Горить свіча

— Пий, Іскандере, це кумис—улюблений напій монголів, подарований їм Високим Небом. — сказав Батий.

Олександр знав, що кумис — це заквашене дріжджами кобиляче або верблюдяче молоко, але ніколи не пив його і внутрішньо здригнувся від відрази. Глянув на кумган — чималий! Боже, як його випити, як проковтнути?

У ніс ударив кислуватий запах.

Підніс до рота і — ні живий ні мертвий — випив до дна, не переводячи подиху. Кумган віддав бакаулові, рукавом витер рота.

— Дякую, хане.

— Смачно?

— Дуже.

— Кумис — це напій здоров'я. Пий кумис, конязю, і ти завжди почуватимеш міць у тілі і бадьорість у душі, — задоволене сказав Батий. І враз посуворішав: — 3 чим прибув? Як здоров'я вітця твого, конязя Ярослава?

— Отець шле тобі найкращого скакуна зі своїх табунів, вовчу шубу, червоне князівське корзно, п'ятдесят гривнів і золотий та срібний посуд, щоб великий хан був завжди дужий та милостивий до Русі.

Він плеснув у долоні — і слуги внесли дари. Крізь відкритий полог юрти було видно красеня коня, якого тримали за вузду два конюші.

На якусь мить Батий затримав погляд на коневі, зиркнув на золото та срібло, а потім запитав:

— Чого Іскандер прибув сюди? Чого хоче конязь Ярослав? Чого він сам не прибув до мене?

— Отець хворіє, хане. Зовсім було зібрався в дорогу і раптом зліг. От і послав мене, щоб я засвідчив тобі його відданість.

— Ярослав — мудрий чоловік. Я слухаю тебе, Іскандере.

— Хане, ти заволодів Руссю. Але це обширна земля, якою не так просто управляти. Твої баскаки знають про це.

Батий перебив Олександра.

— Баскаки доносять, що орусути бунтують, повстають проти моїх людей, іноді убивають. Як це розуміти?

— Хане, бунтують смерди, простолюдини. Над ними має бути сильна князівська влада. А отець її не має. Наділи нею вітця, віддай під його руку завойовані тобою князівства — і він наведе там порядок.

Батий задумався. Всі князівства? А чи не забагато? Чи не посилиться Ярослав так, що одного дня захоче сам виявити непослух?

Олександр розгадав його думки.

— В особі князя Ярослава ти матимеш на Русі надійну опору, хане.

"Можливо, й так, — подумав Батий. — Русь розорена дотла — не піднятися їй ніколи. А надійна рука там потрібна. Хай нею буде Ярослав".

— Я згоден в д дати твоєму вітцеві всі орусутські землі — від Рязані до Києва. Але хай він сам приїде до мене — я хочу побачити його.

— Він приїде, хане. Як тільки видужає, так і приїде. На нього можеш покластися, — відповів Олександр, радіючи в душі від того, що не зустрів спротиву Батия своєму найголовнішому домаганню.

9

Минуло півроку.

Високі білі сніги вкрили Київ і його околиці, але і з-під них, хоча вже йшла третя зима після Батиєвого погрому, тхнуло гаром. Безлюддя і запустіння гнітили Дмитра, краяли серце гострим болем. Масниця! Як весело було раніше в ці дні на київських вулицях — сміх, пісні, ігрища! Передзвони церков! Шалені перегони однокінних, двокінних і трьохкінних саней-козирок — гей, стережись! На міських торговищах — велелюддя! Не вщухає гомін, скоморохи розважають і старих, і малих, гудуть гуслі, а над усім — линуть сизі димки, лоскочучи ніздрі смачними наїдками, що готуються тут же, на жаровнях і багаттях, — і млинці, і вареники, і сирники, і бабки, і смаженина, і гаряча юшка із судаком, стерляддю та лином... Боже! Де все те поділося? Чи й буде коли знову?

Проїхавши безлюдними вулицями міста, боярин Дмитро і князь Михайло з княгинею та отцем Іваном мовчки вилізли з саней і попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обід — і господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сіли до столу.

Скромний це був обід. Не колишній князівський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися від наїдків та напоїв. Але на теперішні часи і не убогий — поліське село, що належало Дмитрові і куди не дійшли татари, постачало бояринові і хліб, і яловичину, і дичину, і морожену рибу.

Спочатку їли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав міру в їді, відклав ложку.

— Горе нам за гріхи наші! Сиджу та й думаю: що чекає нас, дітей та онуків наших завтра і позавтра? На що надіятися? Земля розорена, городи понищені, князівства у занепаді страшному. Тепер над ними один владика — баскак Батиїв! Він нього залежить наше життя, наш добробут і навіть наша смерть... Хіба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племінник Батиїв, сидітиме в Каневі і повеліватиме і Києвом, і Переяславом, і Черніговом — усією Подніпровською україною?

Починалася розмова, яку вони вели при кожній зустрічі і яка нічого не вирішувала та й не могла вирішити, бо не мали вони ні грошей, ні військової сили під своєю рукою, ні чорного люду в достатній кількості, що один міг бути основою могутності князівської і боярської влади. Більше того, занепала церква, майже поголовно були винищені можновладні люди в містах і книжники по монастирях. На кого опертися?

— Так, княже, — погодився Дмитро, — сподіватися ми можемо тільки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самі ми зараз нічого не варті. Без військової сили ми ніщо. Держава наша розпалася і лежить у руїнах. Чи й підніметься колись?

Вони й це знали, і давно це обміркували. Справді, на що сподіватися? Але як потопаючий хапається за соломинку, так і вони хапалися за кожну примарну думку — що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподіватися...

— Кажуть, князь суздальський Ярослав знову має чималу дружину, — докинув отець Іван, витираючи рушником руки і сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносців на Чудському озері... Якщо так, то є ще сили, здатні стати супроти нечестивця Батиги!

— Зараз немає, — твердо заперечив Дмитро. — Ні, зараз немає такої сили. У жодного іншого народу, підкореного Батиєм, її немає.

— То що ж робити? — вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь.

Дмитро здвигнув плечима.

— Я воїн і міг би відповісти коротко: боротися. Але, окрім того, я ще твереза людина, і ось тверезий розум підказує, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще більшого розорення нашої землі, до ще більшого пригноблення нашого народу.

— Отже?

— Нам треба просто вижити, — тихо сказав Дмитро. — Вижити — ось що зараз головне! Залишитись на своїй землі, зберегти віру нашу і мову нашу. А час покаже... А час покаже, чи зуміємо ми прийти до пам'яті після такого вселенського погрому, якого завдав нашому народові Батий, чи остаточно занидіємо серед інших народів — і від нас і сліду не залишиться на землі, як від половців, котрі враз зникли, ніби їх і не було.