Гості з греків

Обидва печенізькі загони з’єдналися аж за рікою Пслом, коли прослизнули останні прикордонні сіверські землі. Далі простягався неозорий і рідний степ. Швидко сунули все на південь та на південь, поспішали, щоб до холодних вітрів, коли море береться високими хвилями із сивими баранцями, збути захоплене корсунським гостям.

Усю дорогу дбав Курсак про хлопця, як про рідну дитину. А як же було не дбати, коли вся надія на нього, хто мав забезпечити зимовим достатком Курсакову родину, що, певно, з нетерпінням і надією виглядала його день і ніч.

Спочатку віз хлопця перед себе, на власному коні, щоб не виснажився і не побив ноги, а коли з’єдналися залоги, пересадив на вільного коня. Ділив порівну з ним воду і м’ясо, кутав вогкими ночами у теплу вовчу шкуру і укладав ближче до багаття. Адже це русяве, блакитнооке, з чистим рум’яним личком хлоп’я було його єдиним скарбом.

У інших батирів було й добре вироблено хутро з різної лісової звірини, і біле льняне полотно, що так цінується по той бік моря, і липовий мед і бджолиний віск, з якого греки роблять світильники. А ще жіночі прикраси — із срібла, оріхалка і теплого прозоро-жовтого «морського» каменя, який привозять на Русь гості із варяг. А ще бранці, придатні до усякої роботи… А в Курсака тільки це маля з нашийним камінцем на шнурку. Талісман! Хай він збереже хлоп’я!

Не заздрив Курсак іншим батирям, знав — за отаких хлопчаків платили чомусь більше, ніж за дужого раба.

І ще поталанило Курсакові: не довелося мандрувати аж до Корсуні і товктися на галасливому базарі, шукаючи грошовитого покупця, та ще такого, щоб не обдурив темного на торгівлі степовика. О-хо, як щастить, то щастить — покупець сам знайшовся. Коли увійшли до Криму і на півдорозі до Корсуні стали табором під могутніми мурами ромейського міста-колонії Фули (за браму кочовиків не впустили), вийшов із Фул до печенізького стану багатий перський купець Ахмед-ібн-Арслан, якого супроводжували страшні чорношкірі раби-охоронці. Був знаний серед степовиків, бо неоднораз вів з ними торгівлю. Купував мало, але завжди давав добру ціну, через що перед ним не крили і не ховали ніякого товару. Все вивертали перед ним. Аби купив!

Поважно походжав Ахмед-ібн-Арслан поміж багаттями, кибитками і возами — у зеленому шовковому тюрбані з діамантом посередині, у блакитному халаті, розшитому срібними драконами, у червоних в золоту нитку виступцях з високо закрученими носаками, щоб не зачепитися і не спіткнутися. Поважно ходив, цупко придивлявся до всього, пестив фарбовану хною бороду, заплетену в довгі тонюсінькі кіски. Він і дав гарну ціну за хлопця.

Курсак аж розчулився. Погладив шорсткою рукою малого бранця по забрудненій у довгому поході голівці і сунув йому в руку шмат висушеного м’яса — хай востаннє поласує з Курсакових рук. Не злий був старий кочовик і до хлопця звик, що й сказати. Та життя лихе: щоб собі зробити добро, треба іншого скривдити. Так завжди було, тому по всіх краях і мечі кувалися, і коні для батирів випасалися. Не привіз би Курсак цього малого, довелося б йому продати до Шурханового гарему власну красуню-онуку, щоб інших прогодувати, а то й самому податися в кабалу. Лихо панує у світі і керує всіма вчинками людськими!

Але зараз навіть радів Курсак із долі хлоп’яти, бо трапив той до багатого і знаного хазяїна, у якого ще ніколи не псувався двоногий товар, адже виснажений або хворий раб — то збиток…

Так зробився Божедар, сни Іллі Муромця, живим двоногим майном перського работорговця Ахмеда-ібн-Арслана.

Завели Божедара до великої кам’яної будівлі і увіпхали до глибокого мурованого підвалу, де високо під стелею було одне-єдине заґратоване віконце, крізь яке йшло свіже повітря і крізь яке вдень можна було тільки зрідка на мить побачити чиїсь ноги. Був у тому підвалі не сам-один, а почував себе покинутим і самотнім. Тут перебувало ще десятків зо два хлопчиків такого ж віку, як і він, і кілька дівчаток, які понуро тулилися на брудній і посіченій соломі. Усі вони розмовляли по-різному і незрозуміло для Божедара. А хто кого розумів, той до того тулився і про щось невесело оповідав. А Божедара ніхто не розумів, і він із їхньої мови не міг збагнути нічого. Тому ніби й потрапив у товариство, а опинився самотнім, що гнітило його ще дужче.

