Глибинний шлях

Він слухав уважно, не перебиваючи, але, принаймні так мені здавалося, нічого з моєї розповіді по-справжньому його не зацікавило.

— Добре, — сказав нарешті, дослухавши до кінця розповідь. — Ліда Шелемеха виїздить на дев’ятсот двадцять п’яту шахту. Доведеться вам теж туди їхати. Ви її ангел-охоронець. Тільки пам’ятайте: не треба бути надоїдливим і завжди маячити перед очима.

— Я це й так роблю, бо брат теж доручив мені охороняти її, тільки з інших причин.

Вислухавши, яке доручення поклав на мене Станіслав, Томазян залишився цілком задоволений.

— А тепер, — попросив я, — розкажіть своєму Ватсонові, що ви знайшли у тайзі.

— З охотою.

Втомлений слідчий зручно вмостився на кушетці і, підклавши подушку під голову, почав своє оповідання:

— По-перше, от що мені точно відомо. Першого червня, перед світанком, до Свердловська прибув літак з Москви. З того літака вийшов пасажир у сірому плащі, в чорній кепці та з маленькими рудими вусами. Він поспішав до Іркутська. Черговий по аеропорту вирішив відправити його далі поштовою машиною. Вони мають можливість майже завжди посадити двох-трьох пасажирів у великі літаки, що перевозять пошту. Того самого ранку в аеропорту попросився швидше відправити його в Іркутськ високий на зріст мужчина в костюмі кольору хакі і в жовтих крагах. Відкіля він прибув, не вияснено. В корінцях квитків прізвище першого записано Черепашкін, а другого — Виноградов. Виноградова теж посадили на поштовий літак. Треба вам сказати, що за цим Виноградовим уже стежили органи розшуку. Коли літак вилетів, в аеропорт прибули люди, які мали затримати цього суб’єкта. На жаль, вони запізнилися. В Іркутськ було надіслано відповідну шифровану телеграму. Ну, ви знаєте, поштовий літак прибув сюди без пасажирів. Пілот і бортмеханік засвідчили, що пасажири зникли на шляху для них непомітно. Парашутний люк був відкритий, відкрити його могли тільки пасажири. В літаку було три парашути, проте пасажири тими парашутами не скористалися. Отже, можна запідозрити, що один з пасажирів хотів викинути другого, але справа скінчилася тим, що вони випали обидва… Зрозуміло, яка їх доля… Пілот і механік справді могли не помітити, як вони випали. Можливо, літак дуже здригнувся. Але таке буває й на повітряній ямі. А гуркіт мотора гучніший за людський крик. Тільки ж постає питання: що могло викликати цю трагічну історію? Крім того, разом з пасажирами зник мішок з московською поштою в Іркутськ. В мішку були важливі документи, які пересилала лабораторія металів на ім’я Лідії Шелемехи. Документи ці призначалися для Саклатвали. Через два дні з Москви вислали копії документів, і все це, можливо, обійшлось би гаразд, якби пасажири поштового літака справді розбились на смерть.

Томазян помовчав трохи, ніби збираючись з думками.

— Треба було б встановити їх смерть і розшукати той мішок з поштою, — сказав він далі. — За моїм дорученням досвідчені агенти не припиняли розшуків, уперто обстежували кожний квадратний кілометр тайги, розпитували тамтешніх мешканців. Я сам виїхав туди, як тільки одержав відомості, що першого червня двоє шукачів золота бачили, як з літака, пролітаючого над тайгою, стрибнув парашутист. Один розповідав, що парашутист спускався з якимсь вантажем, а другий запевняв, ніби бачив під одним парашутом двох людей. Обидва золотошукачі (вони спостерігали кожний окремо) думали, що з літаком трапилось нещастя, і сподівались — от-от машина впаде. Але літак промчав далі і зник за лісом. Зважаючи на те, золотошукачі не розшукували парашутиста. Обидва гадали, що стрибок той зроблено із спеціальним завданням і парашутист не потребує допомоги… Дізнавшись про цю новину, я, звичайно, розпорядився обслідувати місцевість, над якою бачили парашутиста. Другого дня серед густого чагарника, що ріс над вузенькою річкою, знайшли недбало згорнутий парашут. У тому місці я був. Огляд переконав мене, що парашутист спеціально вибрав ту місцину для спуску. Це невеличкий майданчик, придатний навіть для посадки невеликого літака. Ні сліду людей, ні мішка з поштою ми не знайшли.

Томазян замовк.

Його розповідь надзвичайно зацікавила мене. Що за дивна історія?

— Який той парашут? — спитав я.

— Звичайний. А ви розумієтесь на парашутах?

— Доводилось стрибати…

— Парашут шовковий, п’ятдесят чотири квадратних метри, учбовий….

— І ніяких там познак?

— Є номер. Р-002561.

— А по номеру нічого не можна встановити?

— Лише те, що він випущений фабрикою три роки тому.

— Що ж ви з приводу цього думаєте?

— Мені ясно, що принаймні один з двох пасажирів лишився живий. Його треба будь-що знайти.

— Як?

— Будемо шукати скрізь: і в тайзі, і поза тайгою. Тепер я одчув виразну небезпеку, що нависла над

моїми друзями і над будівництвом Глибинного шляху. Чиясь рука намагалась вирвати секрети, що належали державі. Чи не та сама рука дбає про зрив велетенського будівництва?

— Не знаю, чи знайдуть його в тайзі, — говорив далі Томазян. — Та думаю, що московська пошта і кореспонденція на ім’я Лідії Дмитрівни Шелемехи не цілком задовольнить цього енергійного парашутиста або тих, хто з ним спільно працює. Отже, треба стежити за тими, хто крутитиметься коло цієї дівчини та її товаришів. Пайрекс-алюміній — це річ, про яку мріють за кордоном. Мріють там також про рисунки літостатів. Тому за оточенням Самборського так само треба стежити.

— А кому ж все-таки належить честь винаходу літостата? — спитав я. — Сам Самборський щось глухо натякає на Макаренка…

— Ідея Макаренка, але рисунки й конструкція Самборського… Закордонній агентурі ідея знайома, і машину вони, мабуть, не раз бачили. Як вона зроблена — от що їх цікавить.

— Ви кажете — агентура. Отже, ви вважаєте, що тут діє ціла шпигунська організація? І велика?

— Про це я знаю стільки ж, скільки й ви… Повторюю, отакі організації, що досі з’являлись тут, ми лущили, мов горіхи… Але є якийсь дідько, якого ми ніяк не можемо витягти за вушко та на сонечко. Очевидно, він прекрасно володіє мистецтвом мімікрії. [19] На полювання за ним я вийшов по суті без помічників, крім хіба вас. Я вже й помічникам не довіряю… Коли Лідія Дмитрівна виїздить?

19

Мімікрія — біол. захисне забарвлення; тут — маскування.

— Мабуть, сьогодні або ж завтра ранком.

— Отже, ви туди вирушаєте найпізніше післязавтра.

Цим Томазян дав мені зрозуміти, яка відповідальність лежить на мені.

В цю хвилину в двері постукали, і слідчому подали телеграму.

Він розірвав її. Очевидно, телеграма була довга. Відпустивши посильного, слідчий сів за стіл і знов почав переглядати її. Текст складався з великої кількості цифр. Телеграма була шифрована.

— Почекайте, поки я прочитаю її, — сказав Томазян, подаючи мені останній номер журналу.

Я пересів у крісло біля вікна й удав, що занурився з той журнал. Думки мої настирливо повертались до розмови, яка щойно відбулась. І цікавило мене, що то за телеграма. Чи не має вона якогось відношення до цієї справи?

Томазян витяг з шухляди невеличку книжку, глянув на стінний календар, розгорнув книжку на першій сторінці і відрахував якийсь рядок. Потім щось позначив у книжці олівцем і лише після того заходився переписувати телеграму.

Я вдивлявся в його енергійне східне обличчя з довгуватим носом і ледь закучерявленим чорним волоссям над скронями. В його зовнішності відчувалась впертість, наполегливість і в той же час темпераментність. Іноді він зупинявся на якійсь цифрі, але ненадовго. Швидко, мабуть, знаходив розв’язання задачі і тоді записував на папірці перед собою слово.

Я думав: чи варт розповідати слідчому про все, що мені відомо? Хоч Томазян і прекрасна людина, та чи зуміє він чуйно поставитися до трагедії моїх друзів — Ліди та Ярослава? Чи вистачить у нього делікатності обминути їх взаємини? Це дуже важко, а надто коли тримаєш цих людей на оці, вистежуючи ворога… Ні, краще нічого не скажу. Хай я буду єдиним стороннім, кому відома ця таємниця.

Аж ось Томазян закінчив і простяг мені папірець, на якому була розшифрована телеграма. Я прочитав:

“Біля Братська затримано підозрілу людину з документами на ім’я Виноградова. Є повна схожість одягу. Інші ознаки не відповідають тому, що нам відомо”.

Поки я читав, Томазян почав щось писати.

— Що ви думаєте робити? — спитав я.

— А ось надсилаю телеграму до Братська, — відповів слідчий. — “Негайно літаком приставте Виноградова до Іркутська. Вимагаю обережності”. Думаю, що завтра ми побачимо цього Виноградова.

В мені заговорила цікавість.

— Слухайте, Томазян, мені дуже хотілось би побачити цього суб’єкта.

— Гаразд, — одразу ж згодився слідчий. — Завтра, після того як ми його побачимо, остаточно вирішимо, чи треба вам виїздити на Забайкалля слідом за Лідією Дмитрівною. Все ж таки готуйтесь, щоб можна було за годину вибратися в подорож.

— Добре, буду готовий… Я вам ще потрібний?

— Бувайте здорові… Між іншим, майте на увазі, що той, за ким ми полюємо, знає про особисті — здається, досить складні — взаємини між Лідою Шелемехою і Ярославом Макаренком.

Почувши це від Томазяна, я сторопів.

— Вам нічого про це невідомо? — спитав він.

— Ні… — ледве вимовив я й одразу відчув, як у мене починають горіти вуха.

— Ну, гаразд, — посміхнувся Томазян. — Отже, майте на увазі, що між ними щось було і хтось про це пронюхав… До побачення.