Година бика

“Психопатка!” — подумала Тівіса. Вона глянула на обличчя людей, які наближалися до неї, і сахнулась: жодної думки не було в них. Здичавіла й темна, плоска, як тарілочка, душа недорозвинутої дитини дивилась на неї очима цих людей.

І Тівіса вчасно відступила до воріт, Ген Атал, що стежив за переговорами, тримаючи руку на кнопці, замкнув захист. Відкинуті переслідувачі покотились по плитах древньої площі.

Тівіса схопилася за щоку, як завше в хвилини розчарування і невдач.

— Що ти можеш іще, Тіхе? — запитав Тор Лік, називаючи її інтимним іменем, яке виникло ще за часів подвигів Геркулеса.

— Була б на моїм місці тут Фай Родіс!.. — з гіркотою сказала Тівіса.

— Боюся, що й вона не добилася б від них нічого доброго. Хіба що застосувала б свою силу масового гіпнозу… Ну, зупинила б їх, а що далі? Ми їх теж спинили, але ж не вбивати їх лазерним променем, рятуючи наші дорогоцінні життя!

— О ні, звичайно! — Тівіса замовкла, вслухаючись у гомін юрмища, що долинав через огорожу кладовища.

— Можливо, їм потрібні наркотики? — запитав Ген Атал. — Пам’ятаєте, як широко вживалися вони в давнину, особливо коли хіміки винайшли наркотик дешевий і ефективніший, аніж алкоголь і тютюн?

— Не сумніваюся, що в них є одурманюючі засоби. Досить поглянути, як вони рухаються. Але суть біди в іншому — у втраті людяності. В давнину траплялося, що дикі звірі виховували маленьких дітей, волею випадку полишених напризволяще. Відомі діти-вовки, діти-павіани, навіть хлопчик-антилопа. Певна річ, могли вижити лише індивіди, наділені особливим здоров’ям і розумовими здібностями. І все ж вони не стали людьми. Діти-вовки втрачали здатність ходити на двох ногах. Ось що робиться з людиною, коли інстинкти й природні потреби тіла не врегульовані вихованням.

— Не дивно, — сказав Тор Лік. — Давно відомо, що мозок людини став могутнім, лише розвиваючись у соціальному середовищі. Перші роки життя дитини мають набагато більше значення, ніж думали раніше. Але…

— Але людину виховало суспільство, а не стадо, — підхопила Тівіса. — Людина була груповою, але не стадною твариною. А натовп — стадо, він не може нагромадити й зберегти інформацію. Злочинно позбавляти людей знань, правди; мерзенна брехня привела людину до цілковитої деградації. Керовані лише найпростішими інстинктами, такі люди збиваються в стадо, де головна розвага — садистські втіхи. І перебудувати їхню психіку, як і дітей-вовків, безпосередньо звертаючись до людських почуттів, не можна. Треба застосувати особливі методи… Як усе-таки я шкодую, що з нами нема Родіс.

— Що заважає викликати її сюди? — запитав Тор.

— Афі, невже ти не здогадався, що Родіс лишилася заложницею в палаці володарів? — сказав Ген Атал. — І буде там доти, доки всі ми не повернемось у “Темне Полум’я”.

— Дивіться, вони перелізли через стіну! — вигукнула Тівіса.

Нападники здогадалися: захисне поле перекриває тільки ворота, і полізли через стіну. Невдовзі юрмище, ревучи, вже бігло по кладовищу, витісняючи й штовхаючи одне одного в проходах між пам’ятниками. Біля синіх полив’яних стовпців нападників відкинуло назад. Запрацювали два кутових СДФ. Ген Атал установив мінімальну напругу захисного поля, проникну для світла й сильної зброї, якої в супротивників не було.

Земляни не могли уявити, що людина може дійти до такої ницості. Розлючені невдачею, жителі Кін-Нан-Те вигукували лайки, кривлялись, плювались, оголюючи й виставляючи сороміцькі, з їхньої точки зору, частини тіла, навіть мочились і випорожнялись.

Низький, схожий на віддалений грім сигнал зорельота приніс небувалу полегкість. Синій вогник СДФ змінився жовтим. “Темне Полум’я” викликав на зв’язок. Тор Лік вимкнув поле біля воріт, де на варті став Ген, і третій СДФ почав передачу. Гріф Ріфт запитав:

— Наскільки вистачить колового захисту?

— Все залежить від того, як часто нас штурмуватимуть, — відповів Тор.

— Розраховуйте на найгірше.

— Тоді щонайбільше — на вісім годин. Гріф Ріфт звірився з картою Торманса.

— Наш дисколіт пролетить ці сім тисяч кілометрів за п’ять годин. Швидкісна ракета прийшла б за годину, але при недостатньому знанні фізики планети її не можна націлити з потрібною точністю. Може, варто прорватися за місто?

— Не можна. Боюся, що без жертв не обійтися.

— Згоден з вами, Тор. Тому не варто присилати і дисколіт. Хай тормансіани самі розберуться. Їхні літаки летітимуть до Кін-Нан-Те також не більше п’яти-шести годин. Зараз зв’яжуся з Родіс. Підключаю ТВФ і пам’ятну машину. Дайте відеоканал для знімків. І тримайтесь.

Тор Лік нашвидку передав кругову панораму й вимкнув зв’язок. Вчасно. Ген Атал подав знак небезпеки, і знову третій СДФ перекрив ворота.

Спливав час, а натовп, як і раніше, із затятістю і тупістю шаленів біля кордонів, позначених синіми стовпцями. Ген Атал досадував, що не здогадався захопити із зорельота батареї психічної дії, створені на випадок нападу тварин. Ці батареї розігнали б здичавілих тормансіан, викликавши в них почуття тваринного жаху. Подібний захисний пристрій тут знадобився б, як ніколи раніше, але зараз лишалося тільки чекати. Дикий натовп можна було б знищити, проте сама ця думка навіть у голову не могла прийти землянам.

Тим часом у садах Цоам Фай Родіс повідувала інженерові Таелю про те, що сталось, і просила його негайно відправити літаки на виручку.

— Польотами через брак пального розпоряджається лише Рада чотирьох.

— Так повідомте зараз Раду, а ще ліпше — самого володаря. Таель стояв у нерішучості.

— Ви розумієте, наскільки малий у нас запас часу! — здивовано вигукнула Родіс. — Чого ж ви зволікаєте?

— Для мене дуже непросто доповісти володареві, — хрипко сказав Таель, — буде швидше, якщо ви самі…

— Що ж ви не сказали одразу! — і Фай Родіс кинулась до покоїв голови Ради Чотирьох.

На щастя, Чойо Чагас сьогодні не виїжджав. Через півгодини Родіс завели до зеленої кімнати, яка стала вже постійним місцем її зустрічей з володарем Торманса.

— Я передбачив подібну ситуацію, — сказав Чойо Чагас, подивившись на переданий із зорельота знімок, — тому управителі на місцях і відмовляли ваших дослідників від ризикованої мандрівки.

— Але ж їм не пояснили ступінь небезпеки!

— Кожен зональний управитель соромиться, точніше, боїться, говорити про цих нелюдів. Їх називають “зневажниками двох благ”.

— Двох благ?

— Авжеж, — довгого життя і легкої смерті. Вони відмовилися від того й іншого й тому мусять бути знищені. Держава не може терпіти свавілля. Але вони рятуються в полишених містах, а брак транспорту ускладнює боротьбу з ними, і вони лишаються ганьбою для зонального управителя.

— Ми неприпустимо зволікаємо, — сказала Родіс, — згаяні хвилини можуть обернутися загибеллю наших товаришів. Хоча вони надійно захищені, але ємкість батарей обмежена.

Вузькі непроникні очі Чойо Чагаса пильно стежили за Родіс.