Герострати

Однак попри це логічне й рішуче твердження, я все таки ще раз пройшов чи радше пробіг вулицю і знову повертався назад, трясучися від усвідомлення, що остаточно звернув на себе увагу. З гурту хтось кинув на мою адресу дотеп, якого я не розчув, але який іншим сподобався, бо всі зареготали, а повія в червоному светрі, закривши жовтою торбинкою нижню частину живота і стиснувши іксом ноги, стала присідати, вигукуючи, що вона от-от не втримається, щоб не замочитися.

Я розумію гумор, і я не з тих, хто не годен без надсади чи хворобливої ретельности пожартувати з своїх недоліків. Я успадкував стільки ж почуття гумору, скільки успадковує кожна пересічна нормальна людина, не замало і не забагато, і це я кажу не на те, аби поставити себе у вигідніше світло з егоїстичних мотивів, а виключно з страху допуститися неточностей, які, навіть якщо вони спочатку й не здаватимуться дуже помітні, згодом ладні скерувати подальші події в інший напрям, з якого стане незрозумілий перебіг того, що відбулося в дійсності, а це я волів би оминути.

Я розумію гумор, але не тоді, коли об’єктом сміху стаю проти своєї волі, тобто не тоді, коли мені приводять перед очі саме те, чого мені в дану хвилину якраз не хочеться бачити, байдуже – з важливих чи дрібничкових причин.

Це кепкування, хоч я його доладу так і не розчув, а, може, саме тому, подіяло на мене, як заряд електричного струму. Мені вдарила кров у голову, я рішуче ступив уперед і не повірив своїм очам: у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, зайшов мій відвідувач. Сірий і невиразний, такий, як він мене відвідував в антикваріяті, але що це – він, у мене не лишилося жодного сумніву. Напевно він стояв серед гурту так, аби я його не помітив, і не виключене, що саме йому належала ініціятива зауваги, киненої в мій бік, хоч я не доберу, пощо йому забаглося тепер цькувати мене, коли я погодився на розшуки його даних і вважався, так би мовити, його біографом? Чи, може, він слідкував, куди я йду, бо йому нарешті стало незручно стільки часу знущатися надо мною, і він вирішив хоч на початку розшуків допомогти мені? Такий вчинок, звичайно, ледве чи скидався на нього, проте чого не трапляється? Я його не настільки знав, аби закріпити за ним ту чи іншу рису, я навіть схильний лишити в силі припущення, ніби він мені привидівся від збудження, хоч, як я пригадую, саме в ту мить я не настільки зайнятий був ним, щоб думкою надати йому тіло й поставити серед гурту, який став свідком моєї біганини. Щоправда, в будинку, як я потім установив, його не бачили, хоч це ще не переконливий аргумент, оскільки мій відвідувач відзначався подивугідною здібністю зникати дослівно з-під рук.

Хоч би там що, чи то від сміху на мою адресу, чи від того, що я вмовив у себе появу відвідувача, чи тому, що він Дійсно з’явився, або найправдоподібніше від усього цього разом з мене злетіла несміливість, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовірно, навіть моя постать змінилася, бо переді мною розступилися, і потім, скільки я пригадував, я незмінно бачив себе, як я йшов по чиїхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, і ніхто не кричав і не висмикував ніг, хоч це мені здається неможливим кожного разу, як я відновлюю цей деталь у пам’яті.

Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, і, не зупиняючися, на одному віддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенісний корд, майданчиками на другий чи на третій поверх, аж доки з легень вийшло все повітря, і щойно тоді постукав у найближчі до мене двері.

За дверима загуркотіло, потім почулося кудахкання і зразу ж за ним сухий тріск, як при спаленні кінострічки, після чого запала глибока павза. Потім двері відчинилися, ніби їх рвонуло протягом, і літній чоловік у небесному, майже кам’яному халаті, у фетровій фесці чи тюбетейці (пізніше я розгледів, що то верх капелюха з обрізаними крисами), притримуючи однією рукою щось багатокриле, що тріпалося у нього під ногами, роблячи йому один бік і ногу з суцільних крил, і що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку і, перш ніж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кімнати.

Я не доберу, як він це зробив. Це відбулося так швидко, що якби мені сказали, ніби він тільки доторкнувся мене, а я вже сам, як на коліщатках, переїхав з коридору до його кімнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.

– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав він, з видимою полегшею зачинивши дівері.

– Я … не знаю.

Господар почекав, чи я далі говоритиму і, побачивши, що ні, сказав:

– Двері для мене вічна проблема. Я ніколи не годен довго тримати їх відчиненими. Мої каліки, – він показав углиб рукою, і подібного руху я вже ніколи пізніше не подибував. В мене склалося враження, наче від долоні до плеча в нього тріснуло м’ясо до кости й звідтіля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легені, що дихали, – мої каліки дуже неспокійний народ, і я мушу пильнувати, аби вони не розбіглися й не влізли в нову халепу, перш ніж видужають.

У хаті дійсно я зауважив покалічених тварин. Можливо, господар їх колекціонував. Можливо… Тільки іншої думки я не виснував до кінця. Вона обірвалася, і я не пробував її відновити.

– їх у вас справді чимало, – вирішив нарешті сказати я, так і не зважившись, чи відразу питати про мого відвідувача, чи трохи задля ввічливости почекати.

– Та чимало.

Вигляд помешкання й прийняття, яке аж ніяк не передбачалося моїм пляном, хоч тепер мені самому важко визначити, чого саме я очікував, дезорієнтували мене. Чому тут назбиралося стільки тварин? Вони явно заважали. Я не сподівався, ніби початок моїх розпитів почнеться дуже приємно, однак чому він починався зразу якось не так? Чи не ліпше вибачитися, поки ще не пізно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в іншому помешканні, у якому покалічені тварини не сиділи б на виду? Я нічого не мав проти тварин, тільки чому їх тут зібралася аж така кількість? Вони розпорошували мою увагу. Ну як я міг в їх присутності зосередитися й питати про відвідувача?

– Ви не любите тварин? – спитав господар.

– Я? Ні, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони мені заважають … Я …

– Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бійтеся, це ж свійські тварини (під ослінчиком явно сидів шакал). Поки знайдеться їх господар, їм доводиться слухатися мене, хоч вони й так лагідні.

Дивно, навіть те, що він зауважив, мені не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого незадоволення самим собою, ладне обернутися при першій нагоді проти кожного іншого, хто пробував його обійти або знехтувати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свідках демонструвати свою безпорадність сердило), що воно й не залежало від мого настрою, а існувало саме собою, тільки я довідався про нього лише тому, що слово «господар» раптом винесло мені перед очі пригадку, як на напевному освітленні, особливо такому, яке з будь-яких причин здається незвичним, я втрачаю здібність швидко реагувати.

Біля лямпочки, замість абажура, звисала, прибита за один край до стелі цвяхами й англійськими шпильками, розгорнена газета, яку похитувала пара з носика чайника, і від цієї газети простягалася густа тінь на півкімнати, де, якщо не помиляюся, теж розмістилися забинтовані звірята. Я навіть мав враження, хоч це вже ледве чи ймовірне, наче в господаря під ліжком простятся забинтований або муміфікований крокодил, однак, не виключене, що то просто лежала тінь або дрова з решток зимового запасу.

Господар (тепер він мені здавався молодшим, ніж коли я його побачив у дверях), давши мені зрозуміти, щоб я почував себе як дома, витяг з-під столу два ослінчики, тоді, трохи повагавшися, один засунув назад, пішов у найтемнішу частину помешкання до шафи, дістав звідтіля стілець і приніс, аби я сів. Потім наблизився до горобця, помацав пальцем кінчик дзьоба і заходився заварювати чай.

– Вибачте, коли я вас потурбував, – почав я, стежачи, як він з прозорого мішечка насипає в продовгастий глиняний чайничок чай і як від наливаного окропу поверхня чайника потіє, відколюється сочевицею й падає шиплячи на плиту.

– Ви мене ні трохи не потурбували. Я дуже радий відвідинам.

Він знову попрямував до шафи, зникнувши в ній на деякий час, і повернувся, тримаючи в руках повно кексів, сиру і булочок, – нарізувати тартинки. І тоді я вирішив:

– Якщо це для мене, це справді зайве! Я 'прийшов лише спитати, чи ви, випадково, не знаєте мого … клієнта. Мій клієнт виглядає … (так і так). Я йому продав у кредит кілька книг, і мені конче треба його бачити. Тобто не бачити, а довідатися. Він, здається, живе в цьому будинку (як це жалюгідно виходило – неправдоподібно, непереконливо; тепер, коли я почав говорити, мене осяяла думка, що випадало б зовсім інакше почати, але про це належало б подумати раніше, тепер уже не вистачало часу, тепер я вже мусів договорити до кінця, а тоді хоч світ нехай завалиться, аби тільки швидше скінчити). – Я бачив, як мій клієнт заходив сюди, і лише тому зважився вас потурбувати (не слова, а дрючки, нехай, байдуже, аби встигнути, заки він обізветься, бо якщо він мене не дослухає або вижене, я вже не назбираю сили зайти в будь-яку іншу квартиру, тоді мене просто не стане, я розчинюся, як сіль у воді, і я чув, як я говорив далі). – Я антиквар, – говорив я, – і мені конче потрібно довідатися про мого клієнта бодай найголовніші дані його біографії, навіть якщо це коштувало б мені життя. Я згоден на все, аби тільки …

Я не певен, чи я справді це вимовив, чи тільки подумав, та від переляку, що господар міг це дійсно почути, я завмер і тут же вирішив, що він не почув.

Я занадто захопився, говорячи так. Проте виключене, аби я бовкнув про біографію мого відвідувача.

Господар зняв з себе тюбетейку, накрив нею заварку, щоб настоювалася, і вперше уважно зупинив на мені погляд.

– Так ви антиквар, – сказав він, і у мене кригою взялося в середині. Я приготувався почути запит, чи я справді пишу біографію мого відвідувача, та господар заговорив про інше, і мені відлягло від серця; напевно він таки не почув фрази про дані до біографії мого відвідувача.