Хатина дядька Тома

І валіза, як видно, перестрашена тим категоричним присудом, подалася. Замок заклацнувся, і міс Офелія переможно сховала ключик.

— От ми й готові. А де твій тато? Певно, вже час виносити речі. Ану, Єво, подивись, чи не видно його де.

— Та онде він у чоловічій каюті, їсть апельсин.

— Може, він не знає, що ми вже під’їжджаємо. Чи не збігала б, ти йому сказати?

— Тато ніколи не квапиться, — мовила Єва. — Та й ми ж іще не під’їхали до пристані. Ой, ідіть сюди, тітонько! Погляньте — онде наш будинок, он на тій вулиці!

Тим часом пароплав, тяжко стогнучи, мов якесь зморене величезне чудовисько, почав прокладати собі дорогу між численними суднами, що стояли біля пристані. Єва радісно показувала на шпилі, дахи та вулиці рідного міста.

— Так, так, люба, все дуже гарне, — мовила місіс Офелія. — Та ба! Пароплав уже спинився! Де ж це твій тато?

Навколо зчинилася звичайна метушня, яка буває на пароплаві в кінці дороги. Носії металися на всі боки, чоловіки тягли валізи, саквояжі, скриньки; жінки стурбовано шукали дітей, і весь той натовп сунув до сходень.

Міс Офелія рішуче сіла на щойно приборкану валізу і, поставивши в суворому військовому порядку все своє рухоме добро, наготувалася хоробро захищати його до останку.

— Понести валізу, хазяєчко?

— Чи не треба допомогти?..

— Дайте, пані, я візьму ваші речі…

— Може, знести це на берег, пані? — сипалось на неї звідусіль.

Та міс Офелія сиділа неприступна й пряма, наче встромлена в дошку циганська голка. Міцно тримаючи свої зв’язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що наганяла страх навіть на носіїв. Раз у раз вона стривожено зверталася до Єви:

— Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду? Та, певне, щось таки сталося.

Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з’явився Сен-Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від свого апельсина, сказав:

— Ну ПІО, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?

— Я вже з годину як готова і чекаю, — відказала міс Офелія. — Навіть почала була тривожитись за вас.

— Оцей молодець нас повезе, — мовив Сен-Клер — Коляска чекає, натовпу вже нема, і тепер можна по-людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі, — обернувся він до візника, що стояв позад нього.

— Я піду подивлюся, як він їх складатиме, — мовила міс Офелія.

— Пхе, сестрице! — Навіщо це потрібно? — відказав Сен-Клер.

— Ну все одно, я сама понесу оце, оце і це, — сказала вона, відсуваючи набік коробки та саквояж.

— Люба моя пані, не забувайте, що тут вам не Вермонт. — Доведеться вам засвоїти деякі південні звичаї і не тягати на собі своє добро, бо люди подумають, що ви служниця. Віддайте все цьому чоловікові. Він однесе й поскладає ваші речі так, наче то яєчка.

Міс Офелія скрушно дивилась, як забирають її багатство, і заспокоїлася лише в колясці, пересвідчившись, що все воно ціле.

— А де Том? — спитала Єва.

— Він поїде на передку, ясочко. Я думаю піднести його мамі як покутний дарунок, замість отого п’яниці, що перекинув нашу коляску.

— О, з Тома буде чудовий кучер, я певна, — сказала Єва. — Він ніколи не питиме.

Коляска зупинилася перед старовинним будинком, спорудженим у тому химерному іспансько-французькому стилі, зразки якого трапляються подекуди в Новому Орлеані. Все там було оздоблене на мавританський лад, з вигадливою і мальовничою пишнотою. Поминувши склеписту браму, коляска заїхала у внутрішній двір, з усіх боків обведений широкими галереями, що їх мавританські арки, стрункі підпори та візерунчасті орнаменти навіювали невиразні, мов сон, спомини про романтичну розкіш часів арабського панування в Іспанії.

Посеред двору буя фонтан; його сріблястий струмінь шугав високо вгору й спадав у мармуровий басейн, обсаджений запашними фіалками. Прозора, як кришталь, вода в басейні аж кишіла міріадами золотих і срібних рибок, що зблискували й мінилися, мов живі діаманти. Круг басейну йшла доріжка, викладена мозаїкою з різноколірних камінців; навколо неї стелився гладенький, наче оксамит, зелений моріжок, а за ним була широка під’їзна алея. Два великих апельсинових дерева, всипаних рясним цвітом, давали приємний затінок, а в різьблених мармурових вазах, що широким колом стояли на моріжку, було повно всіляких рідкісних тропічних рослин. Величезні гранатові дерева з глянсуватим листям і вогненно-червоним цвітом, темнолистий арабський жасмин з квітками, наче сріблясті зорі, пишні геранії, трояндові кущі, аж похилені під вагою розкішного цвіту, жовтий жасмин ї запашна вербена — все буяло бар вами й дихало ароматом. А серед тієї нетривкої краси й пишноти то тут, то там позасідали таємничі старі агави із своїм чудернацьким м’ясистим листям, схожі на сивобородих древніх чародіїв.

З-під даху галерей, що оточували двір, звисали зібрані у фестони завіси з яскравої східної тканини — на бажання їх можна було спускати донизу, щоб урятуватися від сліпучого, сонця. Одне слово, все кругом мало пишний та романтичний вигляд.

Тільки-но коляска в’їхала у двір, як Єва в захваті стрепенулася, наче пташка, цю ж мить ладна випурхнути з клітки.

— Правда ж, він прекрасний, мій любий, милий, рідний дім? — мовила вона до міс Офелії. —Хіба не так?

— Гарно тут, — відказала міс Офелія, сходячи з коляски. — Тільки якесь воно все наче старомодне.

Том і собі спустився з передка й розглядався довкола з тихим, спокійним захопленням.

Сен-Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:

— Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?

— Так, пане, все тут гаразд, — відказав Том.

Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по плату, а з усіх галерей уже збігалася челядь — чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з’юрмились у дворі привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду — неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напахченою батистовою хусточкою і ревно умовляв юрбу розступитися.

— Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! — промовляв він владним тоном. — Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?

Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, сумирно стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім„.

Молодий мулат таки домігся свого, і, коли Сен-Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, крім самого цього джентльмени, — виряджений в атласну жилетку з золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо. вклонявся йому.

— А, це ти, Адольфе? — мовив господар і подав йому руку. — Як живеш, друже?

Містер Адольф зайшовся нескінченною імпровізованою промовою, до якої старанно готувався протягом двох останніх тижнів.

— Добре, добре, — сказав Сен-Клер, обминаючи його із своїм звичайним насмішкуватим, недбалим виглядом. — Промовець із тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі, і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.

З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.