Голуб

Мадам Топель повернулася знову до своєї машинки, поправила тканину червоної спідниці й опустила лапку.

— Якщо ви принесете мені штани в понеділок, то вони будуть готові через три тижні.

— Через три тижні? — повторив Йонатан, мов п’яний.

— Так, — підтвердила мадам Топель, — через три тижні. Швидше неможливо.

Вона включила машинку, голка задзижчала, а Йонатанові в цю мить здалося, що він втрачає свідомість. Хоч він і бачив ще, як мадам Топель зовсім поруч сидить за швейною машинкою, бачив каштанову голову з перламутровими окулярами, бачив рухливі товсті пальці і голку, що неслася краєм червоної спідниці… бачив розмито на задньому тлі метушню супермаркету… але він раптом перестав бачити себе самого, тобто він не бачив себе частиною світу, який його оточував. Кілька секунд йому здавалося, ніби він стоїть десь далеко осторонь і спостерігає цей світ немов у перевернутий бінокль. У нього, так само як і вранці, запаморочилося в голові, він похитнувся. Зробивши крок убік, він розвернувся і попростував до виходу. Хода повернула його до тями, ефект бінокля зник. Але всередині все переверталося.

У відділі канцтоварів він купив липку стрічку. Нею й заклеїв розрив на штанах, щоб трикутний прапорець не теліпався як попало. Потому він повернувся на роботу.

* * *

Другу половину дня він провів у настрої жалю та люті. Він стояв перед банком, на найвищій сходинці, близенько біля колони, проте не спирався, щоб не потурати власній слабкості. Та він і не зміг би обпертися, бо для цього йому довелося б закласти руки за спину, що зробити було неможливо, тому що ліва рука мала вільно звисати, щоб прикрити заклеєне місце на стегні. Замість цього, щоб стояти впевнено, йому довелося розставити ноги так, як це роблять дурнуваті хлопчиська, і він помітив, як через цю позу вигнувся його хребет, а шия, яку він звик носити вільно і прямо, провалилася між плечі, а разом з нею і голова з шапкою, і як зовсім автоматично під козирком утворився той шпигунський лиховісний погляд і той невдоволений вираз обличчя, який він так ненавидів у інших охоронців. Йому здавалося, що він перетворився на каліку, на карикатуру охоронця, на карикатуру себе самого. Він зневажав себе. Він ненавидів себе в ці хвилини. Він ладен був вилізти зі шкіри від лютої ненависті до самого себе, він насправді радий був би вилізти з власної шкіри, бо вона йому пекла й свербіла, а він навіть не міг почухатися об свій одяг, оскільки пітнів кожною порою і одяг прилип до нього, мов друга шкіра. А там, де він не прилип, де залишалося трішечки повітря між шкірою й одягом: під коліньми, під пахвами, у канавці на грудях — саме в цій канавці, де свербіло просто нестерпно, тому що піт стікав тут повними, лоскітливими краплинами, — саме тут він не хотів почухати, нізащо, він не дозволить собі ані найменшого полегшення, бо воно навряд чи змінить загальний стан його великої скрути, зате виявить її ще очевидніше й сміховинніше. Він зараз хотів страждати. Що більше він страждатиме, то краще. Страждання було йому зараз доречним, воно служило виправданням і розпалювало його ненависть і лють, а лють і ненависть розпалювали знову ж таки страждання, що спричиняло дедалі пекучіші припливи крові й вигонило на поверхню шкіри нові хвилі поту. Обличчя було мокрим геть-чисто, з підборіддя й волосся на потилиці скрапувала вода, а кашкет врізався в набрякле чоло. Але він нізащо у світі не зніме картуза, ні на мить. Він має міцно сидіти на його голові, наче покришка, пригвинчена до каструлі-скороварки, стискати його скроні залізним обручем, навіть якщо голова при цьому мала б луснути. Він нічого не бажав робити, щоб полегшити своє страждання. Він стояв так, зовсім нерухомо, кілька годин. Він лише зауважував, як його хребет ставав дедалі кривішим, як дедалі глибше провалювалися плечі, шия і голова, як його тулуб набирав дедалі пригніченішого, тваринного вигляду.

