"Грант" викликає Москву

Ще в кінці квітня всі підрозділи СД групи військ «Південь» одержали з Берліна секретний наказ під номером дванадцять — дванадцять, в якому було прямо сказано: «Ми не повинні допустити навіть тіні можливості повторення зимової трагедії».

Далі в наказі йшлося про те, що війна — це насамперед рух, а будь-яка стабільність небезпечна, бо вона вигідна противникові. Потім ішло малозрозуміле твердження, що бій на Кавказі «вичерпав себе» і в зв’язку з цим увесь південь став басейном марної консервації німецьких сил.

Та нас зараз особливо цікавить друга частина наказу, адже вона безпосередньо стосується долі наших героїв. Цей розділ наказу названо «Завершення оперативної діяльності» і починається він словами: «Ми відходимо останніми…» Тут головне командування СД уже не плаває в мутних розумуваннях стратегічного характеру, тут усе професіонально точно, ясно і діловито. Консервація і часткове вивезення агентури. Спрощення (треба розуміти — знищення) архівів, які не мають перспективної цінності. Ефективне завершення оперативної роботи, що демонструє впевненість і рішучість сил СД. Перехоплення агентури, яку залишив у місті абвер. Створення із своїх агентів терористичних груп, що діятимуть в тилу противника. Максимальне вигнання населення на захід, навіть коли відсутній транспорт. Знищення промислового й житлового потенціалу. Вивезення всіх об’єктивних цінностей. Мінування будинків СД, тюрми і кримінальної поліції. І хоч на виконання наказу визначався досить великий орієнтовний строк — п’ять місяців, — всі ці заходи починають здійснюватися негайно.

Релінк тепер у формі, він енергійний, рішучий, хитрий, нещадний, невтомний. От що він записав у своєму щоденнику 14 травня 1943 року:

«Так, так, так, справжня війна — це рух! В нерухомості болота розкисає мозок. Подумати тільки: ми в СД дожилися до балаканини про юриспруденцію! Як потрібний завжди ясний і чіткий наказ! Виконувати його — насолода, бо в твій мозок, у твою душу, хай йому чорт, переходить ясність наказу, і ти весь спрямований до ясної мети».

Можна було подумати, що в ці дні Релінк, зайнятий важливішими справами, забув про Шрагіна. Та це було не так. Він весь час пам’ятав про нього. Останні дані спостереження свідчили, що Шрагін і його спільники явно до чогось готуються, найімовірніше до втечі. Але з волі ніхто, крім тих двох дівок, з ними не мав зв’язку, а в серйозність допомоги з їхнього боку Релінк не вірив. Та головне, він знав, що люди Бульдога не дрімали. На всяк випадок, у черговій телефонній розмові з Берліном Релінк нагадав Олендорфу, що справа Шрагіна надмірно затягнулась і спитав, як розглядати її тепер у світлі наказу дванадцять — дванадцять. У відповідь почув телеграфну фразу: «Вирішуйте на місці». З цієї хвилини Релінк уже точно знав, як він завершить цю справу…

Спочатку втечу призначили на суботу. Все підготували і ретельно продумали. Шрагін, Димко, Назаров і Григоренко розподілили між собою обов’язки, та раптом захворів Димко. Тікати без нього Шрагін вважав неможливим, і вирішив почекати, сподіваючись, що Димко скоро видужає. Було схоже, що Сергій просто чимось отруївся. Крім усього іншого, не дуже то й покладалися на боєздатність Григоренка. Минуло два дні і стало відомо, що в Димка черевний тиф, його відвезли в тюремну лікарню.

Можна тільки припускати, скільки мучився Шрагін, поки вирішив тікати без Димка. Вірі визнав за потрібне попередньо поговорити про це з Зіною. Цього дня вона принесла в табір другий наган. Шрагін одійшов з нею в куток за бараком.

— Ми тікаємо без Сергія, — глухо сказав він.

— Я розумію… — тихо відізвалася Зіна. — Вчора в тюремній лікарні мені сказали… Сергій непритомний… Навряд чи витягне… — з її очей рясно покотилися сльози.

Шрагін обняв її за плечі.

— Повірте мені, Зіно, якби захворів я, а не Сергій, я не задумуючись, наказав би всім іншим тікати.

