Гори говорять

Так. Він не забув, не забуде, бо не може, хоч би й хотів. Згадка про те, як нікчемно розбилися впещені його мрії про тиху, теплу хатинку, про солодощі першої ночі, бурила його лють. Хотілося на комусь помститися, але на кому? Метався на ній, хоч розумів, що її вина тут найменша. Серед ночі зненацька встав і, навіть не попращавшися, пішов. Не міг придушити все нових, скажених напливів люті. Забрав з собою все тепло й щастя Марійчине. До самого рана тремтіла від холоду, а сльози лилися безупину.

12

У корчмі Табака тепер що-вечора шумно, повно диму й веселості. Ллється пиво й вино. Ревуть захоплені вояки, гуторять, сперечаються. Іноді, коли прозоре питво розворушувало своїми градусами вояцьку кров журливо тоді ставало в корчмі. Дзвеніли кухлі та "погарчикй". Гурагани лайок на семи мовах виригалися й стиналися у повітрі. Юра був ранений і прийшов на відпустку; Він іноді також не цурався Табака, але за час свого перебування в війську змінився до непізнання. Сідав за стіл, брав часопис, вичитував тему для чергової сварки з мадярами і починалося. Кричали, червоніли, біліли, зривалися, мов попечені, і вимахували один перед одним кулаками…

Одного разу виникла порядна свара між Юрою й одним мадярем. При тому був і Павло…Юра, по звичці, бурився й кипів, мов казан. Він доказував, що гуцули, це не яке-небудь сміття, а частина великого, народу. Про це він докладно довідався в Галичині й у лікарні. Там лежали вони разом з галичанами й ті встигли напомпувати його належно.

Павло нічого не розумів, але сидіти спокійно й лише придивлятися, це значило показати себе нічим. Він горою за братом, його тяжкий кулак пристукував по столі, аж виплюскувало пиво, а рев його заглушав цілу корчму.

— Так йому, брате! Гати його! Докажи наше. Гей, Табак! Вилазь з пивом! Сип, рижий.

—І Табак сипав. А після, йдучи додому, Павло допитує брата. Цікаво, що то він там молов. Якась Україна, Київ!

Юра оповідав йому.

А ніч темна, темна. Дме північно-західний вітер. Горами з шаленим вереском мчать легіони вітрів. Брати помацьки тюпають навпростець через грунь додому, їм легко й простірно. Перед ними розступаються вуглево-темні простори і в уяві горить неймовірно приваблива будучність.

— О, цей брат! Цей прекрасний, мудрий брат! — Павло широко розмахує кулаками. Він у захопленню. Докажемо ми ще своє. Ми ще їм відплатимо за повішеного вуйка.

Підходячи до рідного кубла, брати розминулись. Юра до хати, а Павло повертає на грунь.

— А ти ж куди? — питає Юра;

Нічого, нічого, йди й спи. А я піду погрію Марійку. Вона ж, знаєш, на полонині. Це тобі не маржина. Студінь така чортова.

— Хочеться тобі таку дорогу йти.

— Ну, що ж. Вона також мерзне. Добраніч, Юро!

— Добраніч, Павле!

13

Я вже на фронті. Приділили до 103 ц. к. пішого полку 55 бригади. Стоїмо на відпочинку, а після нас мають відправити на Лисоню під Бережанами. Дні літні. То погожі, соняшні, то знов сльотить. Забрали мене зараз по відступі від нас москалів, які дійшли були аж до Мармарошського Сиготу. Бавилися вони в нас усього два тижні. Нахлинули так нагло, що Юра, який був на відпустці, не встиг навіть від'їхати, Його ловили, мусів разом з батьком ховатись по бутинах.

Забрали також москалики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то „наші", переконався нарешті… І ті вороги, і ті неприятелі. Мати тільки те й робила, що плакала.

Але тепер все те минуло. Я вояк. Я пройшов муштру, понюхав пороху. За чотири тижні прогнали мене через підстаршинську школу і тепер я навіть маленьке начальство. У моєму розпорядженню скоростріл, який слухає мене з найбільшою увагою й виконує точно мою волю.

