Гойдалка дихання
Шрифт:
Міські жінки дискутують не про те, скільки яєць потрібно взяти на тісто, а про те, скільки можна заощадити. А оскільки вони постійно і на всьому заощаджують, то їхні рецепти не годяться навіть на пролог для театральної п'єси.
Переповідання куховарських рецептів вимагає набагато більшого акторського мистецтва, ніж розповідання анекдотів. Кульмінаційний момент повинен спрацювати, попри те, що у ньому немає нічого смішного. Тут, у таборі, жарт починається вже на словах: ТРЕБА ВЗЯТИ. Кульмінаційний момент полягає у тому, що тут ні в кого нічого немає. Але про це не говорять. Кулінарні рецепти — це жарти янгола голоду. Вже саме потрапляння до жіночого барака нагадує покарання різками. Коли туди заходиш, треба сказати, кого ти шукаєш, бажано ще до того, як тебе про це запитають. Найкраще просто спитати самому:
— А Труді є?
І поки ти ще питаєш, найкраще самому пройти ліворуч, знайти третій ряд,
Я ні разу не читав у таборі привезені з собою книги. Папір тут суворо заборонений. Протягом половини першого літа я ховав свої книги за бараком під цеглою. А потім виміняв. За 50 сторінок цигаркового паперу від Заратустри я отримав мірку солі. А за наступних 70 навіть мірку цукру. За цілого «Фауста» у полотняній обкладинці Петер Шіль зробив мені власний бляшаний гребінець для вичісування вошей. Добірку поезії восьми століть я з'їв у вигляді кукурудзяної муки і свинячого смальцю, а тоненького Вайнгебера поміняв на просо. Від цього не станеш делікатним, радше потайним.
Потай я роздивляюся після роботи нових росіянок, яких прислали до нас. Роздивляюся в душі. Настільки потай, що сам не знаю навіщо. Вони вбили б мене, якби довідалися.
Я вкотре не проявив сили волі і з'їв увесь хліб на сніданок. Тож тепер знову сиджу в жіночому бараку поряд із Труді Пелікан на краю її нар. Обидві Ціррі приходять до нас і примощуються навпроти, на місце Коріни Марку. Вона вже кілька тижнів у колгоспі. Я дивлюся на їхнє золотисте волосся і темні родимки на худих пальцях і, щоб не відразу починати розмову про їжу, розповідаю про своє дитинство.
Кожного літа ми їздили з міста у село, на Венч, там проходили всі літні канікули. Ми — це моя мама, я і служниця Лодо. Наш літній будиночок був розташований у горах, а гора навпроти називалася Шнюрляйбл. Ми жили там вісім тижнів. Протягом цих восьми тижнів ми щоразу влаштовували поїздку на цілий день до Шесбурґа, найближчого звідти міста. Ми сідали на потяг унизу, в долині. Угорською станція називалася Гетур, а німецькою Зібенменнер. На даху залізничної станції дзвенів дзвін, коли поїзд вирушав із Данеш. Через п'ять хвилин він прибував до нас. Перону не було. Коли поїзд зупинявся, сходи вагона діставали мені до грудей. Перед тим як ми заходили до вагона, я роздивлявся його знизу. Чорні металеві колеса, ланцюги, гаки і буфер. Потім ми їхали повз місце, де зазвичай купалися, повз будинок Тома і поле старого Захаріаса. Останній щомісяця отримував від нас дві пачки тютюну як відшкодування за те, що ми топтали його ячмінне поле, коли йшли купатися. Потім ми проїжджали залізний міст, а внизу перекочувалася жовта вода. Ззаду стояла надщерблена скеля, а на ній вілла Франка. І ось ми вже приїздили у Шесбурґ. Щоразу ми насамперед ішли на ринкову площу в елегантне кафе «Мартіні». Ми трохи виділялися серед гостей недбалістю свого одягу, мама була вбрана у спідницю-штани, а я у шортах і сірих шкарпетках, на яких не дуже було видно бруд. Тільки Лодо завжди одягала свою сільську недільну сукню і чорну хустину із трояндами і зеленими торочками. Червоні троянди були велетенськими, майже як яблука, більшими за справжні троянди. Того дня нам було дозволено їсти все, що ми захочемо, і стільки, скільки ми зможемо. Нам дозволялося обирати між марципановими трюфелями, шоколадними тістечками, пончиками, тістечками із заварним кремом, горіховим рулетом та рулетами з іншими начинками, пісочними тістечками в шоколаді, тістечками з лісовими горіхами, ромовим тортом, «Наполеоном», нугою і шматочками угорського торта «Добош». А крім того, було морозиво — полуничне у срібних чи ванільне у скляних горнятках або ж шоколадне у горнятках порцелянових і завжди зі збитими вершками. А на завершення, якщо ми ще мали сили, то бісквітний торт із фруктовим желе зверху. Я відчував під ліктями холодний мармур стільниці, а під колінами м'який плюш стільця. А вгорі на чорному буфеті, під вітром вентилятора, колисалася у довгій червоній сукні мадонна місячного сяйва, яка кінчиками пальців спиралася на дуже-дуже маленький місяць. Коли я розповів це, усі ми відчули, як колишуться наші шлунки на краю ліжка. Труді Пелікан запхнула руку під подушку і витягла заощаджений зранку хліб. Кожен вхопив свою миску і запхнув ложку в кишеню фуфайки. Я мав усі ці речі вже при собі, і ми всі разом пішли вечеряти. Стали в чергу до казана із зупою. А потім усі сиділи за довгими столами. Кожен їв свою зупу за власним методом, щоб розтягнути її якомога надовше. Усі мовчали. З іншого кінця
столу Труді Пелікан запитала мене, перекрикуючи стукіт ложок:— Лео, як називалося кафе?
