Хіба ревуть воли, як ясла повні?

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

– Щось воно таки непевне, моя матінко!.. – цокочуть жінки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі – довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку… «Оце ж воно й є!» – подумала та мерщій з хати.

– А що?? – стріва її кума.

– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня» – та й годі!

Прийшлось кумів брати, – ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю – і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті – сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»

«Боже мій!.. що його робити на світі?! – плаче Оришка, – та до попаді: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжі напряду, – умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

III. Дитячі літа

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася замужньою вдовою…

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббігати… Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям – то й удень забороняли туди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопана – так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина – нема перепону – через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! – кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, – то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок – ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась, – диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики – і сісти на них страшно; стіл – ходором ходить; піл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказанна, злидні невилазні.

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, – бо помітили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла, – на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель, – то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є – спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться, та й шмарує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, – позшиває, позаштопує, – матері старе тіло прикриє або дитині – штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Піти треба матері, – сиди, Мотре… бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом – на полі, зимою – дома. А Оришка – стара вже, – нездужала, – тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома, – баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…

Ай дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, – як дзига крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стріла пуститься… Чіпка, як його звали, – не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або – ножа, або – веретено… – то він і почне: «А де ж воно лежить чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чіпки. «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці, – йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату… Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там – полив’яного півника, свистілочку, а їсти – сама не доїсть – йому зоставляє…

Як підріс Чіпка – став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують – хто якого роду… Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився – чи давністю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу – честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

– Виродок іде! – кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

– Запорток! – підхопить другий… – Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті – за боки беруться зо сміху…

– Чіпко! де ти взявся? – смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.

Мовчить Чіпка, – сопе.

– Ти з яйця вилупився?! – знову другий…

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.

– Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні, – одмовляє понуро та все копирсає під нігтем…

Регіт – аж вигін розлягається…

– Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?…

– Ні…

– А де ж твій батько, коли ти не з бур’яну?

– Не знаю…

– То-то й є… ти байстрюк!..

– Брешеш!.. – зиркнув, як той вовк, Чіпка.

– А хто ж ти?

– Я… Чіпка.

– Ти – Чепіга, а не Чіпка! – крикне хто з середини – і вскубне Чіпку…

– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чіпка. – Постій, я бабусі скажу, – вона тобі дасть!

– Боюсь я твоєї бабусі, – куди ж пак! – одказує хлопець, та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.