Горить свіча

Не хотілося вірити! Навпаки, хотілося думати, що це лише поганий жарт, хворобливий сон, якась бридка омана. Однак підстав не вірити немає. Никодим — прямодушний чоловік і сказав те, що знав, правду.

Він гірко в душі усміхнувся і незлобиво, з болем покепкував з себе: "Гм, а чого ж ти хотів, на що сподівався? Що вона уподобає тебе? Тебе — смерда? Ждатиме тебе — половецького кощія[58]? Смішний ти, хлопче! Як така безглузда думка могла залізти тобі в голову? І як ти насмілився навіть думати про таке? Віл коневі — не товариш! Брага меду — не рідня! Смерд бояришні — не рівня!"

Та тут в його уяві раптом випливли, мов з туману, глибинно-темні Янчині оченята. Як вони поглянули на нього! Ніби заглянули в саму душу! Від того погляду навіть холодний камінь забризкав би іскрами і загорівся б, як смола! А в нього ж у грудях не камінь, а живе гаряче серце! Невже ж воно помилилося? Дало себе обманути? Так ні ж! Був той погляд, був! І сорочка вишивана була! Хіба б він, смерд, посмів без усього цього на щось надіятися? Хіба б міг сподіватися, коли б Янчині очі, сповнені якихось неясних, невисловлених, затаєних почуттів, не сказали йому того, що творилося у дівчини в серці і чого не міг, чи не хотів, чи боявся сказати її язик?

Із заціпеніння його вивів далеко не лагідний голос Никодима:

— Гей, хлопче! Ти часом не оглух? Чого стовбичиш, питаю? Іди до боярина! Він казав же... І не дивись, що там гості, іди!

Добриня прочумався.

— До боярина?.. Ах, так, до боярина... Авжеж треба!.. До боярина...

Він струснув головою, ніби скидав з себе якесь сатанинське навождення, що забило йому памороки, затуманило розум, і важко зітхнув. Авжеж, він повинен іти до боярина і повідомити, що наказ його виконано і що князь Данило у Києві. І ніякі гості, що п'ють-гуляють за боярським столом, не повинні перешкодити йому зробити це! Навіть якщо це сам тисяцький, що приїхав висватувати Янку за свого сина!

14

Тим часом у боярських хоромах розмова підходила до кінця. За столом, заставленим мисками та кухлями, сиділо п'ятеро: боярин Дмитро з бояринею та дочкою, а з другого боку — тисяцький Домажир з сином. Всі були збуджені, схвильовані. Янка витирала сльози, на зблідлому Іворовому обличчі то з'являлися, то зникали рожеві плями.

Дмитро мовчав, похмуро дивлячись у куток кімнати, бояриня, насупившись, кусала губи. Тисяцький Домажир, не приховуючи роздратування, нагнув, як бугай, ситу почервонілу шию і, дивлячись поперед себе у напівпорожні миски, сердито кидав словами:

— Не сподівався я такого сорому, Дмитре, не сподівався! Минулого разу, коли тебе не було вдома, ми з бояринею Анастасією майже домовилися, а сьогодні ти раптом — назад! Бояриня Анастасія, пробач мені, має тверезий розум і тверде чоловіче серце, а ти... Вона сказала — віддам! І на цьому стоїть! А ти, коли дочка розпустила нюні, сам пустив сльозу. Негоже так!

Він на якусь мить замовк, і цим скористалася бояриня.

— І я так думаю, Дмитре, — сказала з притиском. — Янка б погодилась, коли б ти підтримав мене! Бо як це так, щоб діти не слухалися батьків! Скажи — і піде! Або хоча б перенеси заручини на осінь. Не кажи зараз — ні!

— І восени я не піду! — вигукнула Янка. — Хоч на вірьовці тягніть — не піду! Не хочу! Та й молода я ще!

У неї був, видно, материн норов — твердий, упертий. Вона закусила губу і відвернулася, витираючи невеликими кулачками сльози з очей.

Дмитро осудливо глянув на жону і тихо промовив:

— Гаразд. Щоб припинити цю неприємну для всіх нас розмову, я не скажу зараз — ні. Побалакаємо ще восени. Тоді і Янка стане старшою, і ми, може, будемо інакше думати. Але наперед скажу — останнє слово і восени буде за нею!