І нарешті — він не міг і не хотів протидіяти цьому: його накопичена ненависть до самого себе перетекла через край, залила очі, що дедалі похмуріше й сердитіше визирали з-під козирка, і вилилася звичайною ненавистю на зовнішній світ. Усе, що потрапляло до його поля зору, Йонатан покривав гидотною пеленою своєї ненависті; можна навіть сказати, що справжня картина світу вже не проникала в нього через очі, а траєкторія променів розвернулася у протилежному напрямку, так що очі слугували воротами назовні, щоб обпльовувати світ внутрішніми викривленими зображеннями: ось кельнери по інший бік вулиці, на тротуарі перед кав’ярнею, нічого не варті, молоді, дурні кельнери, що тиняються без діла поміж столів та стільців, нахаби, базікають один з одним, зубоскалять, посміхаються, заважаючи перехожим, присвистують дівчатам услід, індики, й нічого не роблять, окрім як прогарчать час від часу замовлення до прилавка: «Одну каву! Одне пиво! Один лимонад!», щоб потім нарешті примусити себе з удаваною поквапливістю винести замовлення, подаючи це все бундючними, псевдоартистичними, кельнерськими рухами: спіральним розмахом вивернути на стіл чашку, відкрити одним махом пляшку кока-коли, затиснуту між колін, виплюнути з рота касовий чек і потому засунути під попільничку, тоді як інша рука вже порається біля сусіднього столика, збираючи купу грошей. Астрономічні ціни: п’ять франків за еспресо, одинадцять франків за маленьке пиво, а крім того, ще п’ятнадцять відсотків націнки за мавпяче обслуговування плюс чайові; так-так, ці нероби й нахаби, вони ще й надіються на чайові! — інакше вони навіть «дякую» не процідять, не кажучи вже про «до побачення»; без чайових клієнт був для них порожнім місцем і, залишаючи ресторацію, бачив тільки пихаті спини та пихаті кельнерські дупи, над якими в поясах штанів стирчали вщерть понабивані грішми портмоне, бо вони, придуркуваті йолопи, вважали, що це козирно й недбало виставляти напоказ гаманці, мов жиром набиті курдюки, — о, він ладен був заколоти їх своїми поглядами, цих пихатих телепнів у легких, прохолодних сорочках з короткими рукавами! Як йому хотілося зараз побігти туди, витягнути їх за вуха з-під тінистого балдахіна й надавати ляпасів ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, трах-бах, натягати за вуха й відлупцювати як слід…

Та не тільки їх! Ні, не лише цих шмаркачів кельнерів, так само варто було б віддубасити всю клієнтуру, дурнувату туристську наволоч, що порозвалювалася у кріслах у своїх літніх блузочках та солом’яних бриликах, поцмулюючи найдорожчі освіжаючі напої, у той час як інші люди працювали навстоячки. І водіїв. Ось цих тупих мавп у їхніх смердючих бляшанках, забруднювачів повітря, огидних гамірників, які цілими днями не знають, чим зайнятися, окрім як носитися вулицею де Севр туди-сюди. Хіба вже й так не досить смороду? Чи не досить шуму на цій вулиці, та й у цілому місті? Чи не досить того пекла, що випромінює небо? Чи ви маєте засмоктати вашими двигунами останні залишки придатного для дихання повітря, спалити його і виштовхнути разом з отрутою, сажею й розпеченим чадом у ніс пристойним громадянам? Ах ви ж поганці! Злочинці! Вас усіх варто винищити! Саме так! Висікти й знищити! Постріляти. Кожного окремо і всіх разом. О! Йому страшенно захотілося вийняти свій пістолет і вистрілити кудись, прямісінько в кав’ярню, прямісінько у вітрину, щоб усе забриніло й заскреготало, прямісінько в купу автомобілів, або в один з величезних будинків напроти, потворних, височенних, загрозливих будинків, або просто в повітря, угору, в небо, так, у розпечене небо, у страшенно важке, задушливе, сизо-блакитне небо, щоб воно луснуло, щоб свинцево-тяжка капсула від пострілу розірвалася й обвалилася, розтрощила все на світі й поховала під собою все, геть усе, весь цей задрипаний, остогидлий, гомінкий, смердючий світ. Такою універсальною, такою титанічною була ненависть Йонатана Ноеля у цей полудень, що він готовий був спалити дотла цілий світ через дірку в своїх штанах!

Але він не зробив нічого, слава Богу, він не зробив нічого. Він не став стріляти в небо, ані в кав’ярню напроти, ані в автомобілі, що проїжджали повз нього. Він продовжував стояти, пітнів і не рушив з місця. Тому що та сама сила, що збурила в ньому неймовірну ненависть, викидаючи її з його очей проти цілого світу, настільки його спаралізувала, що він не міг поворухнути жодним м’язом, не кажучи вже про те, щоб піднести руку до зброї або натиснути пальцем на курок; він навіть не міг хитнути головою, щоб струсити маленьку нікчемну крапельку поту з кінчика носа. Ця сила перетворила його на камінь, на загрозливо-непритомне створіння сфінкса. Вона мала в собі щось від електричної напруги, яка магнетизує залізне осердя, тримаючи його в підвішеному стані, або щось від могутньої сили тиску у склепінні будівлі, яка приковує кожен окремий камінь до певного місця. Вона була умовною. Весь її потенціал полягав у «я хотів би, я міг би, я зробив би», і Йонатан, який про себе формулював найжахливіші умовні погрози й прокляття, одночасно розумів, що він їх ніколи не зможе здійснити. Він був не тією людиною. Він не був божевільним, який від душевної скрути, від помутніння розуму чи від раптової ненависті скоїв би злочин; і не тому, що такий злочин здавався б йому неприпустимим з моральної точки зору, а просто тому, що він взагалі нездатний був на фізичне чи словесне насилля. Він не був злочинцем. Він був страдником.

Близько п’ятої години пополудні він перебував у такому безнадійному стані, що, здавалося, вже ніколи не зможе залишити місце перед колоною на третій сходинці до банку і муситиме тут померти. У нього було відчуття, що він постарів років на двадцять і на двадцять сантиметрів поменшав, розтав чи виснажився від довготривалого сонячного пекла іззовні та пекельної люті, що нуртувала всередині; так, він був саме виснаженим, бо навіть не відчував вологи поту, виснаженим і спустошеним, спаленим і розваленим, як той кам’яний сфінкс через п’ять тисяч років; ще трохи, і він висохне й згорить дотла, зморщиться і висохне, стане порохом чи попелом і залишиться лежати тут, де він поки що ледве тримається на ногах, як нікчемна купка сміття, доки його звідти не зідме вітер, не змете прибиральниця або не змиє дощ. Так, саме так він скінчить: не як поважний старий пан, що спокійно проїдає свою пенсію, дома у власному ліжку, у власних чотирьох стінах, а ось тут, біля воріт банку, як маленька купка сміття! І йому хотілося, щоб ця мить уже настала; щоб процес занепаду пришвидшився й досягнув кінця. Йому хотілося знепритомніти, впасти на коліна, зламатися. Він з усієї сили напружився, щоб утратити свідомість і зламатися. Дитиною він умів робити щось подібне. Він міг плакати завжди, коли хотів; він умів затримувати дихання настільки, щоб знепритомніти або змушувати серце пропускати удар. Зараз він взагалі нічого не вмів. Він був зовсім непідвладний сам собі. Він буквально не міг зігнути колін, щоб присісти. Він міг лише стояти, приймаючи все, що випало на його долю.

Раптом він почув тихе гудіння лімузина пана Рьоделя. Не сигнал, а тільки те тихе, мелодійне гудіння, яке виникало, коли авто з щойно запущеним двигуном рухалося від задвірка в напрямку воріт. І щойно цей шумок проник у його вуха й проляскав електричним ударом через усі нерви його тіла, Йонатан відчув, як щось тріснуло в суглобах і як повернувся хребет. І він відчув, як права нога мимоволі потяглася до лівої, ліва нога розвернулася на підборі, праве коліно зігнулося для кроку, а потім ліве, і знову праве… і як він переставляв ногу за ногою, як він насправді пішов, навіть побіг, проскочив три сходинки, поспішаючи пружинистим кроком уздовж муру до воріт, підняв ґрати, став у позу, піднісши праву руку до козирка, і пропустив лімузин. Усе це він проробив абсолютно автоматично, поза власною волею, а його свідомість була задіяна рівно настільки, щоб реєструвати рухи й маніпулювання. Єдиний первинний внесок, який Йонатан зробив до цієї події, полягав у тому, що він послав услід лімузинові пана Рьоделя, котрий поволі віддалявся, гіркий і сердитий погляд та купу німих прокльонів.

Але потім, коли він знову повернувся на своє місце, у ньому згас і вогонь гніву, цей останній, його власний імпульс. І доки він механічно долав три сходинки, мізерні краплини ненависті випарувалися остаточно, а коли дістався підвищення, в його очах не залишилося жодного сліду гніву чи злості, він просто дивився на вулицю якимось пригніченим поглядом. У нього було таке відчуття, ніби ці очі — вже зовсім не його власні, ніби він сидить за своїми очима й дивиться крізь них, мов крізь мертві круглі вікна; так, йому здавалося, начебто все оце тіло на ньому вже не його й начебто він, Йонатан, — чи принаймні те, що від нього залишилося, — був лише мізерним, зморщеним гномом у величезній будівлі чужого тулуба, безпомічний карлик, що потрапив у полон надто великого, надто складного людського механізму, опанувати який і керувати яким він більше не міг за власною волею і управління яким, якщо взагалі воно було можливим, здійснювалося саме собою або якимись іншими силами. У цю мить він тихо стояв перед колоною — далебі не по-сфінксівськи самозаглиблено, а як відставлена чи повішена маріонетка — і простояв там ще останні десять хвилин робочого часу, доки рівно о сімнадцятій тридцять месьє Вільман на хвильку не з’явився біля зовнішніх скляних бронедверей, щоб прокричати: «Ми закриваємося!». Тоді маріонетково-людський механізм Йонатан Ноель хвацько завівся, увійшов до банку, став за пульт управління пристроєм електроблокування, увімкнув його й натиснув поперемінно на обидві кнопки для внутрішніх та зовнішніх бронедверей, щоб випустити працівників; потім заблокував разом з мадам Рок вогнетривкі двері до сейфової зали, яка перед тим була зачинена мадам Рок разом з месьє Вільманом, увімкнув разом з месьє Вільманом сигнальний пристрій, знову відключив електроблокування дверей, разом з мадам Рок та месьє Вільманом залишив приміщення банку і, після того як месьє Вільман заблокував внутрішні, а мадам Рок зовнішні скляні бронедвері, замкнув належним чином ґратчасті віконниці. Потому він зобразив легкий дерев’яний уклін перед мадам Рок та месьє Вільманом, відкривши рота, побажав обом гарного вечора та чудового вікенду, зі свого боку з вдячністю прийняв найкращі побажання на вихідні від месьє Вільмана та «до понеділка!» від мадам Рок і, поважно зачекавши, доки обоє віддалилися на кілька кроків, долучився до потоку перехожих, щоб той поніс його у протилежному напрямку.

* * *

Хода надихає. У ході полягає цілюща сила. Регулярне переставляння ніг при одночасному ритмічному розмахуванні руками, наростання частоти дихання, легка стимуляція пульсу, діяльність очей та вух, необхідна для визначення напрямку та збереження рівноваги, відчуття шкірою потоків повітря — усі ці дії непереборно зганяють докупи дух і тіло, змушуючи душу рости й розгортатися, навіть якщо вона така охляла й понівечена.

