Хатина дядька Тома

Гей, Локере, як ся маєш? — обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.

— Сто чортів! — почув він ґречну відповідь. — Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?

Чоловічок із сторожкими очицями — його звали Меркс — ураз облишив своє питво і, витягши шию з цікавістю втупив очі у нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якоїсь уявної здобичі.

Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе зустрів! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.

— Та вже звісно! — буркнув його чемний приятель.

— Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?

— А це з тобою приятель? — спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса. — Чи, може, компаньйон?

— Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.

— Радий познайомитись, — озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. — То це ви і є містер Гейлі?

— Я самий, голубе, — відказав Гейлі.

—А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! — гукнув він до чоловіка за прилавком. — Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!

І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у каміні, і вся доброчесна трійця сіла коло столу, заставленого згаданими вище речами, що сприяють приятельській балачці. і Гейлі заходився зворушливо розповідати про свою лиху пригоду. Локер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, готуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди-годи підводив голову од склянки й мало не тицяв своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі — так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, як видно, охопив справжній захват, бо плечі й боки в нього затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.

— То виходить, вас пошили в дурні? — спитав він. — ; Хе-хе-хе! Оце-то штука!

— З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, — скрушно мовив Гейлі. — От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! — сказав Меркс. — Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток. — І він перший тоненько засміявся з власного жарту.

— Атож, — озвався Гейлі.

— Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.

— Ваша правда, містере Гейлі, — сказав Меркс. — Посуньте-но до мене воду… Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку — гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне — чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що-небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні, — вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!

— Еге ж, отак і мені раз було, — обізвався Гейлі.

— Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу — він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться — ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові — в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим— тільки бульбашки за ними пішли.

— Тьху! — буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги.

— Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!

— Справді? А як же ви з ними ладнаєте? — жваво спитав Меркс.

— Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. «Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути — і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку, — кажу я їй. — Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася». Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже… — І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.

— Оце, як то кажуть, наголосив, — мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся. — Ну чи не штукар він, наш Том? Хе-хе-хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.

Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тільки здатен.

Тим часом Гейлі, поглинувши чималу частину з пляшки, Що була того вечора головною окрасою столу, раптом відчув, як у ньому прокидаються високі, благородні почуття, — за таких обставин це часом трапляється з поважними й розсудливими панами його породи.

— Слухай, Томе, — озвався він. — Я вже не раз казав тобі, що ти перебираєш міри. Ми ж часто балакали з тобою про всі ці речі ще в Натчезі, то чи не доводив я тобі завжди, що ми мали б аніскілечки не менший зиск і жилося б нам у цьому світі так само гарно, коли б ти був до них трохи добріший…

— Ти ба! — вигукнув Том. — Добріший!.. Облиш-но краще своє базікання, доки мене від нього не занудило, бо мені й без того щось не гаразд із шлунком, — і він вихилив півсклянки нерозведеного бредні.

— Ні, ти послухай, — невгавав Гейлі, випроставшись на стільці й підкріплюючи свої слова промовистими жестами. — Я завжди казав і тепер скажу, що в торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск. Але Ж торгівля — це ще не все, і гроші теж не все, бо кожен з нас має і душу. Можете думати собі про мене що завгодно, але мені не байдуже, що з нею станеться. Чоловік я побожний, отож і розміркував собі так; ось зіб’ю я ще трохи грошенят, а тоді піду на спочинок і дбатиму про свою душу. Навіщо ж чинити більше лиха, аніж це мені потрібно? Як на мене, то це просто нерозсудливо.

— Дбатимеш про свою душу! — презирливо перекривив його Том. — Довгенько ж довелось би шукати тієї твоєї душі, тож не завдавай собі марної праці. Мабуть, і сам нечистий, коли перепустить тебе крізь густе сито, та й то не знайде її.

— Ну, от ти й розгнівався, Томе, — сказав Гейлі.

— Невже не можна побалакати по-людському, коли тобі бажають тільки добра?

— Заткни вже свою пельку, — сердито відрубав Том. — Можеш базікати собі все, що хочеш, та коли ти починаєш розводитись про душу, тут мені вже несила терпіти. Та й яка, врешті, між нами різниця? Чи ти справді маєш добріше серце або хоч якусь крихту жалю? Дідька лисого! То ніякий не жаль, а чистісінька підлота. Ти просто хочеш одурити диявола й порятувати свою шкуру. Я ж тебе знаю як облупленого! Уся твоя славлена побожність — просто шахрайство. Ціле життя давав векселі нечистому, а коли надходить час платити, думаєш відкрутитись од пекла. Тьху на тебе!