Гра в паралельне читання

І раптом почалося! У пляшці щось зашипіло, Фея злякано відкинула її, але процес ішов: повалував дим, полетіли іскри… За хвилину з димової хмари виник середнього віку чоловік високого зросту, міцної статури, у пристойному діловому костюмі. На лацкані – бейджик із написом «Джин».

Фея спершу оторопіла від несподіваних спецефектів, але опанувала себе і не подала знаку. Поправила волосся на лобі, випрямила спину, уперла руки в боки і каже:

– Здрааастє! Ви чого тут розшумілися?! Лякаєте? Іскри розкидаєте? Що, бажання виконуєте? Ха! Так ми це і самі запросто! Теж мені… Джин! – і вона показала нашивку на рукаві свого светра – «Фея».

Джин не чекав такого прийому. Сто століть життєвого досвіду, а таке вперше – нарватися на колегу! Він покліпав очима, покрутив головою, потім трохи оговтався і мовив:

– Дамочко, що ж це ви така неприязна? Бабине літо фінішує, туди-сюди – і зима. Хіба мало бажань? Хто ж іще вам таке запропонує? Хто жінці допоможе?! Знаємо ми цих простих смертних, їм самим аби урвати користі від дамочок. А вже від Феї і поготів!

– Хіба?! – на мить замислилася Фея. – Ну, тоді допомагайте! От вам сірники, он граблі. Ось листя, он вогнище знову згасло. Продовжуйте за мене. А я на лавочці трохи посиджу, перепочину на сонечку. Що ж ви так розгубилися? Не звикли до фізичних навантажень у вашій пляшці? Так саме привід розім’ятися! – і вона засміялася дзвінко, але не образливо, а в очах її застрибали дивні іскорки.

Джин знову зніяковів від непередбачуваності сучасних Фей, але очі в колеги були добрими і не обіцяли великих неприємностей. Він знизав плечима, всміхнувся, зняв бейджик, поклав його до кишені і нерішуче простягнув руку до грабель.

Вам цікаво, що там було далі? А Бог його знає! Адже корок від пляшки згорів разом із листям.

* * *

І правда, славна мініатюра! І осінньо-реальна, і фантастична, і з гумором. А Фея така ділова, аж на тебе схожа, коли ти береш руки в боки! Правда, вона середніх літ, це десь за сорок? А ти, як співав Меладзе, «юных лет хмельная дева»…:)

Я вже не маю сумнівів, що це писала жінка. Бо тільки жінка могла в кінці риторично спитати: «Що там було далі?..» Адже для чоловіка однозначно зрозуміло – далі там був секс! Навряд чи просто на осінньому газоні, але в принципі… :)

Я помчав! Друге оповідання потім. А поки що уявлятиму тебе Феєю, а себе – Джином!

* * *

Бачу, ти в бадьорому настрої та в доброму гуморі… Завуальовані компліменти робиш, юною дєвою нарік… Підлизуєшся? Гм… «Далі там був секс!» Бач, як миттєво все визначив! Не буду стверджувати, що це геть неважливо (і неможливо як продовження оповідання), але ж ви, пане, тільки про це й думаєте, га?! Чи то голодній курці сниться просо? :)

Хоча… Я теж скучаю.

P. S. Не танцювали.

P. P. S. Далі читай! Тебе ж на розмови про чоловіків, жінок та їхні стосунки не часто й витягнеш. То сили небесні послали мені цю флешку, може, хоч так нарешті розберуся, що ти за один. :) А уяви, якби там були студентські реферати чи пара скачаних фільмів?

2

Сидячи у своїй машині після переговорів у банку, Віталій глибоко зітхнув і завмер. Відчув утому й голод. Повертатися в офіс не хотілося. Наближався обідній час. Він покрутився вуличками Подолу і припаркувався на Контрактовій площі. Рушив пішки до старого будинку на розі, де площа виливалась у вулицю (чи вулиця вливалася в площу?). Там в останні роки можна було швидко і більш-менш нормально поїсти; хоча харчевні фаст-фуду далеко не ресторан, але… Але там були вікна. Величезні вікна другого поверху старого будинку з панорамою Контрактової площі.

