Гра в бісер

Особливо відчув він це, побувши якось півгодини на самоті з Кнехтом, коли той чекав на батька, заклопотаного якимись справами. Зайшовши до кімнати, Тіто побачив, що гість непорушно сидить, приплющивши очі, завмерлий, мов статуя, і в своєму самозаглибленні неначе випромінює тишу і спокій. Хлопець мимоволі сповільнив ходу й хотів навшпиньки вислизнути за двері. Але тієї миті гість розплющив очі, тепло привітався з ним, підвівся, показав на рояль, що стояв у кімнаті, і спитав, чи він любить музику.

Так, відповів Тіто, хоч уже давно не бере уроків музики й не пробує грати, бо в школі успіхи в нього не найкращі і вчителі добре йому допікають, але слухати музику йому завжди приємно. Кнехт сів за рояль, відкрив віко, перевірив, чи він настроєний, і зіграв уривок із сонати Скарлатті, який цими днями поклав в основу однієї вправи з Гри в бісер. Потім зупинився, побачив, що хлопець його слухає уважно й зачаровано, і почав коротко пояснювати йому, що приблизно відбувається під час такої вправи з Гри в бісер, розклав музику на її компоненти, показав кілька способів аналізу, які можна було в цьому випадку застосувати, і в небагатьох словах розповів, яким чином музику перекладають в ієрогліфи Гри. Вперше перед очима Тіто Магістр постав не як учений гість, не як славнозвісна особа, що гнітюче діяла на його самолюбство і тому й викликала неприязнь, — цього разу хлопець побачив його за роботою, це був чоловік, що володів дуже тонким, точним мистецтвом і майстерно показував його; про сенс цього мистецтва Тіто міг тільки здогадуватись, але вже розумів, що воно, мабуть, вимагає від людини цілковитої самопосвяти. До того ж йому імпонувало, що його мають за досить дорослого й розумного, щоб цікавитись такими хитромудрими речами. Він притих і за ці півгодини дістав перше уявлення про те, з якого джерела походять ясність і спокійна впевненість цієї дивовижної людини.

Службова діяльність Кнехта останнім часом була майже така сама напружена, як у ті важкі дні, коли він тількино вступив на посаду. Для нього було важливо залишити всі ланки в системі Ордену, за які він відповідав, у зразковому порядку. Цього він досяг, зате не досяг другої мети, яку теж поставив перед собою, — привчити всіх до думки, що без нього можна обійтись чи що його легко замінити. Так майже завжди буває з нашими найвищими керівниками: Магістр ширяє десь угорі, над складним комплексом справ і обов’язків, що входять до його компетенції, мало не як коштовна прикраса, як голий символ; він швидко з’являється і так само швидко зникає, мимохідь, як привітний гість, скаже слово чи двоє, кивне головою, жестом натякне на якесь доручення, і вже його немає, він уже в сусідів, він володіє своїм службовим апаратом, як музикант інструментом, начебто не потребуючи для цього ні сили, ні роздумів, і все йде, як по шнурочку. Проте кожен службовець у тому апараті знає, що буває, коли Магістр десь поїде чи захворіє, як важко його замінити хоча б на один день чи на кілька годині Поки Кнехт ще раз оглядав і перевіряв свою маленьку державу, Vicus Lusorum, особливо дбаючи про те, щоб непомітно призвичаїти свою «тінь» до необхідності в майбутньому цілком замінити його, він пересвідчився, що внутрішньо вже звільнився і відійшов від усього цього, що його більше не сповнюють щастям і не захоплюють чари цього добре продуманого маленького світу. Він дивився на Вальдцель і на свою посаду вже майже як на щось залишене позаду, як на перейдений шлях, що багато чого йому дав і багато чого навчив його, але вже не може збудити в ньому нових сил, прагнення до нових досягнень. І йому під час цього поступового звільнення й прощання ставало дедалі ясніше, що справжньою причиною його повільного відчуження і бажання піти, звідси було, мабуть, не усвідомлення небезпек, які загрожують Касталії, і не турбота про її майбутнє, а просто те, що частка його єства, його серця лишилась порожньою, незайнятою і тепер заявила про свої права й захотіла їх задовольнити.

