Гетьман, син гетьмана

Палало літо, пливли над головою хмари, наливались червінню, вони пливли важко, грізно, осоки по берегах стали бронзовими — нежаром, земля пересохла, кінські підкови дзвеніли, наче по бруку. Жита ще встигли налитися, хилили додолу стиглий колос, на якому гойдалися золотисті кузьки. І ці жита, й ці кузьки такі милі з дитинства, так тонко тиснуть серце, ділять його світ на той — з батьком і матір’ю, й на цей — з гарматами й вогнем, з недовірою і ненавистю.

Він стояв у полі, дивився на вежі, гармати на них, золоті церковні бані, над якими кружляли голуби, і його серце повнилося злістю й туском. Так простояв три дні. Втрачав віру, втрачав дух, бо дух опирається на діяння, а їх не було. І він рушив далі. Куди — не знав сам. Оминув Київ, виїхав на Оболонь, по якій дзюркотіли в Почайну бистрі мілкі струмки, виїхали на луг, лугом попід Луковим озером з’їхав на гору, й перед ним широко розчахнувся світ, а просто на нього весело й дужо мчала свої води Десна. Мчала од віку в Дніпро, річку його народу, його надій, його розчарувань, його краху. Річку, яка тече в жилах народу, без якої його немає.

По той бік біля гирла вовтузилося в човні троє рибалок, побачивши збройних вершників, заквапилися, налягли на весла, погнали човна за течією вниз до Чорторию. Над Дніпром, над Десною — над гирлом — кружляли чайки, ловили дрібне риб’я. Гетьман постояв, подивився на Вишгород, йому чомусь подумалося, що на цьому горбі могли стояти київські князі, коли правували зі столиці на відпочинковий двір, вони теж дивилися на Десну, й кожен думав свою думу. Не додумали до кінця. То таки були його предки, певно, щасливіші за нього, але і їх зборов розбрат, злі сусіди й важка доля. Сонце зайшло за хмару, воно здавалося чорним, зловісним і чорною печаллю впало на серце. Він повернув коня й поїхав униз.

Чорна меланхолія оповила його вдома. Ходив з кутка в куток, не знаходив собі місця. Думки в голові летіли чорним воронням, одна обганяла другу. Хоч би як хто казав, хоч би як хто думав, а він любив свою Україну, хотів урятувати її, та не знав як. Приклад батька не надихав, а гнітив його. Іноді він аж ремствував на нього, заздрив йому. Батькові все-таки велося, доля сприяла йому, але, розумів, і він вмів взяти долю за гриву. Він не до кінця дійшов до мети. Мусив піддатися Москві, хоч тоді це й не було підданство: багато подібних звичаїв, одна віра й одна боротьба. Але ж те й похилило їх униз. Татаро-монголи не руйнували православну віру, вони привезли з Києва у Москву митрополита й назвали його митрополитом всія Русі. Русі напівмосковської, бо водночас у Москві стояв монгольський бовван і московіти вклонялися йому, ставали перед ним на коліна, приносили йому жертви. І в першу чергу принесли в жертву руський нарід, їм — чуді і мері — було його не шкода. І ось нащадки одного того народу: чуді-мері-московітів-монголів налягають з Москви, й ті ж самі нащадки поганські налягають з Криму, а споконвічний руський нарід — український — потерпає і від тих, і від тих. І немає їм просвітку, немає життя їм, і йому, волею долі їхньому проводирю. Ні, сахався, ніякий він їхній не проводир, він — маленька крихка істота, горобчик у руках всесвітньої Долі. Куди він ще може кинутись, що зробити? І згадалось, як на ночівлі біля Ржищева до нього з темряви долітав голос кобзаря, у якому його прирівнювали до бусурмана, до татарина. За віщо? Чи ж варто жити, щоб тебе порівняли з бусурманом?

Він хилитався, як билина на вітрі. А вісті до нього доходили все чорніші й чорніші. Багряна віхола й далі гуляла Україною, пекельна людська моровиця оповила обидва береги Дніпра, кривава повінь затопила їх. Його писар Тетеря навів поляків на Черкаси з лютим Чарнецьким на чолі, таким лютим, що не милував нікого, для одпору йому, знаючи, що не помилує, вийшли на стіни навіть орендарі з цадиком, але не стало чого їсти, не стало куль, і скарав багатостраждальні Черкаси Чарнецький, спалив їх, а що лишилося, пустив за димом. Невелике Ставище майже місяць боронилось від ляхів, і вони знищили його вщент. Люди човнами переправлялись з цього берега на той, а ті з того на цей — шукали собі затишку. Й не знаходили. Татари гасають Україною, забираючи в неволю жінок та дітей.

До Юрія писали запорожці, погрожували йому карами, вони стояли за Москву. Юрій сьогодні погоджувався з ними, а назавтра спохоплювався, на щось сподівався. Він знав, що й вони не захистять, а Москва забере в підданство. Він мучився, термосувався, не знав, на яку ногу стати. І одного дня наказав скликати раду. Все відбувалося так, як і тоді, коли він не захотів узяти булаву й віддав її Виговському. Нині думав, що тоді зробив неправильно, ні, він не був мудрішим і кращим за Виговського, й був тоді зовсім молодим, але якби з самого початку взяв булаву, це б убезпечило її від численних зазіхальників, претендентів, адже принаймні мав на неї більше права, ніж інші, яко син і наступник великого законного гетьмана.

…Осавули одсунули засуви, одчинили ворота, й туди, окрім старшини, повалили чигиринські козаки. Сніг рипів під чобітьми — починався січень 1663 року, на горіхові сиділа сорока й чичекала, неначе передражнювала кого. Старшина й козаки стовпилися біля ґанку. В тому колі якимсь чином опинилася зозуляста курка, тицялася, бігала туди-сюди. Над двором повисла напруга, кожен намагався відгадати, навіщо гетьман скликав раду. Врешті він вийшов на ґанок у кожусі з коміром із хутра куниці, без шапки й без шаблі. У руці тримав булаву. Вона виблискувала самоцвітами, і блиск той здавався хижим. Гетьман був блідий, він міцно стиснув вуста, приклав ліву руку до серця. Вклонився громаді й тихо мовив:

— Панове старшини і всі козаки. Пам’ятаючи батьківські заслуги, ви вибрали мене на гетьмана, і я робив, що міг, але я не вартий вашої високої шаноби, не здолію йти батьковою стежкою, й не нагородив мене Бог батьковим таланом, та й фортуна йому слугувала, а мені не служить. Хочу попрощатися з вами, виконати своє давнє бажання: відректися від світу й дбати про спасіння моєї грішної душі. Дай вам Боже щастя, виберіть собі нового гетьмана, який зможе визволити вас і від ляхів, і від Москви. Простіть, якщо завдав кому якої кривди.

І поклав на широку ґанкову лавицю булаву.

Запала така тиша, що було чути, як пролітають рідкі пухнаті сніжинки. Навіть сорока на горіхові вмовкла. Козаки важко ворочали в головах новину, хоч чимало з них і сподівались на неї.

— Покинь, пане гетьмане, цей замір, — мовив генеральний осавул Ковальський, який стояв попереду. — Ми тебе обирали, прав, як можеш, ми тобі допомагатимемо.

І ще кілька голосів:

— Візьми булаву.

— Пануй, як батько.

З натовпу вихопився наперед Павло Тетеря, не так давно настановлений на генерального писаря, але він самовільно відсторонився від того свого чину, увесь час пробував у Варшаві, здобув ласку в короля й шляхти, і вони бачили тільки його гетьманом.

— Пане гетьмане, що ти робиш! На кого нас покидаєш у такий важкий час. — А сам аж переривався, бажання булави переповнювало його, аж брало корчами тіло. В грудях щось пекло й співало, він трохи не закричав: «Пануй ще», але тихіше прорік:

— У нас нині й немає когось кращого.

Знав: його слова працюють на нього.

Та в цей час десь позаду пролунало:

— Нехай собі йде до дідька, коли з нами не хоче жити.

І ще:

— Злякався, хоче під каптур сховати свою голову. Знайдемо такого, що стоятиме за наші вольності.

Юрій похилив голову й пішов у сіни. У нього на очах бриніли сльози.

Він пішов ченцем в Ординський монастир біля Корсуня. Незабаром його висвятили в архімандрити. Гетьманом обрали Тетерю. Претендентів на булаву було троє: Григорій Гуляницький, Виговський, який вже побував гетьманом раніше, а тепер мав чин київського воєводи й сенатора, й Тетеря. Виговського і Гуляницького дехто обстоював з запалом і жаром, але дехто пригадав, як вони побили Москву під Конотопом, а нині сподівалися на порозуміння з Москвою, на її прихильність, і вони заперечили. Тетеря схопив булаву й, залишившись з нею у світлиці сам, виціловував її, підносив угору й сміявся щасливим істеричним сміхом. Не знав, неборака, яка вона важка і як радітиме, позбувшись її.

Юрій ледве дослухав ранішню. Дух його був утомлений, тіло кволе. Бо й майже не спав: ніч була шкварка, небо креслили блискавки, але дощу не було. Так само втомлено дивився на нього Спаситель у терновому вінку, а Божа Мати ледве тримала дитя. Вийшов з церкви. У трапезній теж було спекотно, в голові столу сидів архімандрит, теж втомлений, з пісним обличчям, йому слугували ієромонах та ієродиякон — слуг при трапезах не було. Врешті трапеза скінчилася, Юрій вийшов надвір, у дверях про щось сперечалися рясофорний чернець з мантійним ченцем — вони пропустили його. У монастирі до Юрія всі ставилися поштиво.