Гойдалка дихання

Відтоді як я повернувся додому, все мало очі. Усе бачило, що моя нічийна туга за домом нікуди не зникла. Біля найбільшого вікна стояла швейна машинка з її проклятою шпулькою і нитками під дерев'яною накривкою. Грамофон знову помістили у мою обшарпану валізку, і він стояв, як і раніше, на дерев'яному столику у кутку. На вікнах висіли ті самі зелені і сині штори, ті самі квіткові візерунки зміїлися у килимах, а по краях їх оточували обшарпані китиці, шафи і двері скрипіли, коли їх відчиняли і зачиняли, як скрипіли завжди, підлога порипувала у тих самих місцях, що й раніше, перила сходів на веранду були тріснутими у тому ж місці, а кожна сходинка була вичовганою, на стелі веранди висів той самий вазонок у дротяному кошичку. Ніщо мене не обходило. Я був зачинений сам у собі і водночас викинутий із себе, я більше не належав їм, і мені бракувало себе самого.

Перед тим як я потрапив до табору, ми сімнадцять років провели разом, користувалися тими самими предметами, дверима, шафами, столами, килимами. І меншими речами, такими, як тарілки, горнята, сільничка, мило, ключі. А також світло з вікон і ламп. Тепер мене як підмінили. Ми знали одне про одного, якими ми більше насправді не є і якими більше не будемо. Бути чужими — це обтяжливо, але бути чужими і водночас жити дуже близько одне від одного — це неймовірно обтяжливо. Моя голова була всередині валізки, я дихав по-російськи. Я не хотів їхати геть, але пахнув далекими краями. Я не міг сидіти вдома цілими днями. Мені була потрібна якась робота, щоб вийти зі свого мовчання. Мені було 22 роки, але я нічого не вмів. Хіба забивання цвяхів у ящики можна назвати професією, я знову перетворився на чорнороба.

У серпні одного пізнього вечора я повернувся додому з фабрики, а на столі веранди лежав адресований мені лист. Це був лист від перукаря Освальда Енйетера. Мій батько спостерігав, як я читаю, так, буває, хтось дивиться на іншого під час їжі. Я читав:

Любий Лео! Сподіваюся, ти вже нарешті вдома. У мене вдома нікого більше не залишилося. І я поїхав далі, до Австрії. Тепер я живу у Відні, у районі Марґаретен, багато моїх земляків теж опинилося тут. Можливо, колись ти теж приїдеш до Відня, і тоді я знову зможу поголити тебе. Тут я знову працюю перукарем, один із земляків запропонував мені місце. Тур Прікуліч розповідає всім, що це він був перукарем у таборі, а я начальником. Беа Цакель пішла від нього, але попри це і вона так усім розповідає. Свою дитину вона назвала Леа. Це має щось спільного з Леопольдом? Два тижні тому будівельники знайшли Тура Прікуліча під мостом. У нього в роті був кляп із його ж власної краватки, а його чоло було розрубане посередині сокирою. Сокира лежала у нього на животі, жодних слідів убивці не знайшли. Шкода, що це був не я. Він заслужив таке.

Коли я поклав листа назад у конверт, батько запитав:

— У тебе є дитина у Відні?

Я відповів:

— Ти ж читав листа, там нічого про це немає.

Він сказав:

— Невідомо, що ви робили там, у таборі.

— Невідомо, — погодився я.