— Кафе «Мартіні»! — прокричав я.
А через дві-три ложки вона запитала:
— А як звали ту жінку на кінчиках пальців?
— Мадонна місячного сяйва! — прокричав я.
У хлібну пастку потрапляє кожен.
У пастку сили волі під час сніданку, у пастку обміну хлібом за вечерею, у пастку ночі із запасами хліба під подушкою. Найгірша пастка янгола голоду — це пастка сили волі: бути голодним і мати хліб, але не їсти його. Поводитися із собою жорстокіше, ніж заморожена земля. Янгол голоду щоранку говорить: думай про вечір.
Увечері перед овочевою зупою всі міняються шматками хліба, бо власний хліб завжди здається меншим, ніж хліб іншого. А іншим здається те саме.
Перед обміном у мозку наростає паніка, а відразу після обміну закрадається сумнів. Після обміну в руці іншого щойно відданий хліб видається більшим, ніж він був у моїх власних руках. А те, що я отримав замість цього, відразу ж зменшується. Як швидко інший відвернувся від мене з моїм хлібом у руках, мабуть, у нього точніше око і він виграв. Я знову мушу мінятися. Але тому, хто взяв мій хліб, здається те саме, він переконаний, що виграв я, і теж вдруге міняється з кимось. І знову зменшується хліб у моїй долоні. Я шукаю третього і знову міняюся. А інші тим часом уже їдять. Якщо витримає голод, то трапляється і четвертий обмін або і п'ятий. А якщо ніщо вже не допомагає, то відбувається зворотний обмін. І тоді я знову маю свій власний хліб.
Мінятися хлібом необхідно. Бо хліб зникає дуже швидко. Він обманює тебе, як цемент. Так само як можна захворіти на цементну хворобу, можна захворіти від безперервного обміну хлібом. Обмін хлібом-це головна подія вечора, оборудка, під час якої блищать очі і тремтять руки. Вранці скибки хліба контролюють на вагах, а ввечері їх ще раз перевіряють очима. Для обміну хлібом треба знайти собі не лише відповідний хліб, а й відповідне обличчя. Треба відрізнити тих, чиї вуста вже викривлені дистрофією.
Найкраще, коли ці вуста вже вузькі і довгі, ніби лезо коси. Треба вчасно зауважити хутро голоду у заглибленнях щік, визначити, чи його довгі білі ворсинки вже достатньо довгі і густі. У того, хто незабаром має померти з голоду, на обличчі виростає густе, схоже на заяче, хутро. І тоді ти думаєш собі, що його хліб — викинутий намарно, що немає більше сенсу його годувати, бо незабаром білий заєць виросте зовсім. Тому хліб, виміняний у тих, у кого на обличчі вже росте білий заєць, називають хлібом зі щоки.
Вранці немає часу, але і міняти немає чого. Свіжопорізаний хліб виглядає однаково. Але до вечора кожна скибка засихає по-іншому — загострюються прямі кути або випинається круглий живіт. Саме через цю оптику засихання з'являється відчуття, що твій хліб обманює тебе. Це відчуття є у всіх, навіть у тих, хто не міняється хлібом. А під час обміну це відчуття симулюють. Тому й обмінюють один оптичний обман на інший. Після цього ти все ще обманутий, але втомлений. Обмін власного хліба на хліб зі щоки закінчується так само, як і починається, — раптово. Головна подія вечора завершилася, слід зосередитися на зупі. В одній руці ти тримаєш хліб, в іншій — ложку.
І тут ти опиняєшся один посеред стада і починаєш випробовувати всі способи, щоб якнайдовше розтягнути свою зупу. Ложки теж належать до стада, як і бляшані миски, як сьорбання і совгання ніг під столами. Зупа гріє, вона живе у горлі. Я голосно сьорбаю, я мушу чути свою зупу. Я примушую себе не рахувати ложки. І поки я їх не рахую, ложок набирається більше ніж 16 або 19. Я мушу забути ці цифри.
Одного вечора акордеоніст Конрад Фонн помінявся з Катею Плантон. Вона дала йому свій хліб, а він їй — дерев'яний брусок. Вона вкусила його, дуже здивувалася і проковтнула слину. Ніхто, крім акордеоніста, не засміявся. А Карлі Гальмен забрав у Каті брусок і поклав його в зупу акордеоніста, а Каті віддав її хліб.
Кожен потрапляє у хлібну пастку. Але з хліба зі щоки Каті Плантон ніхто не має права робити свій власний хліб. Цей закон теж належить до хлібної справедливості. У таборі ми навчилися забирати мертвих і не боятися. Ми роздягали їх ще до того, як тіло зіштивніє, нам був потрібен їхній одяг, бо ми мерзли. І ми з'їдали їхній захований хліб. Після того як ми востаннє видихаємо повітря, смерть — це наш виграш. Але Катя Плантон живе, хоча і не знає, де вона перебуває. Ми це знаємо і поводимося з нею як зі своєю власністю. Ми можемо виправити у ставленні до неї всі кривди, які завдаємо одне одному. Поки вона живе поміж нас, ми коримося правилу, що ми здатні на багато що, але не на все. І ця обставина вартує, мабуть, більше, ніж сама Катя Плантон.