Гра в бісер

Наш світ ясний, у нас немає долі.Є лиш ума забави чарівні.Але як страшно тужить в глибиніКривава праніч варварства й сваволі!В кружлянні мрій, в гармонії симетрій,Легкі, як німби інопланетян, —О, як ми тужим потай за життямЗ вогнем зачать і таїнствами смерті!

ЛІТЕРИ

Ми інколи беремся до пераІ звично пишем літери і коми,Які відомі кожному. Це гра,Що має здавна правила й закони. Але, якби побачив їх дикунАбо людина з місяця, — дивамиДля нього був би знаків цих табун,Це біле поле, всіяне словами,Кабалістичним плетивом чуднимВ химерних візерунках алфавітуТоді, мабуть, постав би перед нимСтрашний і незбагненний образ світу.Були б там роги, ноги і хвости,Рослини, змії, птиці й поторочі.І, вражений до сліз, до німоти,Він би читав їх, як сліди воронячі.І в цих відбитках найрізніших мов,У цьому хмизі втіленого звукаПобачив би, як жевріє любов,Палає гнів, обвуглюється мука.Він би жахався, плакав, і тремтів,І переляк вишіптував, як знахар,Збагнувши безмір зоряних світівУ мікросвіті цих графічних знаків,Де стільки літер нижуться в рядки,Такі чіткі й однакові, що навітьЖиття і смерть, кохання і ненавистьСтають подібні, наче двійники… І врешті б він, бурмочучи закляття,Той білий аркуш кинув у багаття,І, при багатті мирно задрімавши,Повірив би, що чарів тих нема вже,Що весь той жах розвіявся, минув,І аж тоді б він, певно, усміхнувся,І аж тоді б з полегкістю зітхнув.

ЧИТАЮЧИ ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА

Те, що було ще вчора над усе,Найвищий досвід, наймудріша теза, —Тьмяніє раптом і втрачає сенс,Як партитура без ключа й діеза. І побудова гарна і струнка,Що в ній було доцільне все і вічне,Безладно розпадається, зника,Мов губить враз ядро своє магічне.Так і обличчя, любі нам колись,Такі прекрасні, юні і відверті,В печалі зморщок тінями взялисьІ визрівають, блякнучи, для смерті.Так у душі і захват, і порив,Ледь спалахнувши, гасне, і натомістьПриходить жаль, що все ж це до пори,Як щось одвіку вкладене в свідомість. Та над цією прірвою розрух,В долинах смерті, де сама трагічність,В кромішній тьмі пручається наш дух,Долає смерть і світиться крізь вічність.

ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР

Сидить старий, схиливши сиві скроні,Перебирає бісер на долоні.А навкруги — руйновище країни,Повзучий плющ повився на руїни,Гуде бджола. І над добром і зломЛунає лиш приглушений псалом. І той, що був колись такий славетний,Ніким не перевершений гравецьВ грі символів, мандрівник і митець,Мав розум вільний, гордий і шляхетний, —Старий, самітний, головою срібен,Тепер він став нікому не потрібен.Юнак до нього труд свій не приносить,Магістр його на диспут не запросить.Минуло все. Нікого вже немає.Ні тих духовно вишуканих кіл,Ні храмів тих, ні касталійських шкіл,Нема вже їх… Старий відпочиваєСеред руїн. Над ним пливуть хмаринки. В його руках барвисті намистинки.Вони — як ієрогліфи печалі,Що так колись багато означали!Життя урвало ниточку хистку.Тепер це тільки скельця кольорові,Синенькі, білі, жовті, пурпурові,Вони тихенько котяться крізь пальціСтаречих рук і губляться в піску…

ДО ОДНІЄЇ ТОККАТИ БАХА

Правічна тиша і правічний сон…І враз крізь пітьму, як сліпучий зонд,Пробився промінь. Пронизав безмежність.Із хаосу вихоплює світи.І розтинає прірву чорнотиНа день і ніч, життя і протилежність. Вдихає душу божому рабу,Снагою зел запліднює природу,Бажанням дії, боротьби і плоду.Вливає небо в чашу голубу.І творить світ живий і неповторний,І славить все той промінь животворний.А потім він у безмір лине знову,Шукаючи свою першооснову,Крізь ті світи, які він сам створив, —Молінням рук, простягнутих угору,Любов’ю, гнівом, обрисом собору, —Це боротьба, це щастя, це порив!

СОН

Гостюючи колись в монастирі,Я, коли всі були вже на відправі,Зайшов до книгосховища. Старі,Грубезні книги в шкіряній оправіСтояли там рядами при стіні.Ну, що ж, ченці — то здавна люди книжні.Але у вічі кинулись меніТих фоліантів назви дивовижні.Я взяв один, — і що читаю там?«Останній крок до квадратури кола». [55]

55

«Останній крок до квадратури кола». — Нерозв’язна математична задача про розшук квадрата, рівновеликого даному колу, була від стародавніх часів до епохи барокко улюбленим символом релігійнофілософських пошуків рівноваги між божим і людським, між вічністю і часом.

О, думав я, в цій книжці мисль не квола!Або таке: «Як скуштував АдамЩе й з древа іншого [56] …» Але з якого, боже?Із дерева життя?! То він безсмертний, може?Ну, думав я, це ангелпокровительЗаніс мене у цю святу обитель!Вечірній промінь втомленого сонцяУпав на книги з косого віконця.Дивлюсь: одна із райдужним обрізомВся аж дзвенить тривожним вокалізом.Беру, читаю напис той: «НаукаПро відповідність кольору і звука».Я відчиняю книги ті, як брами,І цілий світ співає кольорами!І так мене ця вразила ідея,Що я почав здогадуватись, де я.Бо, що за том я тут не вибираю,Все свідчить: я — у книгозбірні Раю!Тут відповідь на всі мої питання,Тут всі плоди із дерева пізнання,І всі мистецтва, і науки точні,Усіх досліджень дані остаточні.І, що не книга, — з гарних палітурок.Світився напис, наче порятунок.І кожне слово з крони до корінняБуло — як біла блискавка прозрінняДля тих, кому відкрилась вища суть.

56

«Як скуштував Адам ще й з древа іншого…». — Поряд з деревом пізнання добра і зла, скуштувавши плодів якого, Адам і Єва впали в первородний гріх, у біблійному Едемі росте, згідно зі Старим завітом, і дерево життя: плоди з нього надають тому, хто скуштував їх, безсмертя й досконалості.

Я книгу взяв тремтячими руками.В ній сторінки аж сяяли рядками.І, сам себе не знавши до пуття,Мікрочастинка в космосі ніяка,Я осягнув той вищий сенс буття,Що десь лежить у сфері зодіака.Побачив раптом, наче з висоти,Скарбів духовних розсипи всесвітні,Прадавніх знань незлежані пласти,Нових гіпотез паростки тендітні,Нектар ілюзій, досвіду полин,Гіркі плоди марнот і шанолюбства.Я подолав за декілька хвилинТернистий шлях здороженого людства.Це був такий натхненний марафон!В очах мигтіли числа й силуети,Калейдоскопи символів і форм,Емблем і формул дивні менуети.Все оживало в образах письма,Питало шлях і стежечку зміїсту —У невтолимих пошуках умаНової форми і нового змісту.