Він іще раз грунтовно простудіював статут і закони Ордену й побачив, що піти з Провінції, власне, буде не так важко, не так майже неможливо, як йому здавалося спершу. Він мав право, якщо йому так підказувало сумління, відмовитись від посади й залишити Орден, тому що давав обітницю не на ціле життя, хоч члени Ордену дуже рідко користувалися цим правом, а члени Колегії не користувались ним ніколи. Ні, не через суворий закон цей крок здавався йому таким тяжким, а через самий ієрархічний дух Ордену, через вірність і відданість йому, що вкоренилася в його власному серці. Звичайно, він не хотів тікати тайкома, а готував докладне, обгрунтоване прохання надати йому волю, над яким Тегуляріус, щира душа, вже напрацювався до мозолів на пальцях. Але Кнехт не вірив, що те прохання матиме успіх. Його будуть уласкавлювати, вмовляти, може, запропонують піти у відпустку й відпочити, наприклад, у Маріафельсі, де недавно помер отець Якоб, чи в Римі. Але відпустити не захочуть, він дедалі більше впевнювався в цьому. Відпустити його означало б піти всупереч усім традиціям Ордену. Якби Колегія задовольнила його бажання, то тим самим визнала б, що воно справедливе, визнала б, що життя в Касталії, навіть на такій високій посаді, може за певних обставин не вдовольняти людину, стати для неї самообмеженням і полоном.

ЗАЯВА

Розповідь наша закінчується. Ми вже згадували, що знаємо про цей кінець далеко не все, та й те, що нам відомо, швидше схоже на легенду, ніж на історичне повідомлення. Мусимо цим і вдовольнитися. Але тим приємніше для нас, що ми можемо доповнити цей передостанній розділ Кнехтового життєпису справжнім документом, великою заявою, в якій Магістр Гри в бісер сам пояснює Колегії, що спонукало його просити звільнення від цієї посади.

Хоч треба зазначити, що Йозеф Кнехт, як ми вже давно знаємо, не тільки перестав вірити в успіх цієї заяви, так старанно підготовленої, а й що він, коли прохання було вже в основному готове, ладен був не переписувати його й не посилати. З Кнехтом сталося те, що й з усіма людьми, які мають природжену і спочатку неусвідомлену владу над іншими: ця влада не минається без наслідків для того, хто нею користується, і якщо Магістр спершу радів, що намовив Тегуляріуса служити своїй меті, зробив його своїм однодумцем і помічником, то тепер, коли все дійшло кінця, обставини виявились сильнішими за його плани і бажання. Він спонукав чи звабив Фріца до праці, в доцільність якої сам уже не вірив, хоч був її ініціатором; коли Тегуляріус нарешті подав ту працю, він не міг ні скасувати її, ні відкласти чи лишити невикористаною, бо цим дуже образив і розчарував би друга, — адже вона була й затіяна саме для того, щоб полегшити йому розлуку. Наскільки нам відомо, десь на той час Кнехт дійшов висновку, що краще було б просто скласти з себе повноваження й оголосити про свій вихід з Ордену, а не йти кружним шляхом, компонувати цю заяву, що вже почала йому здаватися мало не комедією. Але, пам’ятаючи про Фріца, він вирішив ще на якийсь час набратися терпіння.

Мабуть, було б цікаво познайомитися з рукописом працьовитого Тегуляріуса. Загалом він складався з історичного матеріалу, зібраного Для доказів і для ілюстрації, проте ми навряд чи помилимося, коли висловимо здогад, що там було й чимало гострих, дотепно сформульованих критичних зауважень, спрямованих не лише проти ієрархії, а й проти світу та світової історії. Та якби навіть цей рукопис, наслідок кількамісячної пильної праці, зберігся й досі, що цілком можливе, і якби він потрапив нам до рук, ми однаково не змогли б навести його тут, бо наша книжка — не місце для таких публікацій.

