Голодна весна

Це було щось неймовірне. Як у казці. Як у страшному кошмарному сні.

Спершу появилися комарі. Після отих звичайних, маленьких, які завжди появляються з теплом навесні, ці були не просто комарі, а комариська – якісь велетні, довгоногі й крилаті, схожі на чорногузів у мініатюрі. Налітали хмарами і буквально накидалися на людей, впивалися хоботками в тіло й безжалісно висмоктували з них останню кров. Особливо дошкуляли ранками і вечорами, їх носилося в повітрі стільки, що чулося шелестіння крил, що не можна було розкрити рот, аби не похлинутися комарами.

Вони лізли в очі, у вуха, обсідали босі ноги, руки, Жалили, де тільки можна було вжалити. Спершу люди не знали, що робити, як рятуватися від них, аж поки комусь не прийшло в голову – димом. У кожному дворі вранці і особливо ввечері палили якесь сміття, сире гілля, гній. Такі димні багаття жевріли цілими ночами, дими від них, їдкі й давлючі, плавали над селом суцільною запоною. Люди кашляли, чхали, ходили пропахлі димом, з червоними від сліз очима, проклинаючи цю нечисть, яка, як тільки вітерець розвіював дим, одразу ж роєм з'являлася над головою.

Старі, набожні баби розпускали по селу чутки: це не перед добром, це не що інше, як знамення Боже, за яким на землю прийде суд страшний і невмолимий. Надто цим залякували дітей, не пускали до школи, і в ті дні у нашому класі сиділо по п'ять – сім учнів. Одні хлопці. Павло Іванович пояснював нам появу такої сили комарів надмірною сирістю і заболоченістю місцевості. Просто цьому сприяли природні і погодні умови. Проте, попередив він, комарів цих слід боятися, від них можна захворіти малярією. Отож треба й далі вести з ними боротьбу: обкурювати подвір'я, хати, закутувати обличчя, ноги, руки, менше вештатися надворі. Тижнів через два комарі повинні зникнути.

– Передайте це й своїм рідним, – звелів нам.

Звідки це було відомо йому – ми не знали, а запитати не насмілились, проте я особисто повірив учителеві одразу і, звичайно, розповів, повернувшись зі школи, спершу Гальці, а потім, увечері, матері.

Мати ж зреагувала на це по-своєму: хто його знає, що воно та як у тій природі діється, а тільки чомусь усе погане нам, бідним людям, дістається. Холод, голод, комарі, хвороби.

Сказала так, щоб не обідити ні Бога, ні Павла Івановича.

І немов наврочила.

Чи то справді Бог так дав, чи навколишня наша природа так розпорядилася, а через кілька днів після нападу на село комарів з'явилася в ньому ще одна напасть – сила-силенна жаб. За одну ніч. Ніби вони впали з неба чи народила їх стільки водночас земля. Вийшла мати вранці з хати, а їх повні сіни, дверей сінешніх не можна відчинити.

– Ой лишенько! – закричала з ляку. – Та де ж вас стільки взялося, окаянних! Свят, свят!

Я прочинив хатні двері, що там, мовляв, трапилось, а вона мене відсторонила, хутко назад ускочила й каже:

– Зачиняй, зачиняй, щоб у хату не налізли.

– Хто? – питаю здивовано.

– Жаби! – вигукнула.

У мене по тілу полізли мурашки. Від бридливості.

Стали ми з матір'ю міркувати, звідки їм узятися? Не приніс же їх нам хтось цілий мішок та не висипав у сінях.

Думали-гадали, але так нічого й не відгадали. Треба було щось робити, щоб вийти з хати надвір.

Мати взяла під піччю віника й звеліла мені хутко відчинити хатні двері, пояснивши:

– Щоб видно було розмести їх і відчинити сіни, а там щось придумаємо.

Так і зробили. Коли ж мати відчинила сінешні двері, нам стало все зрозуміло: жаби налізли в щілину між порогом і дверима, якої ми не побачили з хати, бо її затулила знадвору, на порозі, ціла купа товстих, сірих жаб, які просто не пролізли в ту щілину.

– Святий Боже, сохрани й помилуй, – перехрестилася мати. – Яка ж нечиста сила нам їх стільки наслала? Це не інакше, як перед кінцем світу.