Стоїмо в якомусь маєтку. Великий панський будинок і парк. Скрізь вояки, їх мундури, чоботи, лайка. На луці коло паркового ставу, понастелювано вояцької білизни. По деревах, квітниках крізь порозвішувані рукасті, ногасті вояцькі речі й випари, які виходять з них, нагадують Газову ацителинову атаку. У ставку й над ним повно вояцьких спин. Перуть, миються, або паряться на сонці, мов жаби.

Я ж напхавши в волю черево, скинув черевики, поножки верхні пропалені й зачовгані піском штаниська, в одній адамовій сорочці розкидав себе під соняшною зливою, всякаю в шкуру пахучий промінь та прислухаюся до глухого поворкування шлунку, який веде боротьбу з надзвичайною скількістю недовареної фасолі, твердим окрушним “комісом” та куснем гумояловичини.

Враження щасливого хижака, який тількищо вернувся з удачиих ловів. На моїх устах ще не витерта засохла кривава піна. Пазурі не розкоцюбились, а в суглобах ще не ущухла біль від напружених стрібків. Під шкурою ще далі судорожно корчаться вальки моїх мускулів, намагаючися прорватися й виплигнути назовні. Очі поволі холонуть і гаснуть, мов викинуті з вогню кусники олова.

З часу коли перетягнуто мене через огонь боїв під Бережанами, я Виразно відчув уплив гартуючої сили, що починаючи від мязів ніг і рук, просякала до серця й душі, і обернувши мене в неоформлений кусень сірого вапняку.

Все, що було колись — гори, люди в кожухах, навіть те, що звалося Кіті Йонашівна, все то було не тут, не ца цій землі. То було десь інде у другому світі. Та хустиночка, якою розмахувала випадково присутна Кіті при моєму від'їзді, на двірці в Рахові, єдиний хвилюючий зв’язок з тим колишнім. Мої грубі, в теплих вовняних капчурхі ноги, обнесли мене великим колом, перезулися в тверді, цвяховані чоботиська й ось носять тут по кручах, скелях, носять прудко, бадьоро без протесту й нарікань.

Часом промигне в очах та усмішка. Двоє, барви калини, усточок, таких привабливих і свіжих, складаються, в гострий промінчик і бють у мою тямку. Носик її тонкий і чутливий. Виразно бачу його лінії в такому вигляді, як тоді.

Досить. Живіт випарив. Повертаю до сонця правий бік. Підомною трава нагадує розістелену звірячу шкуру. Тонка хвиля запахів розпареної білизни котиться понад землею й торкається кінчиків нервів нюху. Морщуся. Полікає усна гармонія й грубий, дубовий бас реве ніто пісню, ніто свариться з кимсь. Думка раптом звихаєсь і в очах Параня.

Ця істота вже цьогосвітня. Уста її переборщено рожеві. Личко округле и привабливе, мов південний овоч. Груди завжди задавакувато випинаються й тягнуть до себе такі тверді предмети, як я, сильніше магнету. При цій згадці ніби з розжареної начервоно печі, по тілі пробігає сильна хвиля жагучого відчування. Виразно пружаться мязні й сильно, до болю, потягаюся, ніби бажаю порватися на дві половині.

Доречі, вона зовсім недалеко звідсіль жиє. Три чверті години ходу. Наш полк стояв у тому селі перед двома тижнями. В її хаті було нас пять і всі ми жили в той час тільки нею. Прощаючися, вона принесла кусень якоїсь стрічки й, розірвавши її на пять шматочків, дала кожному по одному. Стрічка була двобарвна — жовта й синя. Значення тих барв в той час для мене так само байдуже, як і значення барви сірого кота. Одначе уста, щічки, груди й усе таке, примусили мене впізнати в тому велику святість і я ношу той шматочок, дбайливо загорнутий у папір, у кишені, що найближче до серця.