайте, діти, двері,А ти, стара, не журисьТа до мене пригорнись!»Всі гуляють. А де ж Ґонта?Чом він не гуляє?Чому не п'є з козаками?Чому не співає?Нема його; тепер йому,Мабуть, не до неї,Не до співи.А хто такийУ чорній киреїЧерез базар переходить?Став; розрива купуЛяхів мертвих: шука когось.Нагнувся, два трупиНевеликих взяв на плечіІ, позад базару,Через мертвих переступа,Криється в пожарі За костьолом.Хто ж це такий? Ґонта, горем битий,Несе дітей поховати,Землею накрити,Щоб козацьке мале тілоСобаки не їли. І темними улицями,Де менше горіло,Поніс Ґонта дітей своїх,Щоб ніхто не бачив,Де він синів поховаєІ як Ґонта плаче.Виніс в поле, геть од шляху,Свячений виймаєІ свяченим копа яму.А Умань палає,Світить Ґонті до роботиІ на дітей світить.Неначе сплять одягнені.Чого ж страшні діти?Чого Ґонта ніби крадеАбо скарб ховає?Аж труситься. Із УманіДе-де чуть – гукаютьТовариші-гайдамаки;Ґонта мов не чує,Синам хату серед степуГлибоку будує.Та й збудував. Бере синів,Кладе в темну хатуЙ не дивиться, ніби чує:«Ми не ляхи, тату!»Поклав обох; із кишеніКитайку виймає;Поцілував мертвих в очі,Хрестить, накриваєЧервоною китайкоюГолови козачі.Розкрив, ще раз подивився…Тяжко-важко плаче:«Сини мої, сини мої!На ту УкраїнуДивітеся: ви за неїЙ я за неї гину.А хто мене поховає?На чужому поліХто заплаче надо мною?Доле моя, доле!Доле моя нещаслива!Що ти наробила?Нащо мені дітей дала?Чом мене не вбила?Нехай вони б поховали,А то я ховаю».Поцілував, перехрестив,Покрив, засипає:«Спочивайте, сини мої,В глибокій оселі!Сука мати не придбалаНової постелі.Без васильків і без рутиСпочивайте, діти,Та благайте, просіть бога,Нехай на сім світіМене за вас покарає,За гріх сей великий.Просіть, сини! я прощаю,Що ви католики».Зрівняв землю, покрив дерном,Щоб ніхто не бачив,Де полягли Ґонти діти,Голови козачі.«Спочивайте, виглядайте,Я швидко прибуду.Укоротив я вам віку,І мені те буде.І мене вб'ють… коли б швидче!Та хто поховає?Гайдамаки!.. Піду ще раз.Ще раз погуляю!..»Пішов Ґонта похилившись;Іде, спотикнеться.Пожар світить; Ґонта гляне,Гляне – усміхнеться.Страшно, страшно усміхався,На степ оглядався.Утер очі… тілько мрієВ диму, та й сховався.