А жаб було повно не тільки в сінях і біля порога, а й на подвір'ї, на городі, на вулиці. Різних. Сірих, рябих, жовтих, зелених. Всі вони ворушилися, повзали, стрибали, квакали і стрекотіли, кліпаючи великими, вибалушеними очима.

Хоч ми з матір'ю й не боялися жаб, але стояти посеред них, дивитись, як ворушиться ця сіро-зелена драглиста маса, було гидко.

Мати відмела їх трохи від порога віником й звеліла мені йти в хату за другим віником і порожнім відром. Треба було спершу вигребти й винести жаб із сіней, а тоді воювати з ними на подвір'ї, розігнати хоч зі стежки до хвіртки.

Тільки із сходом сонця, коли воно стало припікати, жаби трохи розлізлися по калюжах, канавах і кущах, ховаючись у холодку.

А в селі знявся справжній переполох. Голосили жінки, плакали з ляку малі діти, боячись вийти з подвір'я на вулицю, скрізь було повно жаб.

І тоді, мабуть, порадившись, сільське начальство послало в усі кінці села бригадирів та об'їждчиків на конях сказати людям, що робити, як рятуватися від жаб. А зробити треба було ось що: повідкривати погреби і старі ями, викопати, де тільки можна, глибокі нові ями, куди мали падати жаби й там гинути. Окрім цього, ще треба продовжувати палити скрізь маленькі багаття з гною. Жаби також, як і комарі, не переносять їдкого диму.

Того дня всім, хто працював у полі, було дозволено залишитись дома і зробити все, що їм радили.

Але передавалися від хати до хати й інші розмови про нашестя жаб.

Не встиг я зібратися до школи, як до нас прибігла Галька.

– Ой, і у вас повно жаб? – заторохтіла ще з порога. – Я своїх прямо лопатою вигрібала з двору. А на вулиці – просто жах, ступити не можна, всі колії ними забиті. Як ти йтимеш у школу? – до мене.

– Дійду якось, – відказав я.

Але бачив, що не за тим прибігла Галька, щоб запитати, як я дійду до школи через жаб. На язиці в неї трималося щось інше, й вона, нарешті, не витримала, похвалилася:

– Баба Хима (їхні хати поряд, а наша через дорогу) сказала нам з Параскою, що це на людей кара Божа за церкву, за колгосп. Спершу Бог голод послав, а тепер нечистю всякою карає. Після комарів і жаб гадюки поповзуть, потім черви. І всі потроху кусатимуть, гризтимуть, труїтимуть, точитимуть нас, поки нікого не залишиться.

– Свят, свят, що ти таке говориш, – перехрестилася мати на ікони.

– Це ж не я, тітко Тетяно, – заперечила Галька.
–

Це баба Хима.

Всі на нашому кутку добре знали бабу Химу, маленьку, худеньку, дуже набожну. В неї у хаті повно ікон, а перед тими, що в кутку, на покуті, завжди горить лампадка. Щоранку й щовечора баба Хима б'є перед іконами поклони, читає молитви. Мати якось розказувала, що то вона замолює перед Богом свій гріх за сліпого сина, Івана Йосиповича, який донедавна приходив до нас вечорами на співанку. Ще немовлям вона поклала його на городі в сповиточку проти сонечка, а сама стала картоплю полоти. А того дня було якесь релігійне свято. Поле собі, та й поле. Довідається до немовляти – спить. Вона й далі полоти. Та й допололася. Чи то гаряче літнє сонце, чи сира земля забрали в хлопчика зір – осліп. Відтоді й вірить баба Хима в силу Божу, в те, що це він покарав її за гріх, що всіх людей він карає за вчинені ними гріхи. Тільки я ніяк не міг збагнути: при чому тут були ми. Мати, я, Галька, інші наші сусіди й односельчани. Не ми ж організовували в селі колгосп! І церкву не наші люди закривали! Нехай Бог, якщо він є, покарає тих, хто це зробив! Та й звідки йому взятися, тому Богові. Бо коли б він був, то що-що, а закрити церкву не дав би нікому. Якщо він всесильний і всемогутній.