— Я розумію, Ігоре Миколайовичу… Я все розумію… — Вона подивилася на Шрагіна очима, повними сліз. — Бажаю вам щастя, Ігоре Миколайовичу. Як радітиме Сергій, якщо у вас все вийде добре!..

Шрагін потиснув маленьку руку Зіни і швидко пішов геть…

Увечері, передаючи наган Григоренку, він сказав:

— Кожний патрон — смерть ворога. Тільки так. Ясно?

— Будьте певні, — мовив Григоренко, ховаючи наган під сорочку…

Шрагін дивився на нього і в цю хвилину від щирого серця бажав йому бойового успіху в утечі. Скільки зусиль уже тут, у таборі, доклав Шрагін до того, щоб допомогти хлопцеві розібратися в усьому, що з ним трапилось, воскресити в ньому бажання продовжувати боротьбу! Чи зрозумів він, що йому надається єдина можливість у бою дістати право знову вважати себе солдатом Батьківщини?

Отже, втеча вночі проти п’ятниці…

В середу, наприкінці дня до Шрагіна підійшов Дока — злодій, з яким він сидів недавно в одній тюремній камері. Шрагін і раніше бачив його в таборі і дивувався, що Дока не відновлює тюремного знайомства. І от він, нарешті, підійшов.

— Що, дядьок, лічиш дні, як накувала зозуля? — спитав він весело і, не дочекавшись відповіді, сказав: — То знай, дядьок: зозуля базікало, а бога нема.

Шрагін мовчав, очікуючи, що він скаже далі, і почув те, що ждав:

— Сьогодні вночі накиваю п’ятами. Хочеш зі мною? Все підготовлено на ять. Самому тікати, звичайно, зручніше, але я, дядьок, маю до тебе щиру прихильність. Іду за це на риск.

— Спасибі, — відповів Шрагін. — Та я не хочу, щоб ти рискував.

Дока говорив щось іще, але, помітивши, що Шрагін його не слухає, замовк, похитав докірливо головою і пішов у свій барак.

А зранку на перевірці з’ясувалося, що Дока справді втік. Охоронники аж посатаніли: тричі перелічили арештованих, потім розділили їх на кілька груп і перелічили ще раз. Головний охоронник побіг у комендатуру, мабуть, доповідати про надзвичайну подію. Шрагін стояв у строю і думав: чи справді Дока утік, чи все це навіщось організована вистава?

Повернувшись з комендатури, головний охоронник скомандував:

— Усі карні злочинці — ліворуч, політичні — праворуч!

У невеликій групі політичних опинилися Шрагін, Григоренко і Назаров. Конвойні оточили політичних з усіх боків і повели з табору. Скоро стало ясно, що їх повертають у тюрму. А там неодмінно обшук. У Григоренка й Назарова знайдуть нагани, і тоді кінець. Шрагін коротко і промовисто глянув на товаришів, і ті зрозуміли його без слів. Коли йшла колона містком, вони, мов за командою, шпурнули зброю в річку. Охорона не встигла навіть зрозуміти, що сталося…

Перший про втечу Доки узнав Бульдог. Це він наказав негайно вернути в тюрму всіх політичних і, тільки коли його повідомили, що Шрагіна та його спільників посадили в одиночні камери, пішов доповідати Релінку про подію.

Релінк вислухав і недбало сказав:

— Ну що ж, усе спростилося само по собі. Більше цим не займайся…

Бульдог здивовано дивився на Релінка.

— Що тобі незрозуміло? Тепер у тебе головне — пункт чотири наказу дванадцять — дванадцять. Починаючи з завтрашнього дня кожного ранку доповідатимеш мені тільки про це.

Минали дні за днями, весь апарат СД виконував наказ, і знову можна було подумати, що Релінк забув про Шрагіна.

Якось уранці Бульдог доповідав йому про те, як виконується четвертий пункт наказу — «знищення промислового й житлового потенціалу».

— Тільки на одному об’єкті справи йдуть обурливо, — повідомив Бульдог. — Це суднобудівний завод. Учора в мене сталася чергова сутичка з адміралом. Я йому прямо сказав, що поводиться він підозріло.

— Ну-ну, а як він на це реагував? — пожвавішав Релінк.