Мама тримала за руку мого ерзац-брата Роберта. А Роберт тримав у руках свого напханого стружкою плюшевого ведмедика Мопі. Потім мама з Робертом пішли на кухню. А коли мама повернулася, то на одній руці вона тримала Роберта, а в іншій несла тарілку зупи. А Роберт притискав до грудей Мопі, а в руці тримав ложку для зупи. Для мене. Відтоді як я почав працювати на фабриці, я щовечора гуляв містом. Зимові пообіддя підтримували мене, бо рано темнішало. Вітрини магазинів стояли у жовтому світлі, ніби автобусні зупинки. Вбрані у нові моделі сезону, у вітринах на мене чекали двоє-троє гіпсових чоловічків. Вони стояли тісно, один біля одного, у кожного під ногами таблички з цінами, здавалося, вони повинні бути обережними й уважно дивитися, куди ступають. Здавалося, ці таблички з цінами біля їхніх ніг мали стати знаками для поліції, що незадовго до мого приходу звідси винесли мерця. На рівні вікон на вітринах були розміщені менші товари. Найбільше серед них було порцелянового і бляшаного посуду. Я проходив повз них і ніс їх із собою далі, ніби шухляди на плечі. У сумному освітленні чекали на когось речі, які проживуть довше, ніж ті, хто їх купить. Можливо, так само довго, як гори довкола. Від Ґроссе Рінґ я пішов уздовж густозаселених вуличок. У вікнах висіли освітлені штори. Виплетені гачком мереживні розетки найрізноманітнішої форми і лабіринти з ниток однаково відбивали чорним тіні оголених гілок дерев. А люди у кімнатах не здогадувалися, що їхні білі фіранки оживають у постійно оновлюваній суміші, комбінованій із чорним деревом, бо вітер гойдав гілками. Аж у кінці вулиць небо знову вивільнялося, я бачив, як тане вечірня зірка, і вішав на неї своє обличчя. А потім уже минало достатньо часу, і я міг бути певен, що поки я прийду додому, всі вже давно повечеряють.

Я відвик їсти ножем і виделкою. У мене не лише тремтіли руки, а й шматки застрягали в горлі. Я знав, як це, коли ти голодуєш, як треба розтягувати їжу на якомога довше або заковтувати якомога швидше, коли ти нарешті отримаєш її вдосталь. Але як довго треба жувати і коли вже можна ковтати їжу, якщо слід показати за столом гарні манери, я вже не знав. Батько сидів навпроти мене, а стільниця здавалася мені велетенською, ніби півсвіту. Він дивився на мене напівзаплющеними очима і приховував своє співчуття. Коли він позирав на мене, увесь його переляк враз прозирав у нього на обличчі, як іноді оголювалася рожева слизова з внутрішнього боку губи. Бабусі найкраще вдавалося берегти мої почуття. Вона варила густі зупи, мабуть, щоб я не повинен був мордуватися з ножем і виделкою.

Того серпневого дня, коли прийшов лист, на вечерю була квасолева зупа з реберцями. Після листа мені вже не хотілося їсти. Я відрізав собі грубу скибку хліба і спершу з'їв крихти зі столу, а вже аж тоді почав сьорбати зупу. Мій ерзац-брат повзав по підлозі, одягав на голову своєму плюшевому ведмедику ситечко для заварки замість шапки і садовив його на край шухляди шафи, що стояла на веранді. Усе, що б не робив Роберт, лякало мене. Це була дитина, складена з різних частин, — очі були мамині, старі, круглі і кольору синього неба. Очі, мабуть, уже такими і залишаться, — думав я собі. Його горішня губа була від бабці, ніби гострокутний комірець попід самим носом. Горішня губа теж, мабуть, залишиться такою, як зараз. Його вигнуті нігті на пальцях рук були успадковані від дідуся, і вони такими і залишаться. Його вуха — від мене і дядька Едвіна, складки, які скручуються у пружину, а вгорі розпрямляються. Шість однакових вух з такою ж шкірою, бо його очі теж залишаться такими вже назавжди. Але його ніс не залишиться таким, як зараз, — подумав я собі, — носи здебільшого змінюються, коли ростуть. Згодом він буде, мабуть, батьківським, із грубою кісткою біля основи. А якщо ні, то Роберт від батька не успадкував нічого. Тоді батько не має нічого спільного з цією ерзац-дитиною.

Роберт видерся до мене на стіл, тримав свого Мопі з ситечком для чаю у лівій руці, а правою вхопив мене за коліно, так, ніби воно було бильцем крісла. Від моменту обіймів, коли я щойно приїхав, вісім місяців тому, ніхто більше не торкався мене у цьому домі. Для всіх я був тим, до кого не наближаються, а для Роберта просто новим предметом у домі. Він хапався за мене, як за меблі, щоб не впасти, або клав мені щось на коліна. Цього разу він запхнув мені Мопі у кишеню плаща, так, ніби я був його шухлядою. А я сидів тихо, ніби і справді був шухлядою. Я хотів відіпхнути його геть, але цілковитий безрух зупинив мене. Батько взяв у мене з кишені плюшевого ведмедика разом із ситечком для чаю і сказав:

— Забери свої скарби.

