Гра в пацьорки

А потiм… Не завтра i не пiслязавтра, а далеко-далеко ПОТIМ ЛУна зникла з мого життя. А разом з нею - захват i вiтер.

А я, порившись в книгах, знайшла продовження того вiршика:

…и, состарясь, дети до смерти, без толку

все на белом свете ищут эту елку.

Где жар-птица в клетке, золотые слитки, где висит на елке счастье их на нитке…

Я шукала ЛУну.

Або хоч щось подiбне на неї. Адже мiй син щозими клав пiд подушку лист до святого Миколая. I в ньому завжди було одне й те ж: «Дорогий святий Миколаю! Дуже тебе прошу, подаруй менi коня. Адже ковзани i трансформери в мене вже є…»

У магазинах продавалося все - i плюшевi ведмедики, i зайцi…

Але це в нього теж було. А менi хотiлося подарувати сину захват i вiтер.

I тодi менi порадили з'їздити у передмiстя, може там у глушинi ще продається те, що менi треба.

…ЛУну я впiзнала одразу. Вона стояла одна, вкрита пилом, у найвiддаленiшому кутку меблевого (чомусь саме меблевого!) магазину. Я гладила її шовкову гривку i вiдчувала, як пiд пальцями оживають її гострi оксамитовi вушка, як наповнюються свiтлом великi карi очi.

– Хороша конячка! Берiть, не пошкодуєте. Один мiсцевий дивак робить їх ось вже двадцятий рiк. Остання лишилась… - умовляв мене продавець.

Вiн не знав, що мене не треба вмовляти.

Додому я дiсталася останньою електричкою. Син вже спав. З-пiд його подушки стирчав черговий лист: «Дорогий святий Миколаю…».

Мати сплеснула у долонi:

– Ти нiяк не вгамуєшся! Хлопцю десятий рiк!!

Але хiба я винна, що так довго шукала?

Я притисла палець до вуст: «Тс-с-с…» - i пiшла до своєї кiмнати. Завтра святий Миколай нарештi виконає заповiтне бажання. А поки що…

ЛУна дивилась на мене вологими очима: «Коли ж ми поскачемо до озера Чад?!» Вона була трошки вища за ту мою ЛУну i трошки грубша, але все одно - дуже-дуже гарна.

Я обережно сiла в сiдло.

Захват i вiтер!

Вони були тут, зi мною!!

Виявляється, вони не зникли з мого життя. Моє волосся розвiвалося на вiтрi, ковбойський капелюх з'їхав на потилицю, позаду наростав гул тисячi копит, попереду - безодня i голос Морiса Джеральда: «Стрибай! Ти зможеш!!»

I ЛУна, моя вiрна ЛУна, стрибнула. I полетiла над безоднею.

Над мiстом.

Над свiтом.

Я вдячно поплескала її по лискучому боцi - вiн ще невловимо тремтiв. Чи це тремтiли мої пальцi? Я обняла ЛУну за шию i сказала, що завтра у неї буде новий вершник, з яким вони обов'язково поскачуть до озера Чад…

НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ

«Як чудово бути молоденькою i дурненькою!» - крутиться у головi чиясь фраза. Хто це сказав? Коли?

Бiлий тополиний пух повiльно кружляє за вiкном, здається, що це снiг… А пам'ять вiдносить тебе у спогади двадцятирiчної давнини, туди, де плюскоче море. В запахи галасливого пiвденного мiстечка з пiстрявими парасольками на пляжi, пiд якими сидять панi бальзакiвського вiку у грайливих барвистих шортах. Ти сiмнадцятилiтня бiжиш повз них, на ходу пiдкидаєш в повiтря хлiбнi кульки, їх теж на ходу, тобто на льоту, пiдхоплюють тлустi чайки. I ти голосно смiєшся, не зважаючи на цих панi. Краєм вуха чуєш: «Як чудово бути молоденькою i дурненькою!». Звiсно, старою i розумною бути набагато нуднiше, подумки огризаєшся, не пiдозрюючи, що це звичайнiсiнька заздрiсть. До твого непристойно голосного смiху, до прозорого сарафана, до розпашiлого обличчя, на якому жодного грама косметики. Це - молодiсть.

А дурiсть…

Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.

Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.

А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя - воно таке. Тече собi, як мед, затягує - не виборсатись, не злетiти.

Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки дiйде.

I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»

Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.

Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».

Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.

Де вона ця троянда?

…Як добре бути молоденькою i дурненькою!

Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i… вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.

Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути - буде крихiтна перукарня.

Ось платан.

Ось перукарня.

Навiть вивiска збереглась - «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…

Стоп, дорогенька! А тепер - стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)

Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»

Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.

Жити в столицi.

Писати науковi працi.

Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,

щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала на очах, почувалася малою i нiкчемною.

Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз, прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв - двадцять п'ять, тридцять?

Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже

в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.

Треба запитати.

З пiд'їзду виходить старенька, вона має знати все. I старенька

iз задоволенням зупиняється, обтирає рота кiнцем хустки, її очi спалахують цiкавiстю - дуже хочеться погомонiти. I ти дiзнаєшся, що твiй хлопчик-»ботанiк» живе тут, як i ранiше, що покинув iнститут, поїхав на Пiвнiч, «там великi грошi заробив!», повернувся з дружиною, з якою розлучився, запив, взявся за розум, одружився вдруге - «i все було нормально, як у людей», перехворiв пiсля аварiї на заводi, працював слюсарем, кондуктором, теслею, нинi прибирає пляжi - «там бiльше подають!» Квiти? Якi квiти, дитинко? Пропаща душа. А от дiтки в нього гарнi. Хлопчик Вовка i дiвчинка… I вона називає твоє iм'я…