Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]

— Як же вони потрапили до тролів, хотів би я знати? — спитав Торін, розглядаючи свого меча з новою цікавістю.

— Невідомо, — відповів Ельронд, — але можна припустити, що ваші тролі пограбували інших грабіжників або ж натрапили десь у горах на рештки добра, награбованого в давнину. Я чув, що в копальнях Морії, в покинутих печерах, досі знаходять забуті стародавні скарби, що залишилися там від часів воєн ґномів із ґоблінами.

Торін обміркував його слова.

— Я шануватиму цього меча, — сказав він. — Нехай невдовзі він знову посіче ґоблінів!

— Бажання, яке, ймовірно, досить швидко збудеться тут, у горах! — мовив Ельронд. — А тепер покажіть мені вашу мапу.

Він узяв мапу і довго вдивлявся в неї, хитаючи головою; бо якщо він і не дуже симпатизував ґномам, головно – через їхню любов до золота, то натомість усією душею ненавидів драконів та їхню люту жорстокість і смутився від самої згадки про руїну міста Діл із його веселими дзвонами та про обпалені пожежею береги мальовничої Бистриці. Сяяв широкий срібний серп молодика. Ельронд підніс мапу догори, і крізь неї заструменіло біле сяйво.

— Що це? — спитав він. — Тут проступають якісь місячні літери

— з-за звичайних рун, якими написано: «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них»…

— Які місячні літери? — запитав гобіт, сповнений захвату. Він любив мапи, як я вже казав раніше, а ще він любив руни, літери та мистецький краснопис, хоча коли писав сам, то в нього виходило трохи затонко і павутинчасто.

— Місячні літери – це ті самі руни, але їх не можна побачити, якщо просто дивитися на них, — відповів Ельронд. — Видно їх лишень тоді, коли за ними сяє місяць. Що більше – для особливо хитромудрих це має бути місяць у тій самій фазі й о тій самій порі року, що й у день, коли їх було накреслено. їх винайшли ґноми і виводили їх срібними перами, як можуть розповісти тобі твої друзі. Ці написи, напевно ж, були зроблені при світлі молодика в переддень Літня – багато років тому.

— І що вони означають? — в один голос запитали Ґандальф і Торін, трохи роздратовані тим, що Ельронд побачив руни раніше за них, хоча такої нагоди досі, вочевидь, не траплялось, а наступна випаде бозна-коли.

— «Стань при сірому камені в Дарінів день, щойно заклацає дрізд, — прочитав Ельронд, — і призахідне сонце промінням останнім осяє шпарину замка».

— Дарін, Дарін! — загукав Торін. — Він був праотцем найдавнішого племені ґномів – Довгобородих – і моїм першим предком: я його спадкоємець.

— Що ж це за Дарінів день? — запитав Ельронд.

— Це перший день ґномівського Нового року, — пояснив Торін. — Він припадає, як усім має бути відомо, на перший день останнього місяця осені (за місячним календарем) – тобто це переддень зими. Ми досі звемо Даріновим той день, коли останній молодик осені зустрічається в небі з сонцем. Але боюся, що це нам мало чим допоможе, бо в нинішні часи, попри всю нашу премудрість, нам не вгадати, коли такий момент настане знову.

— Це ми ще побачимо, — сказав Ґандальф. — Там більше нічого не написано?

— Нічого, що можна було б розібрати при сьогоднішньому місяці, — відповів Ельронд і повернув мапу Торінові.

А потім вони спустилися до води, щоб подивитися, як ельфи танцюють і співають у переддень Літня.

Наступний ранок був таким ясним і свіжим літневим ранком, про який можна лише мріяти: у блакитному небі – ні хмаринки, а на воді танцювали промені сонця. Вони ж від’їжджали під прощальні й напутні пісні, з серцями, відкритими для наступних пригод, і твердо затямивши дорогу, якою їм належало прямувати через Імлисті Гори до землі, що лежить за ними.

РОЗДІЛ IV ЧЕРЕЗ ГОРУ ТА ПІД ГОРОЮ

Багато стежок провадило через гори – і багато перевалів. Але більшість стежок були оманою та облудою і вели або в нікуди, або у безвихідь, а більшість перевалів кишіли злими почварами і страшними небезпеками. Та ґноми з гобітом, керуючись мудрими порадами Ельронда, а також знаннями і пам’яттю Ґандальфа, обрали правильний шлях і правильний перевал.

