Гуси-лебеді летять
Шрифт:
— Тобі не страшно самій залишатися?
— Трохи страшнувато, — обвела поглядом ліси. — Але ось-ось надійде тітка Василина або тато. А зараз я в курінь заберуся, щоб ніхто, навіть борсук, не бачив мене, — повела довгими чорними брівками, а над ними жалісно затремтіли дві сумні оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла біля куреня і проводжала мене очима. А в цей час від дороги славно-славно обізвалася пісня, і дівчинка радісно метнулась їй назустріч. З-за дерев, співаючи, з'явилася струнка жіноча постать, ось вона простягла руки, і в них з розгону влетіла Люба… А далі мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов
Дома всі похвалили мене за гарні черешні, бабуся назвала свого внука «нашим годувальником», а дідусь сказав, що мій чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне річкою.
— А чого річкою?
— Бо взавтра я піду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
— Таки пристану! — радісно вигукнув я.
— От і гаразд. Тільки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки не б'ються.
— Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?
— Так само, вважай, як і люди. Тільки нечисть від стусана летить далі і аж земля двигтить під нею, — навіть не посміхаючись, пояснює дід.
— Ой, мовчи, старий гріховоднику. Чого навчає дитину проти святої неділі? — докірливо говорить бабуся, яка ніколи чорта не назве своїм ім'ям, а тільки — Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблі сидить.
— А що ж тут такого? Йому все треба знати.
— Діду, а чим будемо ловити рибу?
— Саком. Я знаю одне місце в'юняче…
— А щупаки там будуть?
— І щупаки, і карасі, і лини будуть, — лагідно говорить дід, і хороше-хороше стає мені на душі від його слів, а до очей наближається та Ведмежа долина з річечкою, куди я ще не заходив рибалити зі своїм продірявленим решетом. Дід говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарі, бувало, захочуть юшки на обід, то, не довго думаючи, й пускають у діло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнір — та й у річку. Наловлять отак рибки — і таганують собі на березі. А в ятері набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче він із золота вийшов. А тепер навіть із снастю треба цілий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрібноти.
Ми виходимо з дідом на подвір'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дідусь. Коли б скоріше збігла ця ніч!
— День завтра буде як золото, — дивиться на зорі дідусь і йде зі мною до воріт.
— Звідки ви знаєте?
— Зорі віщують, — і знову якась таємниця вчувається мені в дідових словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молоді коноплі й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далі, біля самого неба, диркає деркач, а в небі виблискує Віз. Він зовсім був би схожий на звичайний земний віз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстровані дідусем. Притихши біля воріт і придивляючись до семи зірок, я несподівано кажу про це дідусеві, а він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися:
— Оце додумався! Ніхто не почепить отам коліс, бо в небі нема стельмахів.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селі: і в Кусеківцях, і в Літинці, і в Зінов'єнцях, і у Вербці, і в Березці, і в Майданах, і в Руднях, і в Гутах, і в отих Тесах, що стрічають і випроводжають вас виводками дрібноти, бо тут сім'я не вважається сім'єю, коли в ній немає шестеро дітей. А через те що тут у родинах водиться не тільки по шестеро, а й по шістнадцятеро дітей, то в нас ще й досі Теси називають Китаєм.
— А чого, діду, в небі немає стельмахів?
— Бо там живуть одні святі.
— То й що? — пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. — Хіба святі не їздять один до одного в гості?
— Ні, не їздять — вони пішки ходять.
— Пішки? Це насправді?
— Насправді.
Мені шкода стає святих, які не знають такої радості, як їздити в гості. Це ж колеса поскрипують, а коні пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дібровами, а далі, десь понад ставом, і сільце вигулькне. А в ньому далека рідня чи свояцтво
проживає, а в них і хліб смачніший, і вишні не такі оскомисті, і люди уважніші до тебе, і очі їхні так добре зоріють, і всі тебе ріднею величають і навіть підшукують молоду…— Діду, а святі багато ходять?
— Багато.
— А в них ноги не болять?
— У святих нічого не болить, їм добре живеться.
— А чого їм добре живеться?
— Бо вони мають у що взутися, у них є хліб і до хліба.
— А хто їм поле оре?
— Ніхто їм не оре, — вони мають хліб не з поля.
— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дід обома руками хапається за ворітницю, присідає і так починає реготати, що на вишні-лутовці прокидається півень і раніше, ніж звичайно, кличе ранок.
На сінешньому порозі з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає — сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.
Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. В селянстві, та ще в нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму.
Народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними і стали жити на пішаку [1] . А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованців готівкою, а в розстрочку на сорок дев'ять років — по триста карбованців за десятину, мій дід скріпив купчу на три шнури [2] та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хаті як не через рік, то через два скрипіла колиска і народжене життя мало йти в світ не старцем, а сівачем.
1
Піший наділ після 1861 року селянину, який не має тягла.
2
1,1 десятини.
І наоралися, і насіялися, і накосилися його усі біляві сини й онуки, аж поки не взялися їх косити війни і смерть. Косила вона, не жалуючи, і залишилось тепер з усього нашого великого роду тільки двоє чоловіків…
Бабуся, пересміявшись із того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втіху — садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цікаво слухати, коли бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тільки підійшла до кількох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотіла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик і спочатку чую слова бабусі, звернені до цариці преблагої, усердної заступниці скорбних, а далі, крізь молитву, вловлюю скрип наших воріт.
«А може, це тато приїхав?» — схоплююсь із тапчанчика і припадаю до вікна. Ні, то на воротах під зорями вмостилися парубок із дівчиною і нічутінку не журяться, що ворота скриплять і скриплять.
Я припадаю до подушки, і незабаром під слова молитви і воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрімота підійшла до неї і робить своє ділечко… Ось вона трохи розгорнула темінь, і наді мною зашелестіла росою пісня-черешня, з вечірнього куреня вийшла усміхнена Люба, а побіля нори, прислухаючись до лісу, насторожився борсук.