ЕПІЛОГ
Давно те минуло, як, мала дитина,Сирота в ряднині, я колись блукавБез свити, без хліба по тій Україні,Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.Давно те минуло, як тими шляхами,Де йшли гайдамаки, – малими ногамиХодив я, та плакав, та людей шукав,Щоб добру навчили. Я тепер згадав,Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.Молодеє лихо! якби ти вернулось,Проміняв би долю, що маю тепер.Згадаю те лихо, степи ті безкраї,І батька, і діда старого згадаю…Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.Бувало, в неділю, закривши мінею,По чарці з сусідом випивши тієї,Батько діда просить, щоб той розказавПро Коліївщину, як колись бувало,Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.Столітнії очі, як зорі, сіяли,А слово за словом сміялось, лилось:Як ляхи конали, як Сміла горіла.Сусіди од страху, од жалю німіли.І мені, малому, не раз довелосьЗа титаря плакать. І ніхто не бачив,Що мала дитина у куточку плаче.Спасибі, дідусю, що ти заховавВ голові столітній ту славу козачу:Я її онукам тепер розказав.Вибачайте, люде добрі,Що козацьку славуТак навмання розказую,Без книжної справи.Так дід колись розказував,Нехай здоров буде!А я за ним. Не знав старий,Що письменні людеТії речі прочитають.Вибачай, дідусю,Нехай лають; а я покиДо своїх вернусяТа доведу вже до краю,Доведу – спочинуТа хоч крізь сон подивлюсяНа ту Україну,Де ходили гайдамакиЗ святими ножами,На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.Погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли —Ножі пощербили.Нема Ґонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.Один тілько брат названийОставсь на всім світі,Та й той – почув, що так страшноПекельнії дітиЙого брата замучили,Залізняк заплакавВперше зроду; сльози не втер,Умер неборака.Нудьга його задавилаНа чужому полі,В чужу землю положила:Така його доля!Сумно-сумно гайдамакиЗалізную силуПоховали; насипалиВисоку могилу;Заплакали, розійшлися,Відкіля взялися.Один тілько мій ЯремаНа кий похилився,Стояв довго. «Спочинь, батьку,На чужому полі,Бо на своїм нема місця,Нема місця волі…Спи, козаче, душа щира!Хто-небудь згадає».Пішов степом сіромаха,Сльози утирає.Довго, довго оглядався,Та й не видко стало.Одна чорна серед степуМогила осталась.Посіяли гайдамакиВ Україні жито,Та не вони його жали.Що мусим робити?Нема правди, не виросла;Кривда повиває.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто додому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.А тим часом стародавнюСіч розруйнували:Хто на Кубань, хто за Дунай,Тілько і остались,Що пороги серед степу.Ревуть завивають:«Поховали дітей нашихІ нас розривають».Ревуть собі й ревітимуть —Їх люде минули;А Україна навіки,Навіки заснула.З того часу в УкраїніЖито зеленіє;Не чуть плачу, ні гармати,Тілько вітер віє,Нагинає верби в гаї,А тирсу на полі.Все замовкло. Нехай мовчить:Така божа воля.Тілько часом увечеріПонад Дніпром, гаємІдуть старі гайдамаки,Ідучи співають:«А в нашого Галайди хата на помості.Грай, море! добре, море!Добре буде, Галайда!»
[Квітень-листопад 1841]
НАЙМИЧКА
Между городом Кременчугом и городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом. Откуда она взяла такое название, это покрыто туманом неизвестности. Чумаки же рассказывают вот какую былицу.
Жил в городе Крюкове (что за Днепром, против Кременчуга), так в этом городе Крюкове жил богатый, неисчислимо богатый чумак Роман. Каждое божие лето отправлял он две валки, по крайней мере, возов в двадцать каждая, одну на Дон за рыбой, а другую в Крым за солью. К первой пречистий чумаки, его наймиты, возвращалися в город Крюков. Часть добра сваливалась в его коморах, а с другою половиною добра он уже сам отправлялся в город Ромен с своею валкою. А шел он вот какою дорогою: сначала на Хорол, так что ему Золотоноша оставалася вправо, а Веселый Подол влево, потом из Хорола на Миргород, из Миргорода на Лохвицу, а из Лохвицы уже в Ромен. Так посудите сами, какой он круг всегда давал. И для почтаря это чего-нибудь да стоит, а про чумака и говорить нечего. Вот он однажды, продавши нароздриб и частку гуртом свое добро в городе Ромнах, думал было возвращаться домой, да приостановился ненадолго около корчмы, около той самой корчмы, что и теперь стоит уже за городом Ромнами, под вербами, на Лохвицкой и Зиньковской дороге и на Ромодановом шляху.
А тут уже, под вербами около корчмы, стояло десяток– другой чумацких возов распряженных, а кой-где под возами сидят себе люди добрые да горилку кружают. Вот он остановился со своею худобою, снял шапку, помолился богу и, обратившись к чумакам, сказал:
– Благословите, панове молодци, волы попасать!
Чумаки ему отвечали так:
Боже благословы, велыке поле! – и принялися за свое дело.
А он, оставя волы в ярмах, пошел в корчму, говоря:
Я только чвертку выпью.
