Хатина дядька Тома

У Єви був улюблений сніжно-білий поні. Він мав таку саму лагідну вдачу, як і його маленька господиня, отож кататися ньому верхи було важте, аніж у лисці. Цього-от не Том і вивів до задньої веранди, тил часом як хлопчик мулат, років тринадцяти, привів туди ж таки вороного арабського коника, що його лиш недавно за великі гроші привезли для Анріка.

Анрік по-хлоп’ячому тішився своїми новим набутком. Узявши з рук малого конюха поводи, він пильно оглянув коника, і чоло його спохмурніло.

— Що це значить, Додо, погане ти ледащо?! Ти сьогодні не чистив мого3 коня!

— Я чистив, чистив, паничу, — покірливо мовив Додо — То він десь знов забруднився.

— Ану замовч, поганцю! — крикнув Анрік, люто заміряючись на нього гарапником. — Як ти смієш суперечити!

Додо був гарний волоокий мулат, на зріст такий самий, як Анрік, з пишними кучерями, що спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров — це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.

— Паничу Анрік… — почав він.

Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив, аж поки геть засапався.

— Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!

— Паничу, — обізвався Том, — мабуть, хлопець хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли він вів його із стайні, він же такий жвавий, от і забруднився по дорозі. А хлопець чистив його, я сам бачив.

— А ти придерж язика, тебе ніхто не питає! — відказав Анрік.

Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, вдягнена до верхової їзди.

— Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка, — мовив він. — Посидьмо-но отут на лавочці, доки він приведе коня. — Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.

— Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? — озвалася Єва.

— Лихий? Жорстокий? — із щирим подивом перепитав хлопчик. — Про що це ти, люба Єво?

— Я не хочу, щоб ти назирав мене «люба Єва», коли ти отаке робиш, — сказала Єва.

— Сестричко, ти ж не знаєш Додо. Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня, з нього так і лізе. Ото єдина рада — зразу приструнити його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само й тато робить.

— Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.

— Ну, тоді цей старий негр просто якась дивовижа! — мовив Анрік. — Додо починає брехати тільки-но розтулить рота.

— Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.

— Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.

— Та ти ж побив його ні за що!

— Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.

Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.

Невдовзі надійшов Додо з кіньми.

— От тепер, Додо, ти зробив усе добре, — сказав йому молодий господар уже прихильніше. — Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.

Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.

Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.

Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила:

— Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.

Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.

— Додо, сюди! — владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.

— Ось тобі, Додо, — сказав Анрік. — Купиш собі цукерок.

І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.

Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга — те, чого він потребував куди більше, — щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.

Брати Сен-Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно, як звичайно:

— Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?

— Анрік — справжнє бісеня, коли скипить, — недбало відказав Олфред.

— Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? — сухо запитав Огюстен.

— Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік — це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.

— До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: «Всі люди народжуються вільними й рівними» ¹.

— Пхе! — мовив Олфред. — Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.

— От і я так думаю, — значливо докинув Сен-Клер.

— Адже ми чудово знаємо, — сказав Олфред, — що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів — просто казна-що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.

— А ти спробуй довести це самій черні — заперечив Огюстен. — Колись вона вже повернула на своє у Франції.

— Тим-то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я, — відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.

— Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо, — сказав Огюстен. — Як-от, приміром, у Сан-Домінго ².

1 Слова з «Декларації прав людини та громадянина», проголошеної французькою революцією року.

2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан-Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.