Для нас важливо тільки довідатись, як скористався Magister Ludi З праці свого друга. Коли Тегуляріус урочисто віддав Кнехтові рукопис, той тепло подякував, похвалив його за сумлінну працю й попросив прочитати свій твір уголос, знаючи, що це для нього буде велика радість. Відтоді Тегуляріус щодня просиджував півгодини в магістерському садку, бо це було влітку, й задоволено читав йому по кілька сторінок свого рукопису, і не раз те читання уривав гучний сміх обох друзів. Для Тегуляріуса то були чудові дні. Та потім Кнехт замкнувся й написав, використавши деякі місця з Фріцового твору, заяву Виховній Колегії, яку ми й наводимо тут слово в слово і яка не потребує ніяких коментарів.

Заява Магістра Гри Виховній Колегії Різні міркування спонукають мене, Магістра Гри, викласти своє незвичайне прохання в цій окремій, до певної міри приватній заяві Виховній Колегії, замість того, щоб ввести його в річний звіт. Хоч я й додаю цю заяву до чергового офіційного звіту й чекаю її офіційного розгляду, а проте вважаю її швидше посланням до всіх своїх колег Магістрів.

Обов» язок кожного Магістра — звертати увагу Колегії на все, що заважає чи загрожує правильному виконанню його службових функцій. І ось тепер моїй службовій діяльності, хоч я намагаюся віддавати їй усю свою силу, загрожує (чи, може, мені лише так здається) небезпека, що гніздиться в мені самому, але й не тільки в мені. Принаймні я вважаю, що ця морального плану небезпека, яка робить мене мало придатним до ролі Магістра Гри, існує об’єктивно, незалежно від моєї особи. Скажу коротко: я почав сумніватися в своїй здатності повноцінно виконувати доручені мені обов’язки, бо не можу позбутися думки, що самій дисципліні, самій Грі в бісер, про яку я маю дбати, загрожує небезпека. Мета мого послання — показати Колегії, що ця небезпека справді існує і що саме вона, коли я її усвідомив, викликала в моїй душі наполегливе бажання залишити місце, яке я займаю. Дозволю собі пояснити становище таким порівнянням: хтось сидить у мансарді над хитромудрою вченою працею і раптом помічає, що внизу в будинку спалахнула пожежа. Він не думатиме, чи йому треба бігти туди, де горить, чи краще сидіти далі над своїми таблицями, а кинеться вниз і спробує врятувати будинок. Так і я сиджу на одному з найвищих поверхів нашої касталійської будівлі, вдосконалюю Гру в бісер, орудую тонкими, чутливими інструментами, і мій інстинкт, мій нюх підказує мені, що десь унизу горить, що вся наша будівля перебуває під загрозою і що мені тепер треба не аналізувати музику чи уточнювати правила Гри, а поспішати туди, звідки валує дим. Сама Касталія, наш Орден, наша наукова та педагогічна діяльність разом з Грою і всім іншим здаються більшості членів Ордену такою ж звичайною річчю, як кожній людині — повітря, яким вона дихає, і земля, на якій вона стоїть. Навряд чи хтось із них замислюється над тим, що це повітря й ця земля теж даровані нам не на віки вічні, що повітря колись може забракнути, а земля може вислизнути у нас ізпід ніг. Нам випало щастя безпечно жити в маленькому, чистому, ясному світі, і величезна більшість нас, хоч як це дивно, має хибне уявлення, що цей світ існував вічно й що ми в ньому народилися. Я теж прожив свою молодість у цій незвичайно приємній самооблуді, хоч, певна річ. дуже добре знав правду, а саме: що я не народився в Касталії, а що мене взяли сюди зі світу й виховали тут, що Касталія, Орден, навчальні заклади, архіви, Гра в бісер не існують вічно, що вони — не продукт природи, а пізній, благородний витвір людської волі, минущий, як кожен штучний витвір. Усе це я знав, але не вкладав у нього реального змісту, просто не думав про нього, відводив від нього очі, і мені відомо, що більше як три чверті з нас ціле життя, до самої смерті, не позбудуться цієї дивної, приємної облуди.

Але так само як сотні й тисячі років світ існував без Ордену і без Касталії, так він колись знов існуватиме без них. І якщо я сьогодні нагадую своїм колегам і керівництву Ордену про цей факт, про цю прописну істину і закликаю їх звернути нарешті увагу на небезпеку, що нам загрожує, якщо я таким чином на певний час беру на себе не дуже приємну роль пророка, напутника й проповідника, роль, яка дуже легко може наразити мене на глум, то я готовий прийняти й той глум, але все ж таки сподіваюся, що більшість вас дочитає мого листа до кінця і що дехто в окремих пунктах навіть погодиться зі мною. А це вже було б багато.

Такій інституції, як наша Касталія, маленькій державі духу, загрожують і зовнішні, і внутрішні небезпеки. Про внутрішні небезпеки, принаймні про деякі з них, ми знаємо, стежимо за ними і вміємо з ними боротися. Ми раз по раз вилучаємо з елітарних шкіл окремих учнів, виявивши в них невитравні риси й нахили, що роблять їх непридатними й небезпечними для нашої громади. Ми сподіваємося, що для більшості тих учнів це ще зовсім не доказ їхньої неповноцінності, вони тільки не пристосовані до касталійського способу життя і, повернувшись у світ, можуть знайти життєві умови, що більше відповідають їхній натурі, й стати корисними людьми. З цього погляду наша практика виправдала себе, і в загальному про нашу громаду можна сказати, що вона береже свою гідність та самодисципліну й цілком відповідає своєму призначенню — бути найвищим прошарком, аристократичною верствою духу й весь час відроджуватися, плекати собі все нову зміну. Серед нас, мабуть, трапляється не більше негідних і ледачих людей, ніж це природно й припустимо. Трохи гірше стоїть у нас справа з орденською зарозумілістю, з тією становою пихою, до якої призводить усякий аристократизм, усяке привілейоване становище і яку справедливо чи несправедливо закидають кожній аристократії. Для історії суспільного розвитку завжди були характерні спроби виплекати аристократію, яка стояла б на чолі суспільства, увінчувала б його; утворення своєрідної аристократії, влада найвищих, мабуть, завжди була і є ідеалом, справжньою метою всіх творчих потуг кожного суспільства, хоч про це й не завжди відверто мовиться. Завжди влада, чи то монархічна, чи анонімна, готова підтримувати нову аристократію, обдаровуючи її протекцією і привілеями, байдуже, яка то аристократія — політична чи якась інша, аристократія за походженням чи така, що виникла внаслідок добору й виховання. Підтримувана владою, аристократія набирається сили під благодатним сонячним промінням, але таке життя на осонні, таке привілейоване становище на певному ступені розвитку завжди ставало спокусою і призводило до розкладу. Якщо глянути на наш Орден як на аристократію духу і з цього погляду спробувати перевірити, наскільки наше ставлен2ня до народу й до світу в цілому виправдує наше особливе становище, наскільки нас уже зачепили й опанували характерні хвороби аристократії — бундючність, зарозумілість, станова пиха, всезнайство, невдячність, схильність жити за чужий рахунок, — у нас уже можуть виникнути деякі сумніви. Хай навіть теперішній касталієць покірний законам Ордену, старанний, духовно витончений, але чи завжди він уміє визначити своє місце в структурі народу, в світі, у світовій історії? Чи він усвідомлює, на чому грунтується його існування, чи знає, що він — тільки листок, квітка, гілка або корінець живого організму, чи здогадується, які жертви приносить йому народ, годуючи й одягаючи його, даючи йому змогу навчатись і провадити різноманітні наукові студії? І чи замислюється він про сенс нашого існування й нашого особливого становища, чи має він правильне уявлення про мету нашого Ордену й нашого життя? Припускаючи, що є й винятки, чимало приємних винятків, я схильний відповісти на ці питання негативно. Пересічний касталієць дивиться на мирянина, невченого, може, і без неприязні, без зневаги, без заздрощів, але не вважає його за брата, не вбачає в ньому свого годувальника, не почуває ніякої відповідальності за те, що діється там, у світі. Він гадає, що мета його життя — плекати науку задля самої науки або ж просто гуляти в садку освіти, яка любить удавати з себе універсальну, хоч насправді вона зовсім не така. Словом, касталійська освіта, безперечно, глибока й благородна освіта, якій я безмірно вдячний, для більшості тих, хто нею володіє і репрезентує її, перестала бути органом, інструментом, втратила свою активність, втратила мету, не ставить свідомо перед собою якихось вищих чи глибших завдань, а потроху схиляється до самонасолоди й самовихваляння, до утворення і плекання нових інтелектуальних дисциплін. Я знаю, що є багато й бездоганних, гідних найбільшої пошани касталійців, які хочуть тільки одного: служити своїй справі; це вчителі, яких ми виховали, особливо ті, що самовіддано виконують свої надзвичайно важливі обов’язки за межами Касталії, в світських школах, далеко від м’якого клімату й духовної розніженості нашої Провінції. Якщо дивитись на речі суворо, то ці чесні вчителі, що працюють поза Касталією, — чи не єдині з нас, що дійсно виправдують існування Касталії, і лише їхньою працею ми віддячуємо країні й народові за все те добро, яке вона для нас робить. Наше найвище й найсвященніше завдання — берегти для країни і для світу підвалину їхнього духовного життя, що виявилось також надзвичайно дійовим етичним чинником, а саме: дух істини, на якому, між іншим, грунтується і поняття справедливості. Це, певна річ, добре знає кожен член Ордену, але, зазирнувши собі в душу, більшість нас змушена буде визнати, що добробут світу, збереження чесності й чистоти духу поза нашою Провінцією, яку ми тримаємо в такій зразковій чистоті, — не найважливіша для нас справа, навіть зовсім не важлива, і що ми з легким серцем доручили тим мужнім учителям поза Касталією своєю самовідданою працею сплачувати наш борг світові і хоч якось виправдувати привілей наших гравців у бісер, астрономів, музикантів і математиків утішатися чистими науками й мистецтвами. Через ту пиху й той кастовий дух, про які вже була мова, нас не дуже турбує думка, чи ми заробили цей привілей своєю працею, чимало касталійців навіть вважають, що коли вони дотримуються певних матеріальних обмежень, узвичаєних у нашому Ордені, то це вже якась чеснота, і вони плекають її тільки задля себе самих, а насправді це лише найменша віддяка за те, що країна забезпечує Касталію всім потрібним до життя.

Обмежуся вказівкою на ці внутрішні вади й небезпеки, вони не такі й малі, хоч за спокійних часів ще довго не загрожували б нашому існуванню. Проте ми, касталійці, залежимо не тільки від своєї моралі і свого розуму, а й великою мірою від становища в країні і від волі народу. Ми їмо свій хліб, працюємо в своїх бібліотеках, розбудовуємо свої школи й архіви, та якщо народ більше не захоче давати нам на це кошти чи не зможе через зубожіння, війну абощо, то наше життя і наші студії швидко скінчаться. Може статися, що одного дня країна почне вважати Касталію та її культуру за розкіш, на яку вона вже не має права, і, замість добродушно пишатися нами, як досі, колись погляне на нас іншими очима, назве нас трутнями і шкідниками, лжевчителями й ворогами, — ось які небезпеки загрожують нам ззовні.