Гойдалка дихання

— Давай працюй. Пилок і сокир у нас більш ніж достатньо.

Я виходжу з вагона, і він дає мені брунатний паперовий мішок. Знову цемент, — думаю я собі. Але мішок подертий з одного боку і звідти сиплеться біле борошно. Я дякую за подарунок, беру мішок під ліву руку, а правою віддаю честь. Шіштваньйонов каже:

— Обережніше з ногами, у горах треба буде дещо підірвати.

Тепер я розумію, що біле борошно — це динаміт.

Замість того щоб перейматися такими думками, я міг би щось почитати. Але страхітливого Заратустру, грубезного Фауста і надрукованого дрібними літерами Вайнгебера я давно віддав на цигарковий папір, промінявши на короткотривалий порятунок від голоду. Минулої вільної середи я уявляв собі, що ми не будемо сідати у потяг. Що це барак поїде разом із нами десь далеко на схід, навіть без коліс, а під час подорожі розтягнеться як баян. Що дорогою не буде трясти, що за вікном пропливатимуть акації і шкрябатимуть гілками вікно, а я сидітиму біля Кобеляна і питатиму:

— Чому ми їдемо, у нас же немає коліс?

А Кобелян відповість:

— Ми ж їдемо на колісному таборі.

Я втомився, і мені не хочеться сильно тужити за чимось. Довкола не бракує нуднощів різного типу, іноді вони минають швидко, іноді — згодом повертаються. Якщо я буду з ними добрим, то вони нічого мені не зроблять і щодня будуть моєю власністю. Протягом цілого року над селом висить нудьга молодого місяця, його горло нагадує цвіт огірка або трубу з сірими клавішами. Через кілька днів половинка місяця виростає і стає схожою на підвішену кепку. А протягом кількох наступних днів із неба донизу визирає нудьга повного місяця, такого повного, що з нього може перелитися. Щодня буває нудьга колючого дроту на мурі табору, нудьга вартового посту біля виходу, нудьга блискучих носаків черевиків Тура Прікуліча і нудьга власних подертих калош. Нудьга білої хмари над охолоджувальною вежею і нудьга білої ряднини на хлібі. А також нудьга погнутих азбестових плит, смоляного чаду і засохлих масних калюж.

Існує нудьга сонця, коли пересохле дерево і земля стають тоншими, ніж свідомість у голові, коли вартові пси дрімають, замість того щоб гавкати. І перед тим як трава загине від спраги, небо затягує сірим, і тоді починається нудьга на нижньому кінці дощового шнурка, аж поки дерево не розмокне, взуття не почне загрузати у болоті, а одяг не прилипне до шкіри. Літо мучить своє листя, осінь — свої фарби, зима мучить нас.

Буває нудьга свіжовипалого снігу з вугільним пилом і нудьга старого снігу з вугільним пилом, нудьга старого снігу з картопляними шкірками і свіжого снігу без картопляних шкірок. Нудьга снігу з цементними зморшками і смоляними плямами, борошняна вовна сторожових псів і їхній гавкіт, бляшано-глибокий або високий, як сопрано. Нудьга крапель, які падають із труб, їхнього замерзання у бурульки, схожі на скляну редьку, і нудьга снігу на сходах до підземелля, схожого на плюшеву оббивку для меблів. Буває і нудьга крижаних ниток, які утворюють схожу на волосяну сітку, нудьга їхнього танення. Нудьга липучого, зосередженого тільки на людях, снігу, який засипає нам скло в очі і припікає наші щоки.

На широкій російській колії існує спеціальний сніг залізничних шпал, іржаві вінки гвинтів, які тісно притулені один до одного, два, три і навіть п'ять, схожі на погони різного рангу. А якщо хтось звалиться під укіс, буває нудьга снігу з трупом і з лопатою. Щойно труп прибирають геть, як відразу ж забувають про нього, бо у глибокому снігу моментально зникають обриси худенького тіла. Залишається тільки нудьга покинутої лопати. Не варто бути поблизу лопати. Якщо піднімається легенький вітерець, це означає, що летить душа, прикрашена пір'їнами. Коли вітер сильніший, це означає, що душу несуть на хвилях. І не лише це, від кожного трупа відділяється звільнений янгол голоду і шукає собі нового господаря. Але ніхто з нас не може прогодувати двох янголів голоду.

Труді Пелікан розповідала мені, що вони з фельдшеркою-росіянкою і Кобеляном одного разу їздили до колії і машиною забирали з-під укосу замерзлу Коріну Марку. Що Труді вилізла у кузов машини, щоб роздягнути покійницю перед тим, як покласти її у труну, але фельдшерка сказала:

— Це ми зробимо потім.

Що фельдшерка з Кобеляном їхали в кабіні, а Труді з трупом — у кузові. Що Кобелян поїхав не на цвинтар, а у табір, де Беа Цакель уже чекала біля медпункту і коли почула звук автомобіля, прийшла до дверей з дитиною на руках. Що Кобелян узяв покійну Коріну Марку на плече і відповідно до розпорядження фельдшерки поніс її не у кімнату для мертвих і не у процедурну, а у приватне помешкання фельдшерки. Що він не знав, куди покласти покійницю, і фельдшерка сказала йому зачекати. Покійна була занадто важкою, щоб довго тримати її на плечі, і він спустив її додолу, поставив на підлогу. Потім спер об себе і чекав, поки фельдшерка збере зі столу консервні бляшанки у відро і звільнить стіл. Що потім Кобелян мовчки поклав труп на стіл. Що Труді Пелікан почала розстібати фуфайку, бо думала, що Беа Цакель чекає на одяг. Що фельдшерка сказала:

— Спочатку волосся.

Що Беа Цакель закрила свою дитину разом з іншими дітьми у дерев'яному сарайчику. Що дитина, поки її не було, постійно дерлася по дерев'яній стіні і кричала, аж поки інші діти не почали кричати й собі, так само пси починають гавкати усі разом, щойно один заведеться. Що Беа Цакель доти тягнула покійну до краю столу, аж поки її волосся не звісилося додолу. Що Коріна Марку якимось чудом ще ні разу не була голена налисо. І що тепер фельдшерка обрізала все її волосся ножицями. Що Беа Цакель акуратно поскладала волосся у дерев'яну скриньку. Що Труді поцікавилася, навіщо їй волосся, а фельдшерка відповіла:

— Для віконних подушок.

Що Труді запитала:

— Для кого?

А Беа Цакель відповіла:

— Для кравців, пан Ройш пошиє нам віконні подушки, а волосся стримуватиме протяги.

Що фельдшерка помила руки з милом і сказала:

— Я боюся, що людина нудиться після того, як помирає.

Що Беа Цакель відповіла на це незвично високим голосом:

— І правильно боїтеся.

Що Беа Цакель після цього вирвала із зошита обліку хворих два листки і накрила ними скриньку. Що вона виглядала з цією скринькою попід рукою так, ніби щойно купила у крамниці на селі якийсь продукт, який швидко зіпсується. Що вона не чекала на одяг і дуже швидко зникла зі скринькою в руках, ще до того, як померлу повністю роздягнули. Що Кобелян пішов до своєї машини. Що роздягання тривало досить довго, бо Труді не хотіла різати ще хорошу фуфайку. Що під час знімання фуфайки з кишені випала брошка у формі кішки і впала на підлогу біля відра. Що Труді нахилилася за брошкою і побачила на одній із консервів у відрі напис CORNED BEEF, солонина. Що вона не повірила своїм очам. Що фельдшерка, поки Труді читала, забрала брошку. Що весь цей час надворі гуділа, але не їхала геть машина. Що фельдшерка вийшла надвір із брошкою в руці, повернулася з порожніми руками і сказала:

— Кобелян сидить за кермом, повторює «Боже праведний» і плаче.

Нудьга — це терпіння страху. Вона не любить перегинати палицю. Хіба що зрідка, і саме про це їй ідеться, саме тому вона хоче знати, як я себе почуваю.

Я міг би з'їсти шматочок хліба з-під подушки, посипати його сіллю або цукром. Або висушити свої мокрі онучі на спинці стільця біля печі. Дерев'яний стіл відкидає довшу тінь, сонце почало сідати. Наступної весни я спробую знайти собі два шматки ґуми з фабрики або два шматки автомобільної шини з гаража і віднесу їх до шевця.

Беа Цакель носила у таборі балетки ще минулого літа. Я прийшов до неї на склад, мені потрібно було нове взуття. Я порпався у горі дерев'яних черевиків, а Беа Цакель сказала:

— У мене є тільки завеликі або замалі, наперстки або кораблі, усі середні розібрали.

Я перепробував багато, щоб затриматися надовше. Спершу я подумав було взяти менші, але потім запитав, коли прибудуть нові середнього розміру. Але потім я таки забрав два великі.

Беа Цакель сказала:

— Вбирай їх відразу на ноги, залиш тут старі. Дивися, що у мене є, — балетки.

Я запитав:

— Звідки?

Вона відповіла:

— Від шевця. Подивися, вони згинаються, і ходиш ніби босоніж.

— Скільки вони коштують? — запитав я.

— Запитай Тура, — сказала вона.

Можливо, Кобелян навіть дасть мені шматки ґуми задарма. Вони повинні бути розміром щонайменше як дві лопати. Для шевця мені потрібні гроші. Треба продати трохи вугілля, поки ще холодно. Наступного літа нудьга може зняти онучі і вдягнути балетки: тоді вона ходитиме босоніж.

ЕРЗАЦ-БРАТ

На початку листопада Тур Прікуліч кличе мене до своєї службової кімнати.

Мені прийшла пошта з дому.

Від радості у мене тремтить піднебіння, я не можу закрити рот. Тур порпається у скриньці, що стоїть у напіввідчиненій шафі. На зачиненій половинці дверей висить портрет Сталіна, його високі сірі скули нагадують терикони, ніс солідний, ніби залізний міст, вуса схожі на ластівку. Біля столу сопе вугільна пічка, на ній кипить відкритий бляшаний казанок із чорним чаєм. Біля пічки стоїть відро з антрацитовим вугіллям. Тур каже: