"Грант" викликає Москву

— Тепер це не небезпечно. Релінк сказав мені днями, що ви, очевидно, біла ворона, характерна тільки для інженерної публіки, яка визнає за краще відвертати пику від політики. Останнє стосувалось уже й мене…

Адмірал прийшов у гості на другий день. Після домашньої вечері Емма Густавівна — вона не вважала адмірала своїм гостем — попросила пробачення і пішла спати. Каву готувала Ліля, але й вона незабаром їх залишила. І все, що почув Шрагін цього вечора, стало найважливішим радіоповідомленням у Москву…

За кавою, вже після того, як Ліля на прохання адмірала зіграла два його улюблені етюди Шопена і вернулась до столу, адмірал довго й похмуро мовчав. І раптом сказав:

— Яке прекрасне могло б бути життя людства!.. — Він не закінчив думки і наче без всякого зв’язку з нею вів далі: — Всесвітня могутність Англії протягом цілого століття була в її морському флоті. І вона чудово використовувала його без тотальних війн. А коли могутні країни встрявали у великі війни, нічого доброго з цього не виходило. Проте ми догнали Англію, і наш флот став досить сильний, щоб кинути рукавичку дряхліючій володарці морів і колоній. Ми — держава омолоджена, це наша незаперечна перевага. Уявіть собі, пане Шрагін, що могло бути? Локальна морська війна, і ми повертаємо не тільки свої колишні колонії, але маємо й англійські. От де найправильніший шлях до світового панування Німеччини. Де того цей шлях не став би кривавою дорогою для нашого народу. І не тільки для нашого. Весь цивілізований світ таку нашу перемогу сприйняв би як щось закономірне. Цей світ може і засмутився б, але він не був би роздратований, як тепер. Розумієте?

— А Америка? — спитав Шрагін.

— Рузвельт — принциповий ізоляціоніст! — охоче відповідав адмірал. — А боси Америки люди ділові, з ними завжди можна домовитися на взаємновигідних началах. Та на жаль… На чолі нашого флоту появилась плеяда скороспілих геніїв, яким було не під силу взяти на себе таку історичну відповідальність.

Так почалася ця дуже цікава для Шрагіна розмова, з якої він довідався про дальше розшарування командного складу гітлерівського військово-морського флоту, узнав імена морських воєначальників старої школи, що стояли майже у відкритій опозиції до воєнної доктрини Гітлера.

Згодом адмірал заговорив про хід воєнних дій. Найбільше його хвилювало розпорошення морських сил по численних театрах війни, через що німецький флот безсилий навіть зірвати морські поставки союзників Росії. Тепер вступає в діло американський флот, і це ще більше погіршує становище. Якщо ж не пощастить вивести з війни Америку, німецький флот буде зовсім позбавлений можливості відіграти в цій нелегкій війні скільки-небудь значну роль…

Було видно, що адмірал багато і тривожно думав про все це, і тепер йому, позбавленому тут свого кола людей, просто захотілося висловитись перед розумною людиною, якій він довіряв, а головне, що ця людина не була німцем з вухами з гестапо.

— Ось і тут, на Чорному морі, — казав адмірал, — наш флот свого завдання не виконує. Росіяни і далі утримують дуже важливі бази, і ми зазнаємо втрат. А поповнення немає. Наш завод все ще перебуває на рівні ремонтної бази середніх можливостей. А які були розкішні плани і для цього театру війни! От вам ще один, і вже цілком реальний, наслідок розпорошення нашого флоту. Так, якщо нашим сухопутним військам не вдасться форсувати Кавказькі гори, я ні за що не поручуся на цьому плацдармі війни.

— І все-таки Кавказ — це частковість, — обережно вставив Шрагін.

— Ціле складається з частковостей, — миттю парирував адмірал.

— Мені здається, що такий вождь, як Адольф Гітлер, знайде вихід з будь-якої ситуації, — спокійно і впевнено заперечив Шрагін.

Адмірал мигцем глянув на Шрагіна і красномовно промовчав…

Вони говорили до другої години ночі, і коли адмірал пішов, Шрагін, не відкладаючи, почав зашифровувати повідомлення про все, що сьогодні почув.

Минали дні, і кожний приносив розвідникам нові небезпеки.

Українські націоналісти почали відкрито працювати на гітлерівців. У місті з’явився нібито створений на виборних началах «Комітет українсько-німецького зближення», на чолі якого став той же Савченко. Комітет дістав у своє розпорядження цілий будинок біля міського собору, і там уже діяла його канцелярія.

Через цих українських націоналістів СД простягнула свої щупальці в глибину міста і в найрізноманітніші верстви його населення. Близько трьох десятків комітетчиків наділи форми поліцаїв, а при собі Савченко створив так званий «бойовий актив комітету», куди увійшло з півсотні озброєних головорізів.

Так виникла нова і дуже велика небезпека. Спеціально з цього питання Шрагін зустрівся на квартирі у Федорчука з представниками підпілля і з Дем’яновим, який продовжував розвідку націоналістичної організації.

Дем’янов, як і раніше, вважав, що реально небезпечними є не більше як сто націоналістів, а решта «українців» обдурені пропагандою або зв’язалися з комітетом, розраховуючи мати від цього які-небудь життєві блага. Таким, на його думку, досить було роз’яснити справжній стан речей, і вони розбіжаться.

— Хто роз’яснятиме? — спитав Шрагін.

— Як хто? — здивувався Дем’янов. — Усі ми… підпільники.

— Це означало б усіх поставити під удар. Це рівнозначно, що вийти з конспіративного становища. Я категорично проти.

Представник підпілля Бердниченко сказав, розділяючи слова:

— Я… теж… проти.

Шрагін погоджувався з Дем’яновим: звичайно, більшість «українців» обдурили комітетчики, але провадити серед них роз’яснювальну роботу не можна — перший же «ідейний» націоналіст передасть роз’яснювачів до пазурів гестапо. Значить, вирішувати це завдання слід якось інакше.

— Треба обезглавити комітет, — запропонував Шрагін. — Усунути головних обманщиків.

— Усунемо Савченка, появиться інший, — заперечив Дем’янов.

— Ліквідуємо все їхнє керівництво, — сказав Шрагін. — Це протверезить усіх інших.

Стали обговорювати план операції. Дем’янов повідомив, що однією з баз комітетчиків є так звана автокефальна церква, а піп цієї церкви, по сумісництву скарбник і діловод комітету, підшукує собі диякона.

— Ми просто зобов’язані влаштувати на це місце свою людину, — сказав Шрагін. — Іншого шансу в нас поки що нема, а чекати не можна.

На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…

До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.