Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)

Зжирає він усе на світі: Птахів, тварин, дерева, квіти; Гризе залізо, кришить крицю, І камінь змеле на мучицю, Царя вб'є, царгород звоює, Високі гори поруйнує.

Бідолаха Більбо сидів у пітьмі й пригадував усі, які чув у казках, страшні імена велетнів та перевертнів, але жоден з них не робив стільки лиха зразу. Щось йому підказувало, що відгадку зовсім не там слід шукати, що він мав би її знати, але не міг додуматися. Його почав уже трусити переляк, а від переляку думається не краще — гірше. Гам-гам знову почав вилазити з човна. Він привеслував до берега; гобіт бачив, як насуваються на нього Гам-гамові очі. Язик йому наче застряг у роті. Хотів закричати: “Дай мені час! Дай час!” Але він тільки й писнув:

— Час! Час!

Гобітові цього разу просто поталанило та й годі. Він урятувався, бо це ж, звісно, й була відгадка.

Знову Гам-гама спіткало розчарування. Робився він уже сердитий, та й гра стомлювала. Від тяжкого мізкування він і справді дуже зголоднів. Тепер він уже не вернувся в човен, а всівся в пітьмі біля гобіта. Більбо від того страшенно знервувався, думки його десь розлетілися.

— Нехай воно ще загадає нам загадку, мій дорогессенький — сс, сс. Вссього одну, ще одненьку загадку, сс, сс, — сказав Гам-гам.

Але як було гобітові придумати щось, коли поруч сиділа бридка, слизька, холодна потвора й штовхала його лапою? Він і чухав собі потилицю, і щипав себе, та нічого не спадало на думку.

— Сспитай насс! Сспитай насс! — підганяв Гам-гам.

Більбо вщипнув себе за носа, ляснув себе по лобі, стис правою рукою меча, потім лівою попорпався в кишені. Там він знайшов лише перстеника, якого підібрав у тунелі, а тоді й забув про нього.

— Що ж воно таке у мене в кишені? — промовив він уголос. Промовив сам до себе, але Гам-гам подумав, що Більбо загадав йому таку загадку, й страшенно розсердився.

— Це нечесно! Нечессно! — просичав він. — Це нечессно, мій дорогессенький: питати насс, що там у нього в капоссних кишеньках!

Зрозумівши, що сталось, і не придумавши кращої загадки, гобіт вирішив наполягти на своєму — зробити загадку з простого запитання.

— Що у мене в кишені? — повторив він голосніше.

— С-с-с-с-с, — просичав Гам-гам. — Тоді ми будемо відгадувати з трьох разів, мій дорогессенький, з трьох разів.

— Дуже добре! Відгадуй! — сказав Більбо.

— Ручиці! — мовив Гам-гам.

— Неправда! — заявив Більбо, що, на щастя, забрав руку з кишені.— Вгадуй знову!

— С-с-с-с-с, — просичав украй спантеличений Гам-гам. Подумки він перебрав усе, що сам носив у своїх кишенях: риб'ячі кістки, зуби гоблінів, мушлі, шматочок кажанячого крила, камінець, яким гострив собі ікла, та інші відворотні речі.

Спробував уявити, що інші носять у своїх кишенях.

— Ніж! — сказав нарешті.

— Неправильно! — відповів Більбо — свого ножика він загубив не так давно. — Остання спроба!

Гам-гам був тепер у куди гіршій скруті, ніж коли Більбо загадав йому загадку про яйце. Він сичав, бурмотів, розгойдувався вперед-назад, ляпотів лапами по підлозі, корчився і вигинався, але не хотів витратити намарне свою останню спробу.

— Ну ж бо! — підганяв Більбо. — Я чекаю!

Говорити він намагався хоробро і бадьоро, хоч зовсім не був певен, як закінчиться гра: вгадає Гам-гам чи не вгадає.

— Все — твій час кінчився! — сказав.