Довгі дні після того, як вони вибралися з долини і залишили Останній Прихисток на багато миль позаду, вони без упину дерлися вгору, вгору і вгору. То була важка і довга путь, покручена стежка – відлюдна і небезпечна. Тепер можна було й озирнутися назад – на землі, які вони проминули, простерті далеко внизу. Більбо знав, що далеко-далеко на заході, де все розпливається у блакитній імлі, лежить його рідна країна, де все безпечно та зручно, і його маленька гобітська нірка. Він здригнувся. Ставало дедалі холодніше, і поміж скель пронизливо свистів вітер. Часом гірськими схилами підстрибом скочувались униз камінні брили, визволені з-під снігу полудневим сонцем, і пролітали повз них (якщо їм таланило) чи понад їхніми головами (а це вже тривожило). Ночі були незатишні та холодні, й мандрівники не наважувалися співати чи розмовляти надто голосно, бо луна була немилосердно гучною, а тиша, здавалося, воліла, щоб її не порушувало ніщо – крім шуму води, завивання вітру та гуркоту каміння.

«Там, унизу, триває літо, — думав Більбо, — саме час косовиці та пікніків. Якщо ми й далі посуватимемося з такою швидкістю, то минуть і жнива, і збір ожини, перш ніж ми бодай почнемо спускатися з гори».

Інші снували такі самі похмурі думки, хоча коли вони прощалися з Ельрондом, сповнені високих сподівань літневого ранку, то радісно говорили про перехід через гори і про те, як швидко вони поскачуть далі. Кожен уявляв, як вони досягнуть потайних дверей Самотньої Гори, – можливо, саме в останній місяць осені, – «і, можливо, це буде саме в Дарінів день», — мріяли вони. Лише Ґандальф хитав головою і не казав нічого. Ґноми не проходили цим шляхом багато років, а він проходив – і знав, як зло й усілякі небезпеки зросли і розквітли в Дикому Краї, відколи дракони вижили з тих місць людей, а ґобліни таємно від усіх розселилися там після битви в копальнях Морії. Навіть шляхетні задуми таких мудрих чарівників, як Ґандальф, і таких добрих друзів, як Ельронд, часом заходять у безвихідь, коли ви прямуєте назустріч небезпечним пригодам на узграниччі Дикого Краю; і Ґандальф був надто мудрим чарівником, аби не знати цього.

***

Він знав, що будь-якої миті може трапитися будь-яка несподіванка, і ледве чи сподівався, що їм вдасться без моторошних пригод подолати оті високі гори з самотніми шпилями та долини, де не править жоден король. Ні, аж ніяк. Усе було добре, доки одного дня не грянула гроза. Ви знаєте, який це жах – справжня велика гроза на рівнині чи в долині, особливо коли зустрічаються і зударяються дві грозові хмари. Але ще більший жах – грім і блискавка вночі у горах, коли буревії налітають зі сходу та з заходу і розпочинають війну. Блискавки розбиваються об шпилі, скелі розколюються, могутні удари грому стрясають повітря та закочуються, гуркочучи, в кожну печеру й западину, а темрява наповнюється гуркотом, який поглинає всі інші звуки, і раптовими спалахами.

Більбо ніколи не бачив і не уявляв собі нічого подібного. Гроза застала їх високо в горах на вузькому майданчику, по один бік якого відкривалася страшна прірва з імлистою долиною внизу. Там вони заночували, притулившись під навислою скелею, і Більбо лежав, загорнувшись у ковдру, і тремтів з ніг до голови. Коли він визирав звідти при спалахах блискавки, то бачив, що по цілій долині розбрелися кам’яні велети, які жбурляли один одному і ловили скелі, ніби для забави, а потім закидали їх у морок – і вони гупали поміж деревами далеко внизу або з тріском розколювалися на дрібні уламки. Тоді знявся вітер, полив дощ, і вітер шмагав дощем та градом навсібіч, так що нависла скеля вже не давала прихистку. Скоро вони змокли до кісток, а поні стояли з опущеними головами та обвислими хвостами і тільки тихенько іржали від страху. Вони теж чули регіт і крики велетів, що відлунювали скрізь по гірських схилах.