Те саме відчув і роздвоєний Йонатан, що стирчав у занадто великій ляльці власного тулуба. Поволі, крок за кроком, він виростав до розмірів тулуба, заповнюючи його зсередини, помітно опановуючи ним, доки нарешті не утворив з ним одне ціле. Це сталося десь на розі вулиці дю Бак. Він перейшов вулицю дю Бак (Йонатан-маріонетка тут автоматично повернув би праворуч, щоб звичною стежкою потрапити на вулицю де ля Плянш) і, залишаючи ліворуч вулицю Сан-Пласід, на якій знаходився його готель, пішов далі прямо до вулиці дель Абб Грегоар і нею вгору до вулиці де Вожирар, а звідти до Люксембурзького саду. Зайшовши до парку, він намотав три кола на зовнішній, найдовшій дорозі, там, де тренуються бігуни, під деревами, уздовж огорожі; потім повернув на південь і попрямував угору до бульвару дю Монпарнас і далі до монпарнаського кладовища, обійшов його один раз, другий, подався далі на захід у п’ятнадцятий округ, пройшов увесь п’ятнадцятий аж до Сени й уздовж Сени на північний схід у сьомий і далі — до шостого округу, все далі й далі — ось такий літній вечір не має кінця, — й знову до Люксембурзького саду; і щойно він туди дочалапав, як парк закрився. Перед величезною брамою, ліворуч від будівлі Сенату, він зупинився. Могла бути вже дев’ята година вечора, але й досі було видно, як удень. І лише ніжне золотисте забарвлення світла та фіолетові обриси тіней натякали на наближення ночі. Автомобільний рух на вулиці де Вожирар став спокійнішим, майже спорадичним. Натовпи людей розбіглися. Декілька групок біля виходу з парку та на розі вулиці швидко танули, зникаючи окремими постатями в численних провулках навколо Одеону та церкви Св. Сульпіція. Йшли на аперитив, йшли до ресторації, йшли додому. Повітря було м’яке й трохи пахло квітами. Стало тихо. Париж вечеряв.

Раптом він відчув, як стомився. Ноги, спина, плечі боліли від кількагодинної ходи, ноги в черевиках пекли вогнем. І йому захотілося їсти, так сильно, що засудомило у шлунку. Він би з’їв суп, салат зі свіжим білим хлібом і шматочок м’яса. Він знав один ресторан неподалік, на вулиці де Канетт, де все це було як меню за двадцять сім франків п’ятдесят, включно з обслуговуванням. Але він не міг піти туди в такому стані, спітнілий і смердючий, та ще й з розірваними штанами.

Він зібрався йти до готелю. По дорозі туди, на вулиці д’Асас, знаходилася туніська крамниця. Вона була ще відчинена. Він купив баночку сардин в олії, маленьку грудочку бринзи, грушу, пляшку червоного вина й лаваш.

* * *

Номер готелю був ще меншим, ніж кімната на вулиці де ля Плянш; з одного боку трохи ширша за двері, через які до неї заходиш, і максимум три метри завдовжки. Стіни стояли, правда, не під прямим кутом одна до одної, а, якщо дивитися від дверей, розходилися навкіс, збільшуючи приміщення десь до двометрової ширини, щоб потім раптово знову податися назустріч одна одній та об’єднатися з фронтального боку у формі тригранної ніші. Тобто кімната мала форму труни, та й була вона не надто просторішою за труну. Біля однієї поздовжньої стіни стояло ліжко, біля іншої — був прикріплений умивальник з раковиною та відкидним біде, в ніші стояв стілець. Праворуч, над умивальником, майже під самісінькою стелею, було врізане віконце, що скидалося більше на кватирку, яка виходила на приямок і відчинялася та зачинялася з допомогою двох шнурків. Слабкий, вологий і теплий потік повітря потрапляв крізь цю кватирку до труни, заносячи з собою кілька дуже приглушених шумів із зовнішнього світу: дзенькіт тарілок, шум води в унітазі, іспанські та португальські уривки слів, трішки сміху, комизування дитини й часом, зовсім здалеку, сигнал авта.