Генерали імперії
Шрифт:
Щоправда, цар для ради Дорошенка до себе не кликав, але думні дяки ні-ні, та й совітувалися з ним з різних питань. Так, у квітні 1677 року Ларіон Іванов, коли виникла загроза війни з Туреччиною, розпитував Дорошенка про шляхи, якими турецьке військо могло ввійти в Україну, про ті чи ті природні перепони тощо.
Скориставшись нагодою, Дорошенко через дяка передав цареві прохання взяти під охорону його майно в Чигирині, а для цього треба послати наказ московському воєводі (дожилися, в Україні вже без московських воєвод і кроку вільно не ступиш), а заодно й козацькому полковнику (дожилися, Москва вже наказує козацьким полковникам!), аби не ставили на постій у його домівці служилих, у дворах його матері та братів, та щоб не чинили аніякої шкоди і в його хуторах, по дворах, що поза містом, на пасіках, сіножатях,
Дяк передав скаргу гетьмана, і цар буцімто розпорядився послати від його імені відповідний указ Самойловичу для охорони Дорошенкового майна в Сосниці і в Чигирині… Зі свого боку гетьман слав лист за листом до Самойловича (не підозрюючи, що той негайно пересилає їх назад у Москву – думним дякам), благаючи посприяти, аби його нарешті було повернуто в Україну, нагадував про урочисту обіцянку Самойловича та генеральної старшини про те, що йому буде дозволено доживати віку в рідному краї… І заодно клопотався про охорону свого майна в Сосниці, бо, зважаючи на нагальний від’їзд, не встиг упорядкувати свої справи, як то належало б. Ще скаржився гетьману: чому це йому ні з того ні з сього велено прохати царя, аби його жінку привезли до Москви. «Я знаю, – писав, – що я тут не потрібний, і приїзд моєї жінки теж не потрібний, але мушу неволею чинити те, що мені наказують…»
І знову – вкотре! – прохав гетьмана посприяти в його поверненні в Україну, адже мати його як почує, що її Петра не пускають додому, дуже буде журитися і з жалю «обумирати».
Самойлович, виконуючи волю московського воєводи, негайно пересилав листи в Москву до Малоросійського приказу. Там уважно з ними ознайомлювалися, переписували їх до спеціальних книг приказу, а старшому стрільців, що охороняли гетьмана, ще і ще наказували «пильніше стерегти» гетьмана, бо він досі не полишає думки про повернення в Україну. Тож стерегти його «надобно пуще прежнаго». Самому ж Дорошенкові знову і знову нагадували написати прохання (власноручно!) цареві про перевезення його жінки до Москви. Була сподіванка, що бранець, маючи в Москві під боком власну жінку, перестане пориватися в свою Малоросію. Дивувалися: і що він забув у тій Малоросії? Інші тільки й мріють перебратися в Москву, та ще в Кремль, поближче до царя, а цей як мала дитина: додому хочу, додому, в Україну… Чоловіку вже за піввіку перевалило, а він не тямить, де йому краще… Певно, не полишає думки про повернення в Україну, коли жінки не хоче забирати в Москву.
– Та не потрібна вона мені в Москві! – з серцем одказує гетьман, доводячи, що з жоною в нього і в Україні не ладилось життя, то нащо вона йому ще й тут?
– Тобі не потрібна, – заявили йому, – але нам потрібно, щоби твоя жонушка була тут, у Москві.
Але всупереч волі гетьмана в Україну було послано піддячого Василя Юдіна, якому дали інструкцію: прибути в Батурин до гетьмана Самойловича і заявити останньому: Пйотр Дорошенко просив царя відпустити до нього жінку, а тому гетьман має негайно відправити Єфросинію Дорошенко в Москву, і що госпожу Дорошенкову повезе сам піддячий Юдін і повезе «з усякою пошаною і обережністю», аби вона не зазнала в дорозі аніякої прикрості. Було велено:
до Севська для перевозу госпожі Дорошенкової та її майна виділити 50 підвід, а в Севську поміняти коні й підводи («якщо яка з них ушкодиться в дорозі»), а севському воєводі дати їй до Москви ще й статечного дворянина в провожаті. (На всяк випадок, про перевезення до Москви гетьманші було повідомлено князя Ромодановського в Курську, аби тримав ту подію під своїм пильним оком).
В білокам’яній про те стало швидко відомо. У ті дні голландський резидент у Москві І. В. ван Келлер тоді ж доносив своєму уряду, що козацького генерала Дорошенка мають назавжди залишити в Москві – ось чому цар викликає з України його жінку. І взагалі, у Москві Дорошенкові не дуже довіряють, головно через те, що козацький генерал у свій час не раз таємно зносився з турками, тож московити певні: Дорошенко – людина неспокійна, нестала.
Двадцять п’ятого квітня піддячий Юдін залишив Москву і подався
на Україну за Дорошенковою жінкою. Про місію Юдіна гетьмана Самойловича було сповіщено спеціальною грамотою.До «почесного» заслання в Москву Петро Дорофійович був одружений двічі. Щоправда, про перше його сімейне життя – аніяких даних в анналах історії, чи то пак (як щодо України) в козацьких літописах не збереглося. Невідомо навіть ім’я його першої дружини та хто вона і якого роду, коли саме молодята побралися, скільки прожили.
Більше всього, вона померла ще молодою, невдовзі по народженню дочки. Овдовівши, Петро Дорошенко довго не одружувався – за військовою службою було не до особистих справ, дочку доглядала найнята нянька. Та й мати допомагала. Вона ж раз по раз нагадувала синові, що пора йому вже й обзавестися жінкою – годі бурлакувати. Наполягала: женись, сину, дитині твоїй, хоч і нерідна, а все ж мати буде. А як трапиться добра жінка, то й за рідну буде.
Жінка невдовзі трапилась, але за рідну матір падчериці не стала, як не стала й доброю жоною сотнику, потім полковнику Дорошенку.
Удруге він одружився якось негадано, з Єфросинією, дочкою київського полковника Павла Яненка-Хмельниць-кого, племінника Богдана Хмельницького. Та, власне, сам Богдан і висватав Петра Дорошенка за дочку сина свого брата Павла. Після того шлюбу вони міцно породичалися – Павло Яненко-Хмельницький і Богдан Хмельницький з одного боку, і Дорошенки з другого – із сестрою Павла Яненка-Хмельницького був одружений старший брат Петра Григорій, теж полковник. З цього приводу один з польських істориків зауважить: спорідненість з домом Хмельницького через шлюб з дочкою Павла Яненка-Хмельницького піднесла авторитет Дорошенка серед козаків.
Павло Яненко (за Реєстром Війська Запорозького 1649 року значився у верхній частині списку козаків Чигиринського полку, себто серед найближчих соратників Богдана Хмельницького) був дієвим учасником Національно-визвольної війни.
З 1654 року – полковник Київський. Вірно служив своєму зятеві, гетьману Дорошенку, постійно брав участь у його військових походах – аж до останніх днів гетьманату Петра Дорофійовича.
19 червня 1674 року разом з молодшим братом гетьмана Андрієм прийняв останній і, на жаль, нерівний бій під Смілою проти російських військ та лівобережних прибічників Москви. Бій було програно. Рятуючи пораненого Андрія Дорошенка, Павло Яненко відступив до Жаботина. Коли зять вирішив добровільно зректися булави, Павло Яненко від його імені їздив до Москви з умовами капітуляції. 27 січня 1676 року його приймав цар Олексій, і йому тесть і посланець гетьмана вручив турецькі прапори (санджаки) – символ залежності гетьмана Дорошенка від султана Мехмеда IV, видані Дорошенку ще влітку 1672 року.
Після повернення з Москви Павло Яненко провів уже екс-гетьмана в останню його поїздку з Чигирина в Сосницю, до місця його попереднього заслання. Більше їм так ніколи й не судитиметься зустрітися, і де закінчить свої земні дні Павло Іванович Яненко-Хмельницький, син Богданового брата, козацький полковник і тесть гетьмана Дорошенка – невідомо.
Єфросинія, або просто Хрося, Хрося Яненківна не відзначалася вродою, перед серед старшинських дочок на виданні ніколи не водила, але й задніх не пасла – була середина на середину. Юна, свіжа, червонощока, веселоока (в живих її оченятах постійно товклися якісь бісики, то те затіваючи, то те), метка й непосидюча, вона брала товариською вдачею. Себто не була красива, а була симпатична.
Не сказати б, що полковник Дорошенко нею так уже захопився, але й не скажеш, що вона йому була байдужа. Чимось Хрося таки зачепила його й притягувала до себе. Але вирішальним фактором стало все ж те, що Хросю Яненківну висватав сам Богдан Хмельницький – не послухати його Петро Дорошенко не міг. Тож і виходило, що одружився він не так з любові, як з політичних міркувань – з Яненками, а через них і з Хмельницьким породичатися було і славно, і вигідно. Та й все одно йому треба було обзаводитись сім’єю. От і обзавівся. Думав – звикне. Але – не звик. У славного батька дочка виявилась не дуже достойною свого великого роду, що вже тоді належав українській історії. А втім, слава роду і таке інше було байдужим Хросі, вона жила так, як вважала за потрібне і як хотіла, а все інше їй було просто – пхе!