— Дмитре! — вигукнула Анастасія. — Ти знову своєї! Коли б не твоя упертість або, швидше сказати, коли б не твоя не гідна чоловічої статі доброта, що притаманна більше жіноцтву, ніж чоловікам, то ми б незабаром і весілля зіграли!.. Давай скажемо дорогим гостям просто:

"Приходьте восени — то й пов'яжемо рушники!"

— Мамо! — схопилася Янка. — Мамо!..

Тут рипнули двері — і несподівано для всіх на порозі виросла ставна постать Добрині. Його з'ява вразила всіх, мов громом. У покої стало враз так тихо, що було чути, як б'ється і дзижчить у вікні муха.

Добриня зробив наперед два кроки і мовчки вклонився. Привітання застряло йому в горлі, і він не міг його вимовити.

Мовчанка затягувалася.

Янка завмерла і ще дужче зблідла. Однак Добриня помітив, як у її зіницях спалахнула раптово шалена радість, ніби його прихід означав для неї несподіваний порятунок.

Домажир сидів з розкритим ротом, і з його ситого лиця та буйволячої шиї хутко зникав сердитий рум'янець. А що він був не дурень, то домізкував, що цей молодик і є причиною невдачі в цих нещасливих заручинах, а також, що найприкріше, причиною сорому та досади, яких він щойно зазнав. Він подумав, що десятник Доман недарма запроторив його в поруб, і пошкодував, що щасливий випадок допоміг парубкові звідти вибратися живим. Сьогодні він би його й сам запроторив туди.

Та всю делікатність і гостроту цієї несподіваної появи найкраще відчула і зрозуміла прониклива бояриня Анастасія. Звичайно ж, тепер ніяка сила не змусить Янку погодитися на шлюб з Івором Домажиричем. Вона нахмурилася, розмірковуючи, як швидше спекатися непроханого гостя. Однак нічого не встигла надумати, бо раптом Дмитро кинувся до Добрині. Обнявши його за плечі, з надією запитав:

— Ну, що?

— Князь Данило з дружиною вступив до Києва!

— Не може бути! — Обличчя боярина просвітліло.

— Він досі вже біля Софії.

У цю мить ударили в усі дзвони — пролунав радісний благовіст. Спочатку задзвонили на Софії, потім відразу підхопили інші собори та церкви, і над містом та околицями попливла урочиста музика святкового передзвону.

Дмитро полегшено зітхнув і перехрестився.

— Слава Богу! Ви чуєте — князь Данило Романович прибув!

Схопився з-за столу Домажир. Очі перелякано округлилися.

— Як — Данило? А князь Ростислав? Де ж він?

— Князь Ростислав тільки що залишив Київ — без суперечки і без опору, — сказав Добриня.

Домажир заморгав повіками, безпорадно розвів руками.

— Що ж нам тепера робити? Га? Іворе, чи чуєш? Що ж нам тепера робити?

Тисяцький так розгубився, вигляд його був такий по-чудернацькому нещасний, що Дмитро ледве стримався, щоб не засміятися.

— А що робити? Йти до нового князя на поклін! Йти до нового князя!

15

Увечері відбулася зустріч Дмитра з князем Данилом. Востаннє вони бачилися сімнадцять літ тому в палючому південному степу між Дніпром і Калкою, коли руські полки переслідували загони вивідачів хана Джучі і темника Субедея. Перед тим Дмитро раз чи двічі мав нагоду розмовляти з юним князем на снемі у Києві, де вирішувалося — іти на допомогу половцям, розгромленим невідомим народом, що називав себе мунгалами, чи не йти. Тоді Дмитрові було стільки літ, як тепер князеві, під сорок, а сам князь був зовсім юним витязем, бо йому ледь-ледь звернуло з двадцяти. Однак, незважаючи на різницю у вікові, вони знайшли спільну мову і відчули якусь ще не усвідомлену до кінця приязнь. Тепер перед Дмитром стояв зрілий муж неабиякої сили і, певно, неабиякого розуму. Був він і зараз по-юнацькому стрункий, молодцюватий, але стриманий, розважливий. З-під високого чола на боярина глянули ясні, виразні очі, а рожеві губи розкрилися в добрій усмішці.