Він пішов разом із Робертом сходами донизу, у двір. Мама сіла навпроти мене за столом і спостерігала за мухою на ножі для хліба. Я помішував ложкою зупу і бачив себе у перукарні Освальда Енйетера перед дзеркалом. Тур Прікуліч заходить у двері. А я чую, як він каже:

— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких написано «я був тут».

«Я був тут» «Da war ich» (Да вар ix) прозвучало у нього як Товарищ. Тут я був уже чотири дні неголеним. У дзеркалі вікна на веранді рука Освальда Енйетера з густим чорним волоссям рухалася туди-сюди у білій піні. А за ножем тягнулася смужка моєї шкіри, ніби ґумова, від рота до вуха. Чи, можливо, тоді це вже був дистрофічно викривлений рот, який ми отримували від голоду. Батько міг би говорити про скарби так само, як Тур Прікуліч, він не мав про це жодного уявлення. Адже вони обоє ніколи не мали голодно-дистрофічного рота. А муха на ножі для хліба орієнтувалася на веранді так само бездоганно, як я у перукарні. Вона летіла з ножа на шафу, з шафи на мій шматок хліба, потім на край тарілки, а звідти назад на ніж для хліба. Щоразу вона різко злітала догори, кружляла, підспівуючи, і мовчки приземлялася. На порцелянову сільничку з тонесенькими дірочками вона ніколи не сідала. І раптом я збагнув, чому я з моменту свого повернення ще ні разу не користувався сільничкою. На її накривці з крихітними дірочками були порцелянові очі Тура Прікуліча. Я ковтав зупу, а мама дослухалася, ніби я ще раз читав листа з Відня. На ножі для хліба блищав живіт мухи, раз схожий на краплю роси, іншим разом — на краплю смоли, коли муха поверталася. Роса і смола, а також те, як безкінечно тягнуться одна за одною секунди, коли чоло розколоте навпіл над обличчям. Газове, біль зайця, але як влізла ціла краватка у невеличкий рот Тура.

ПАЛИЦЯ

Після роботи я пройшовся у зворотному від дому напрямку, з протилежного боку вуличок до Ґроссе Рінґ. Я хотів подивитися у церкві Святої Трійці, чи досі там стоїть у білій ніші святий із вівцею замість коміра на шиї.

На Ґроссе Рінґ стояв товстий хлопчик у білих підколінках, коротких штанцях і білій сорочці з мереживами, так, ніби він утік із якогось свята. Він ламав букет білих жоржин і годував ними голубів. Вісім голубів повірили, що на бруківці лежить хліб, намагалися поклювати білі жоржини, а потім летіли геть, залишаючи пелюстки на бруківці. Через кілька секунд вони про все забували, крутили головами і знову клювали ті самі квіти. Як довго їхній голод віритиме, що жоржини перетворяться на хліб? І у що вірив сам хлопець? Йому було цікаво експериментувати, чи навпаки, він був таким же дурником, як і голуби? Я не хотів думати про облуду голоду. Якби хлопець кришив птахам хліб, а не жоржини, я би взагалі не зупинився. На церковному годиннику була за десять шоста. Я поквапився перейти через площу на випадок, якщо церкву зачиняють о шостій.

Мені назустріч вийшла Труді Пелікан, уперше з моменту повернення з табору. Ми занадто пізно побачили одне одного. Вона йшла, спираючись на палицю. Оскільки вона не могла більше уникнути зустрічі зі мною, то відклала убік палицю і нахилилася до свого мешта. Але шнурівка на ньому не розв'язалася.

Ми з нею обоє ось уже понад півроку жили вдома, в одному місті. Але нам було приємніше робити вигляд, ніби ми не знайомі. І тут немає нічого незрозумілого. Я швидко відвернув голову. Але мені так сильно хотілося обійняти її і сказати, що я цілком із нею згоден. Із яким задоволенням я сказав би їй: