Херем
Шрифт:
– Ти… – мовив він, звертаючись до Гура, – хоч знаєш, кого маєш намір зганьбити?
– Йахх! Завуле, мовчи! – відгукнувся другий. – Не дражни тих амгареці
Завул дратівливо чмихнув.
– Мені байдуже до амгарец, – тихо відгукнувся він, – я хочу знати, хто цей асатаї
Він кивнув на Гура, випромінюючи притлумлену лють. «Асата» означає дрібна перешкода, прикрість; вельможа хотів, вочевидь, засвідчити свою зневагу раптовому знавцю законів, але Гур лише всміхнувся, відзначивши кумедне назвисько. Так і сталося, що іменем, яке принесе таку
Ейсав таки розважив відпустити вельмож. Не раніше, звісно, аніж вони виконали присуд раба-мудрагеля, залишивши свої статки і своє добре ім'я в руках зневажених ними «людей землі».
Рідня та домашні господаря стад цілком втішилися таким вирішенням справи. Мертвих поховали, поранених доглянули, а іншим, які брали участь у бойовиську, влаштували обрядове омивання, що мусило змити нечистоту смерті з їхніх тіл. Гур із подивом зрозумів, що вбивство жодним чином його не зворушило, тоді як інші скотарі з полегкістю опускали руки в «живу» воду джерела, неначе тінь чужої смерті пропікала їм долоні. Наслідуючи їх, проте, Гур і собі опустив руки до джерела, і жива вода на мить зануртувала коло його долонь, мовби торкнувшись розпеченого металу. Ейсав, що опікувався обрядом, насупився, спостерігали таку дивовижу, і тоді, власне, він збагнув, як саме слід йому вчинити з чудним рабом.
Він вирішив доручити Гурові пергамент зі свідченнями вельмож, аби той доправив його до храму Вакіля у Зам-Арі. Ніхто з його домашніх ніколи не мав справи з тамтешніми жерцями, але щодо Гура Ейсав чомусь був певен – той, коли треба, дасть раду і жерцям, і свідченням. Та й, де правду діти, Гур-звіреня лякав господаря стад, скидаючись часом на темних духів Мовчазної Ями, і краще було би спровадити його десь подалі, нехай навіть це означатиме незворотну втрату тридцяти мідних сіклів.
Гур не опирався Ейсавовій ухвалі і навіть зрадів змінам, бо кривава сутичка і ненависть вельмож розпалили в ньому забуту доти гарячку дії. Отож, взявши подаровану господарем торбу з овечої шкури, в якій містилося кілька хлібці в, пригорща маслин та покинутий вельможами кіннор, він вирушив до царського міста Зам-Арі. Єдине, про що він шкодував, – це про те, що йому не вдалося попрощатися з Лавані. її – віднині багату наречену – не випускали з дому, готуючи до спішного шлюбу; та вона ніби й сама уникала Гура, і тільки згодом він знайшов на денці своєї торби «троянду пустелі», котру колись подарував малій. Не знати, що вона хотіла сказати у такий спосіб, але відтоді він завжди носив «троянду» із собою.
На коротку мить запала тиша, мовби гості мої дослухалися до велемовного присуду очманілого від зорепаду цвіркуна.
– Брехня! – нарешті виснував Сеной.
– Упереджене тлумачення, певна річ, – вирік Сенсеной.
– Зворушлива вигадка, – дорікнув Сенгелаф.
Я сумирно киваю на знак цілковитої згоди. А який сенс сперечатися з ними, сторожами всіляких чеснот? Брехня, то брехня.
Денна спека давно вже десь завіялася під руку з лукавим присмерком, і мене вже виразно били дрижаки. Гарно би чогось гаряченького…
– Чи не хочете гарячого сахі, любі гості? – цікавлюся я.
Пропозицією моєю любі гості цілковито нехтують. Вочевидь, мають вони на гадці речі, значно поважніші за гарячий сахі.
– Нехай навіть ведучи життя, далеке від витоків правди та порядності, ти ж не можеш не визнати, що спільника твого, Асату, було засуджено, зокрема, за пограбування шляхетного Князя Завула? – висловлює праведне обурення трійці велемудрий Сенсеной.
Ну, що за прикре прагнення остаточної істини? І де ж це ви були,
шановні, як складався згаданий вирок? Мухам на харч ваша невидюща доброчесність!– Не можу не визнати, – визнаю я. – Було засуджено, авжеж. Ну, то будете сахі, чи ні?
– Зізнався, злодію! – зловтішається Сеной.
– То припини дурити незмірно вищих за тебе! – спалахує юнацьким гонором Сенгелаф.
О! То на додаток до невидющості мої неоціненні гості ще й недочувають! Оце прислали боги даруночка! І тут мене бере злість.
– Ти – челядник Кушара-доброчесного, світлий Сенгелаф, – кажу я. – А навіть найбезта-ланніший з-поміж його жерців вміє вирізнити правду з кривди. Дивись! Адже ж не може серце мізерного злодія становити для тебе таємниці!
Сенгелаф поважно супиться, готуючись, вочевидь, знімати печаті з мого чорного серця. І погляд його німіє. Він панічно озирається до своїх спільників.
– Я не можу! – настрашено сповіщає він. – Я нічого не бачу!
Ой-йой, зараз заголосить! А цікаво, на що ж це він сподівався, коли боги відкликали свою благодать, замкнувши джерела Херему, наче міх з молодим вином? Старші обурено позирають на мене, мовби це я винен у заподіянні того вселенського лиха.
– Ну, ви собі як знаєте, – зітхаю, підводячись. – Але я хочу сахі. Прошу не турбуватися, панове мої, я сам наберу води.
– Стій! – підхоплюється вояка Сеной. – Не підеш нікуди без нашого дозволу!
– Оце! – дивуюся. – А хіба мене ув'язнено? І з якого б це приводу? Цього разу?
– Ми були би вельми засмучені, – втручається Сенсеной, – якби ти залишив наше товариство, не завершивши оповіді про мерзенні злодіяння твого спільника Асати, винного в усіх гріхах та ще одному супроти божих законів та людських звичаїв.
– Усіх? – веселюся я. – Та ще одному? Бачать боги, ви перебільшуєте його мерзенні досягнення! Гаразд, ви не хочете, щоб я йшов. Але хто ж тоді набере води на сахі?
– Я! – зголошується Сенгелаф. – А ти покажеш мені дорогу!
– Ага! Ну, то бери баняк! – Що?
– Баняк, кажу!
Ні, це мені подобається! Сенгелаф безпорадно кліпає очима від такого кричущого нахабства, і я, зітхнувши, висмикую баняка з-під його світлого носа. Бо ж іще розіб'є, мріючи про незмірно високе, а баняк у мене один.
– До твого відома, – завбачливо повідомляє він, щойно ми підходимо до колодязя, вночі брати воду заборонено.
– Чому це? – дивуюсь я.
– Бо демон Брірі, що живе в криниці, може напасти і втопити необережного.
– Брірі! – гукаю я, зазираючи в темне жерло. – Аго-ов!
– Ти зовсім не боїшся, Маззакіне? – немовби дорікає мені Сенгелаф.
– А повинен?
– He знаю, – він відвертається, видивляючись щось у темряві. – Але якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазної Ями дістануть свободу. Нас трьох заледве стало, аби закликати до покори Нічну Наречену.
– Алука! – усміхаюсь я, і добре, що він не бачить цієї посмішки. – Мрія спраглого заборонених утіх…
Він позирає на мене так, ніби то не я, але демон Брірі, що таки вибрався з нічної криниці. Гаразд, час повертатись.
Він ішов багато днів поспіль, і дорога займалася перед ним досвітом, і стелилася тінню позаду. Часом йому вартувало зусиль згадати, хто він і куди прямує, і тоді здавалося, що він сам перекинувся битим шляхом, що біжить від землі ловців пурпуру до краю коштовних прянощів, проминаючи гомінкі міста та загублені в безлюдді хуторці. Він знав, що то пам'ять грає з ним у піжмурки, гострячи пазурі в передчутті ловитви, знав, але не міг нічим зарадити; надвечір'ям, знайшовши прихисток серед рудих скель и в затінку гірчичного дерева, він лагодив кіннора, шукаючи в колишньому забутих співзвуч.