Голодна весна

Город ми виорали вдвох із матір'ю. Батькові не дозволили орати, хоч він і поривався. Я водив коней, а мати була за плугатаря. Не орали, а мучились. Худющі, виснажені колгоспною сівбою коні ледве тягали маленького плугарачка, часто зупинялися в борозні, важко водячи запалими ребристими боками. Обоє жалібно дивилися на мене великими заслізеними очима, немов кажучи ними: куди ж ти, хлопче, поганяєш нас, хіба не бачиш, які ми нужденні? Я стояв перед ними з батогом у лівій руці, правою тримався за повід і не знав, що робити. Бачив, що не здужають вони тягнути плуга, але виорати город треба було, бо завтра ними мав орати хтось інший. Підгодувати б коней чимось. А чим, коли в дворі голо – ні сінинки, ні соломинки.

– Нехай постоять! – гукнув від хати батько. – Дайте їм відпочити!

Він сидів під хатою на сухому пеньку й слідкував за нашою з матір'ю оранкою, іноді щось підказуючи мені, коли ми повертали плуга біля нього: не забігай наперед коней, попусти повід, коні самі знають, куди їм іти, самі найдуть борозну.

Потім батько не витримав наших частих зупинок, пішов у порожню, занедбану повітку над дорогою й, поки ми з горем пополам обійшли гони туди й назад, виніс із неї оберемок соломи. Я здивувався: де він її узяв?

Батько ж поклав солому на тому місці подвір'я, де ми повертали коней, і, дочекавшись нас, махнув мені рукою: завертай сюди! Аж тоді я догадався: це ж він насмикав кульової соломи для коней з покрівлі повітки.

Добрий, сердечний мій батько! Сам голодний, він не міг більше дивитися на бідних конячин і вирішив хоч чимось зарадити, підгодувати їх.

«А як не їстимуть? – майнула у мене думка. – Солома ж суха, напівтрухла».

Проте не встиг я підвести коней до соломи, як вони одразу жадібно накинулись на неї, аж захрумтіла на зубах.

– От і добре, – сказав батько. – Нехай поїдять і відпочинуть, я ще потім наскубу.

– Бідні, бідні коні, – підступила до нас від плуга мати, – такі голодні, що, мабуть, і гілля з доров їли б.

А в самої теж смага від голоду на губах. Аж чорна.

Ми стояли перед кіньми, поки вони не визбирали перед собою до соломинки. Потім мати напоїла їх водою, й знову поїхали орати, а батько пішов у повітку ще наскубти соломи.

Орали ми город до вечора, ще разів зо три підгодовували коней. Стомлених, з мокрими боками, одвів я їх на кашу бригаду.

– Хоч упорали, на завтра не залишили? – запитав дядько Денис, приймаючи від мене коней. – Покласти б їм щось на ніч, але ж де взять. І пастись ще гаразд немає на чому. Пропадуть коники на цій клятій роботі, уже ж половини немає. Ехе-хе, – пошкріб рукою потилицю. – Мруть люди, дохнуть коні…

Мені стало не по собі від цих дядькових слів: «Мруть люди, дохнуть коні…» І пригадалося оте давнє: «Що буде далі?», і, мов снігом, сипнуло поза шкірою.

Щоб якось заспокоїти дядька, я сказав йому, що ми підгодовували коней кульовою соломою з повітки.

Дядько Денис розчулився.

– О, я знаю, Іван Васильович не обідить коненят, любить їх. Як він там, одужує потроху?

– Одужує, – відказав я.

– От і добре. Передай за коней спасибі. Може, й завтра якась добра душа чимось підгодує, а там скоро на пашу, дивись, і виживуть. – Й повів коней у стайню, на відпочинок.

Той, хто не знає, що таке бути погоничем на оранці – чи то городів, чи в полі, тому скажу – нелегка це робота. Перш за все – ти цілісінький день на ногах, які до вечора у тебе не просто болять, а гудуть від утоми, бо за день ти пройдеш не один кілометр і весь час у напрузі, щоб не відстати від коней. Друге. Ти цілісінький день однією рукою поганяєш коней батогом, а другою, тримаючись за повід, керуєш ними на поворотах, виводиш з борозни й заводиш у нову борозну, і так напоганяєшся та накрутишся до вечора, що і руки в тебе болять не менше від ніг.

А ти ж до того ще й голодний-голодний.

– Отож повертався я того вечора з бригади додому до знемоги втомлений, не відчуваючи ні рук ні ніг. Та ще й живота до спини притягло, під ложечкою аж пекло від голоду. Я весь аж тремтів, немов перемерз на холоді.

Тільки доплентався до своєї хати, як до неї під'їжджає з вигона на своїй худющій коболі наш бригадир Петро Басанський. Біля хвіртки ми опинилися разом.

– Бачу, впорали город? – чую над собою дядьків голос.

– Упорали, – кажу нехотя, бо й говорити мені важко.

– І слава Богу, – знову гуде наді мною дядько Петро. – А батько дома?

– Дома, – киваю головою. – Де ж йому бути?

Дядько Петро незворушно сидить на заїждженій ним же кобилі, теж худющий, як і вона, зарослий чорною бородою, сам чорний від засмаги й вітряної куряви, тільки очі блищать.

– Ну, міг піти кудись, – дивиться на свої виношені, зашкарублі на сонці чоботи з поруділими халявами.

Мене це починає дратувати. Що йому треба від мого батька, цьому дядькові? Чого він до нас приїхав?

– Батько нікуди не ходить, нездужає, – відказую настовбурчено.

На дядька Петра моє роздратування ніскілечки не впливає, він на нього не звертає уваги, повагом злазить з кобили, крекчучи, прив'язує її поводом до кілка з тину й каже:

– От і добре, що твій батько дома, мені з ним поговорити треба. – Й першим заходить у незачинену хвіртку.

Я йду за ним. Незважаючи на теплі дні, дядько Петро в старому-престарому піджаку з домотканого сукна, правда, на розпашку, і в такій же древній шапці з ягнячого смушку, геть облізлого від негоди. І штани в дядька старі, полотняні, на колінах полатані. В правій руці коротенький батіжок із сириці, з коротеньким вишневим пужалном.

У хату заходимо разом. Батько сидить на полу, обіпершись об нього обома руками, а мати порається біля печі при світлі каганчика на прикоминку. По кутках хати – чорна волохата темінь.

Дядько Петро вітається, проходить до столу й статечно сідає біля нього на лаві немов господар. Шапку й батіжок поклав біля себе.

Я сідаю поруч батька на полу й чекаю, що ж має сказати батькові бригадир, яка в нього повинна відбутися з ним розмова.

Мабуть, чекали цього й батько з матір'ю, бо деякий час у хаті тривала мовчанка.

Нарешті дядько Петро заворушився на лаві, прокашляйся, немов у нього задерло після перцю в горлі, й звернувся до батька хриплим, ніби надтріснутим голосом:

– Так що маю до тебе, Іване Васильовичу, порученіє од самого председателя правління, товариша Муляренка. (Головою колгоспу тоді був у нас не наш, сільський чоловік, а присланий з району, недавній начальник міліції). Він велів тобі поскоріше видужувать і приступать до роботи;

Я скоріше відчув, ніж почув, як батько ледь-ледь посміхнувся і, похитавши усім тілом на крайній дошці полу, запитав у дядька Петра: