Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі]

Був перший день травня, коли ці двоє нарешті дісталися до краю долини Рівендолу, де стояв Останній (чи Перший) Прихисток. Знову був вечір, їхні поні стомились, особливо той, що віз скарби, – і вершники відчували, що їм усім треба відпочити. Коли вони з’їжджали крутою стежкою вниз, Більбо почув між деревами спів ельфів, ніби вони й не припиняли співати після їхнього від’їзду, – і щойно мандрівники спустилися до нижніх узлісь, ельфи заспівали пісню, дуже схожу на колишню. Ось як це приблизно звучало:

Дракона убито, Став блиск його прахом, Лишилося тліти Броні й костомахам! Хоч тлінна і зброя, І трони так само Із міццю людською Й людськими скарбами — Тріпоче тут листя І трави зростають, Мчать води сріблисті, А ельфи співають: Гей! Діль-ді-лі-діні! Спочиньте в долині! Зірок не затьмили Іще самоцвіти, А срібло безсиле Нам місяць затьмити; Розсіює тіні За золото краще Вогонь у каміні — Тож вештатись нащо? О! Діль-ді-лі-діні, Спочиньте в долині! Чого ж плететеся Назад проти ночі? Зірки в піднебессі, І річка дзюркоче! Нав’ючені нині, Куди ж ви в досаді? Тут ельфи й ельфині Натомленим раді! Під «діль-ді-лі-діні» Спочиньте в долині, Діль-ді-лі-діні, Тіль-ті-лі-тіні, Ті-лі!

Тоді ельфи долини повиходили з-за дерев, привіталися з ними та повели їх мостом через річку до будинку Ельронда. Прийняли їх щиро і гостинно, й того вечора їх оточило багато слухачів, спраглих почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Ґандальф, бо Більбо здолала сонливість і він відмовчувався. Майже вся історія була йому відома, бо він був її героєм і багато чого сам розповів чарівникові дорогою чи в гостях у Беорна, – але час від часу, почувши щось нове, він розплющував одне око і прислухався.

Отак, зі слів Ґандальфа, звернених до Ельронда, він і довідався, куди відлучався чарівник. Виявляється, Ґандальф брав участь у великій раді добрих чарівників, знавців білої магії та різних премудростей, – це вони нарешті вигнали Чорнокнижника з його темної твердині на південній окраїні Морок-лісу.

— Відтепер, — підсумував Ґандальф, — ліс хоча б трішки очиститься. І Північ, сподіваюся, на багато-багато років звільниться від цього постраху. Однак я волів би, щоб Чорнокнижника було покарано вигнанням із нашого світу!

— Кращого й бажати годі, — погодився Ельронд, але боюся, що це станеться не за нинішньої доби, та й узагалі нескоро.

Коли оповідь про їхні мандри добігла кінця, почались інші історії, а за ними ще і ще – історії про минувшину, історії про нещодавні події та про те, що сталося взагалі хтозна-коли, – аж поки голова Більбо схилилася на груди й він солодко заснув у куточку.Прокинувся він у білосніжній постелі, просто у відчинене вікно світив місяць. Під вікном, на берегах потоку, дзвінко виспівували ельфи:

Радо співаймо усім товариством! Вітер у вересі, вітер між листом; Місяць і зорі, на небі розквітлі, — На вежі у Ночі віконечка світлі. Радо танцюймо усім товариством! Хай скачеться легко в траві танцюристам! Річка сріблиться, проносяться тіні, Травень веселий – нам весело нині. Співом скитальника заколишімо! Снами повиймо і в снах залишімо! Спить він. Хай подушка буде м'якою! Люленьки-люленьки! Вільхо з Вербою! Сосно, принишкни – вітрець уже спить! Місяцю, геть! Хай стане темніш! Ясеню, Дубе і Глоде! Цить! Водо, свій голос до ранку притиш!

— Та ну вас, Веселий Народе! — сказав Більбо, визираючи з вікна. — Котра ж то година ночі? Ваша колискова розбудить і п’яного Ґобліна! Та все одно дякую вам.

— А твоє хропіння розбудить і мертвого дракона – та все одно дякуємо тобі, — передражнили його зі сміхом. — Уже наближається світанок, а спиш ти від самого вечора. Може, завтра ти зцілишся від утоми.

— Навіть короткий сон у домі Ельронда цілющий, — відказав він, — але я б хотів зажити повну дозу. Ще раз на добраніч, мої прекрасні друзі!

І він знову шаснув у ліжко й проспав до пізнього ранку.

У цьому домі його втома швидко минула, і він досхочу нажартувався й натанцювався з ельфами долини, і зрання, і проти ночі. Але навіть тут він не міг уже довше баритися – з думки йому не йшов рідний дім. Тому через тиждень він попрощався з Ельрондом і, вмовивши його прийняти бодай скромні дарунки, поїхав із Ґандальфом далі.

Вони навіть не встигли виїхати з долини, як небо попереду потемніло, з заходу налетів вітер і вперіщив дощ.

— «Травень веселий», – ще б пак! — скривився Більбо, коли дощ шмагонув йому в обличчя. — Та легенди лишилися позаду, і ми вертаємося додому. Гадаю, це перша прикмета, що домівка вже близько.

— Попереду ще довга дорога, — зауважив Ґандальф.

— Але це остання дорога, — відказав Більбо.

Вони під’їхали до річки, що позначала межу Дикого Краю, і спустилися крутим берегом до броду, який ви маєте пам’ятати. Річка здулася від талих вод і цілоденного дощу, але вони якось перебрели її й подалися далі, до кінцевої зупинки своєї мандрівки, бо вже вечоріло.

Усе було так само, як і раніше, тільки поменшало товариства і балачок, та ще цього разу обійшлося без тролів. Дорогою Більбо раз у раз пригадував події, які трапились у тому чи іншому місці, та слова, сказані при цьому, – йому здавалося, що відтоді минув не рік, а Цілих десять, – тож, звісно, він одразу впізнав місце, де в річку шубовснув поні, а вони звернули вбік і вскочили у препаскудну пригоду з Томом, Бертом і Віллі.

Неподалік від дороги Ґандальф і Більбо знайшли місце, де закопали тоді золото тролів, – ніхто його й не торкнувся.

— На мій вік мені вистачить, — сказав Більбо, коли вони відкопали золото. — Ліпше візьми його ти, Ґандальфе. Не сумніваюсь, ти зумієш знайти йому вжиток.

— Авжеж зумію! — відказав чарівник. — Але найкраще – поділити порівну! Може трапитися, що в тебе виникне більше потреб, аніж ти гадаєш.

Тож вони склали золото в мішки і нав’ючили їх на поні, яким це аж ніяк не сподобалося. Тепер вони просувалися повільніше, бо майже весь час ішли пішки. Але довкола все зеленіло і буяла трава, по якій гобіт брів із великим задоволенням. Він обтирав обличчя червоним шовковим носовичком – ні, не своїм власним (у нього не залишилося жодного), а позиченим в Ельронда, – бо разом із червнем прийшло літо і стояла спека.