Дні минали за днями, одноманітні і сірі, як холодні стіни в’язниці. Дітлахів ніхто не чіпав. Двічі на день приносили їм харч — по половині тонкого коржа і чашці кислої колотухи. Добре, що в кутку стояли дві діжки з водою і можна було напитися. Та ось прийшов день, коли раптово грюкнули вхідні двері і до підвалу зійшов кам’яними сходами сам хазяїн рабів Ахмед-ібн-Арслан, а з ним двоє дивно одягнених чоловіків з вусами у тоненьку стрічку і куценькими борідками клинцем. На голові мали пласкі капелюхи млинцями, з яких стирчали вгору яскраві барвні пера, м’які, вузькі куртки із срібними ланцюгами на грудях. У кожного за широким шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками, стирчало по кинджалу, а при боці теліпалося по короткому мечу.

Джеркотіли до Ахмеда-ібн-Арслана на повний голос нечуваною мовою, якої у підвалі, певно, жоден із дітей не розумів, бо всі заклякли і притихли, а рабовласник відповідав їм такими ж незбагненними словами.

Потім заморські мужі неквапом походжали серед насторожених дітлахів. Дівчаток чужинці проминали, а біля кожного хлопчика зупинялися, уважно розглядали, про щось без упину джеркотіли між собою і деяким із них, у тому числі й Божедарові, прямо на лобі малювали крихким білим камінцем по хрестику. А потім зібрали до гурту тих, у кого на лобах біліли хрести, порахували і повели усіх нагору.

У дворі чекала готова в путь валка з кількох возів. В очі одразу впадав один довжелезний віз, з напнутими з боків і згори телячими шкурами, на великих колесах, та ще до чотирьох звиклих коліс було у ньому два посередині. До воза, що теж Божедаром уперше бачено, було впряжено одразу троє коней — в риску один за одним. На передньому коні верхи сидів одягнений у плетену з товстого мотуззя тилягу вояк із батогом у руці. Інші вози, невідомо чим вантажені, бо теж були дбайливо запнуті, мали по чотири колеса і одному коню в голоблях. А на чолі валки стояв невеличкий, ніби іграшковий, теремок на колесах із віконцями і дверцятами з обох боків.

Чужинці кинули Ахмедові-ібн-Арсланові тугий мішечок, що важко дзенькнув у його руках, і посідали до будиночка на колесах. А хлопчаків двоє похмурих довгобородих воїв загнали до великого воза, що виявився порожнім, і самі поверталися біля входу. Балка рушила…

Мандри були виснажливі. На небі — ані хмаринки, тільки несамовито пекуче сонце. До розіпрілого намету на колесах вдиралося змішане з сухою пилюкою гаряче повітря. Стояла така задуха, що аж мліло в очах. Хлопчики потерпали від спраги, раз у раз втирали солоний піт, що струмочками стікав із чола на очі. Не примітили, як і постирали з лобів схрещені білі смуги. Але вояки не звертали на них жодної уваги. Вони поскидали свої кольчуги, склали їх докупи й лишилися у потертих залізяччям шкіряних куртках. А тоді посідали один напроти одного і почали кидати перед собою по два костяних кубики з чорними цятками. Іноді сварилися, передавали з руки у руку дрібні монети.

Божедар здогадувався, куди їх везуть, — до моря. Старий Курсак так-сяк розумівся на руській мові і розповідав хлопцеві, що їх мандри закінчаться біля моря, неозорої солоної води, яку не можна пити. Однак не міг собі уявити того моря. Тільки й відав про нього з веселої небилиці-небувалиці, яку серед інших колись розповідала йому на ніч мати. Наспівувала, заколисуючи:

Як гуляв Гуляйко сорок літ на печі, Та й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа. Як забачив Гуляйко у цеберку воду: «А чи не то, братики, синьо море?»

Тому, коли Божедар вперше побачив море, воно його вразило до краю. Воно наче здіймалося до неба і було таке ж синє і безмежне, мов небо, і здавалося незрозумілим, як воно не затопить усю землю. Здалеку море здавалося спокійним і чистим. Божедар бачив, як по ньому пливе, наче чорний жук-пливунець, човен з білими крильцями-вітрильцями, все вгору і вгору, ніби збирається виповзти по морю на саме небо. А коли валка докотилася до берега, хлопець побачив, що море не таке вже й спокійне. Воно котилося розлогими хвилями, зблизька — не синіми, а зеленими, билося у прозорих бризках і піні поміж просмолених бортів крутобоких кораблів, що погойдувалися і рипіли, з шорохом набігало на берег, здираючи з нього і несучи за собою різноколірні блискучі камінці.