Заходит в корчму, а там шинкарочка точно на картине намалевана, будто шляхтянка какая. Чумак Роман был уже хотя и немолодой чумак, одначе в нем сердце заиграло, глядя на такую кралю. Краля это смекнула да, усмехнувшися, и спрашивает его:
А чего вам хорошего надобится, господа чумаче?
Она таки умела и по-московски слово закинуть.
А вот чего мне надо, моя добродейко: кварту горилки, да дви кварты меду, да сама сядь коло мене.
Добре, – сказала шинкарка и, наливши ему кварту водки, пошла в лех с поставцем и принесла меду.
Сидит чумак Роман в конце стола, закуривши свою чумацкую люльку, а около его сидит молодая шинкарочка да смотрит на его седые усы своими голубиными глазками. Пьет чумак Роман, кружает он серебряною чарою горилку горькую, а шинкарочка молодая золотым кубком мед сладкий. Долго они вдвоем себе сидели, пили, разные песни пели. На дворе уже стемнело, а они сидят себе, пьют и поют. Уже и темная ночь на дворе, уже бы чумаку и в дорогу пора, а он все-таки сидит и пьет, а шинкарочка знай наливает, а волы бедные в ярмах стоят. Вот уже и Чепига и Волосожар за гору спрятался, и зорница взошла. Чумак Роман как бы опомнился, взял шапку, люльку и вышел из корчмы, лег в воз, накрылся свитою и едва проговорил: «Соб, мои половые!» Волы двинулися, взяли соб и пошли чистым полем, а не Лохвицкою дорогою. Неизвестно, долго ли они так шли и долго ли чумак Роман спал, только он проснулся уже в городе Кременчуге. По его следу поехали другие чумаки и пробили широкую дорогу, и назвали ее Романовым шляхом. А почему его зовут Ромоданом, этого чумаки не знают.
Таково слово в слово сказание народа о Ромодановской дороге. Не улыбайтеся добродушно, мой благосклонный читатель, я и сам плохо верю этому сказанию, но, по долгу списателя, должен был упомянуть о сем досужем вымысле народа.
Ближе к истине полагать можно вот что о происхождении Ромодановского шляху. Не был ли его пролагателем князь Григорий Ромодановский, который в 1686 году водил московскую рать под Брусяную гору, чигиринскую резиденцию неукротимого гетмана Петра Дорошенка? Я думаю, это будет правдоподобнее.
Но кто бы ни проложил эту дорогу, нам, правду сказать, до этого дела нету. А заговорили мы о ней потому, что описываемое мною происшествие совершается по сторонам ее.
Но чтобы вы полное имели понятие о Ромодановской дороге, то я прибавлю вот что.
Примечательна эта дорога тем, что, начиная от Ромна и до Кременчуга, не касается она на расстоянии 300 верст ни одного города, ни местечка, ни села, ни даже хутора. Лежит себе чистым, ровным, злачным полем. Только кой-где стоят корчмы с огромными стодолами и глубокими колодязями, построенными, собственно, для русских извозчиков, – наши чумаки никогда не останавливаются в корчмах. А по сторонам ее часто встречаются земляные укрепления разной величины и формы, поросшие перием. Нередко виднеются и курганы, совершенно круглые, сажен 50 в диаметре. Есть и больше, и меньше, всегда с выходами: двумя, тремя и четырьмя, смотря по величине кургана. Их простой народ называет просто могилами. Есть и такие насыпи (и это самые большие), которых и форму определить нельзя. Это валы разной величины и в разных направлениях. Думать надо, что форма этих шанцев впоследствии испорчена корыстолюбивым и любопытным потомством. Не помню, кто именно пробовал добывать селитру из Орельских земляных укреплений, или так называемой линии, построенной Петром Первым между Днепром и Доном, на берегу реки Орели. Но результаты оказались совсем неудовлетворительны. То может быть, что и описываемые мною курганы были пробованы каким-нибудь любителем селитры – Ходаковским в некотором роде. Не знаю, пускай про то ведают антикварии.