Колись, за радянських часів, тут знаходився всіма знаний «Подільський універмаг». Віталій кинув погляд уперед: довга пряма вулиця Сагайдачного веде вдалину, аж до Поштової площі. Праворуч від неї два трамвайчики старовинного фунікулера невтомно снують вгору-вниз, а ліворуч на Дніпрі живе сво —

їм життям міський річковий порт. Далі вулиця Сагайдачного перетікає у Володимирський узвіз, по ньому автівки повзуть нагору, у центр міста, або спускаються на Поділ.

Колись вулиця гетьмана Сагайдачного називалася Жданова, що нічого не говорить сьогоднішній молоді, утім, і йому колись промовляло небагато. Хіба мало було різних героїв радянської пори, іменами яких називали вулиці? Усе змінилося відтоді. От і Жанночка інколи щиро дивується його спогадам та розповідям про колишнє. І тоді відчувається різниця між ними в тринадцять років. А так наче й не дуже. Кажуть, жінки раніше дорослішають, вони мудріші та відповідальніші. Дівчатка навіть говорити починають раніше, ніж хлопчики-однолітки.

Одного разу вони з Жанною їхали в його машині, Віталій крутив приймач і раптом вловив стару пісню про солдата, який нібито пише своїй дівчині: «Только две, только две зимы, только две, только две весны ты в кино, ты в кино с другими не ходи!» [3]

Оце була несподіванка! Він щиро розреготався і почав бадьоро підспівувати, відбиваючи ритм на кермі. Жанна дивилася на нього, як на психічно хворого, і поблажливо посміхалася, а потім переповідала, як то дивно виглядало збоку.

3

Фрагмент із пісні Юрія Богатікова.

Якби ж вона знала, скільки разів горланили вони ту пісню, карбуючи чоботами крок по плацу! І яким актуальним був для солдатів факт неходіння в кіно «с другімі». Віталій не мав дівчини, яка б проводжала його в армію й обіцяла чекати. З одного боку, це було мінусом порівняно з тими, кому мало не щодня солдатська пошта приносила конверти без марки та з якимись романтичними дівчачими дурницями. З другого – не було й мороки. А то переживай тут, із ким вона там у кіно!

Вислухавши його ретро-пояснення, Жанна розсміялася:

– Коли ти марширував по плацу, я ще ходила в дитсадок!

Несподівано поринувши в спогади, Віталій піднявся на другий поверх харчевні, вимив руки, узяв тацю і рушив уздовж роздавального ряду. Вибрав грецький салат, солянку, порцію плову, пару шматків хліба і задумався, яку каву замовити. Раптом побачив напис «Компот» і всміхнувся. Подумав, що це слово поступово вимивається з лексикону, як і сам продукт із ужитку. Звісно, хтось десь іще його варить, але в кав’ярнях, ресторанах, осередках фаст-фуду пропонують мінеральну чи солодку газовану воду, сік, каву, чай та ще інколи «морс». Компот – це з іншої епохи. Адже ми рівняємося на закордон! А світ компотів не варить. Там п’ють «джюс».

Він усміхнувся і поставив склянку з прозорою прохолодною рідиною вишневого кольору на свою тацю.

Віталій із задоволенням помітив вільний столик біля вікна, яке більше нагадувало скляну стіну. В епоху, коли не маєш часу зупинитися на бігу і придивитися до чогось уважно, нагода поєднати обід із розгляданням привабливої перспективи – неабиякий бонус! Можна сказати, два в одному.

Ліворуч за вікном, у невеличкому парку коло пам’ятника гетьману Сагайдачному, жовте листя нагадало Віталію прочитану зранку мініатюру про Джина та Фею. Він знову посміхнувся. А кажуть, пора кохання – весна. А чом не осінь? Стає прохолодно, хочеться зігрітися самому, зігріти когось своїм теплом – досить зв’язне пояснення союзу двох людей, логічніше, ніж зростання гендерного інтересу разом із пробудженням природи від сну. Прокинувся? Вставай, іди працюй! А от перші холоди навівають думки про тепло, затишок, килими, гарячі обійми та гіпнотичний камін…