— Мотузок або нічого! — вереснув Гам-гам, і це було не зовсім чесно: вгадувати двічі за один раз.

— І те, й друге неправильно! — з великим полегшенням вигукнув Більбо і, миттю скочивши на рівні ноги, хутенько притулився спиною до найближчої стіни й наставив свого маленького меча. Хоч і знав, що гра в загадки священна і дуже давня і що навіть найлихіші створіння стережуться порушувати її правила, а все ж ніяк не був певен, чи супротивник, ця слизька істота, дотримає слова в скруті.

Гам-гамові стане будь-якої причіпки, щоб відмовитися виконати свою обіцянку.

Зрештою, те останнє запитання не було справжньою загадкою…

Але, хай там що, Гам-гам не напав на гобіта зразу. Він бачив меча в руці малючка й сидів тихо, тільки тремтів і щось шепотів сам до себе.

— То що? — не втерпів Більбо. — Де твоя обіцянка? Мені треба йти. А ти повинен показати мені дорогу.

— Так ми домовлялися, мій дорогессенький? Що, покажемо клятому нікчемному Злоткінсові дорогу звідси, сс, сс? Але що ж там у нього в кишеньках, га? І не мотузок, і не ніщо. Що там у нього, гам-гам?

— Не треба тобі того знати, — відказав Більбо. — А обіцянка є обіцянка.

— Ссердите воно й нетерпляче, мій дорогессенький, — просичав Гам-гам. — Доведеться, однак, йому почекати, еге ж, доведеться. Ми не можемо так просто бігти вгору по тунелях. Треба нам піти сспершу й взяти дещо помічне, еге ж, щоб нам підссобити.

— То поквапся! — мовив Більбо, з полегкістю відпускаючи Гам-гама. Йому здалося, що бридка потвора тільки придумала таку відмовку, щоб піти й не повернутися. Про що там говорив йому Гам-гам? Які помічні речі міг він зберігати в темному озері?

Але Злоткінс помилявся. Гам-гам таки збирався повернутись. Був він сердитий і голодний. Підле, лихе то було створіння, і воно виплекало лихий задум.

Неподалечку був його острівець, про який гобіт не знав нічого, і на тому острівці Гам-гам зберігав

у схованці всякий нікчемний дріб'язок — і одну справді гарну річ. Дуже гарну, пречудову! Там він зберігав перстень, золотий перстень, коштовний перстеник.

— Наш подаруночок на день народження! — шепотів він сам до себе, як часто робив у свої темні безконечні дні.— Ось що нам потрібне зараз, оссь що нам треба, сс!

Йому потрібен був перстень, бо той перстень мав чарівну силу: коли хто надягав його на палець, то ставав невидимим, і лише на осонні його можна було виявити, та й то завдяки тіні — легкій і хисткій тіні.

— Наш подаруночок на день народження! Його подарували нам на день народження, мій дорогессенький, — так він звик завжди собі говорити. Але хто знає, як дістався Гам-гамові цей “подаруночок” у ті прадавні часи, коли таких перснів чимало було на світі? Навряд чи й майстер, що викував і розкидав ті персні, міг це сказати. Спочатку Гам-гам носив його на пальці, поки це його стомило; потім у капшучку за пазухою, поки це йому набридло, а останнім часом ховав його в нірці на своєму скелястому острівці й часто ходив туди милуватися на свій скарб. Але час від часу він таки надягав перстеника: коли не міг більше бути без нього або коли був дуже, дуже голодний, а риба вже не йшла на душу. Тоді він повз темними ходами-переходами, пантруючи гоблінів, що відбилися від зграї. А то насмілювався завітати і в ті місця, де горіли смолоскипи й від світла йому різало в очах, — адже він був у безпеці. Так, у цілковитій безпеці. Ніхто не бачив його, не помічав, аж поки він не стисне пальцями гоблінові горло. Лише кілька годин тому він надягав перстеника і спіймав дурне пустотливе гоблінятко. Як воно пищало!