Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом

«Боже правий!» — подумав Аттерсон — «невже він теж згадав про заповіт?» Але стримав свої почуття й подякував за адресу.

— А тепер скажіть, звідки ви мене знаєте?

— З розповідей, — відказав правник.

— З чиїх розповідей?

— У нас є спільні друзі.

— Спільні друзі! — повторив містер Гайд, і голос його пролунав трохи хрипко. — Хто ж вони?

— Джекіл, наприклад, — промовив правник.

— Він ніколи не говорив вам про мене, — викрикнув Гайд, і обличчя його перекривилося від люті. — Не думав я, що ви здатні брехати.

— Годі, — відрубав Аттерсон, — це зовсім не підходяща мова.

Його співрозмовник вибухнув диким реготом, а наступної миті з незбагненною спритністю відімкнув двері й зник у будинку.

Кілька хвилин по тому правник стояв, наче втілення розгубленості. Тоді рушив вулицею, що два кроки спиняючись і безпорадно підносячи руку до чола. Питання, що він ставив під час прогулянки з Енфілдом, не дістали відповідей. Містер Гайд був блідий та куций, справляв враження якоїсь потворності, хоч не відзначався жодними видимими вадами; мав неприємну посмішку, в поведінці виявляв убивчу суміш переляку й зухвалості, говорив глухим, тихим надтріснутим голосом, — усі ці речі свідчили проти нього, але навіть узяті разом, вони не могли пояснити тієї досі не знаної Аттерсонові відрази, ненависті й страху, що їх викликав у нього цей чоловік. «Тут має бути щось інше, — мовив правник сам до себе. — Тут є щось інше! І нехай Господь боронить мене, але є в цьому чоловічкові щось нелюдське! Щось від троглодита, тільки що саме? Чи занечищена душа пробивається так назовні, виявляючи своє мулке дно? Либонь, що так, бо ж, ми бідолашний старий Гаррі Джекіле, якщо колись я й бачив печать диявола на чиємусь обличчі — то саме на обличчі твого нового приятеля».

За рогом починалася площа, оточена давніми гарними спорудами, що здебільшого позбулися з часом свого високого призначення й були переобладнані під помешкання, які винаймали люди найрізноманітнішого фаху і стану: картографи, архітекти, юристи з непевною практикою, агенти сумнівних компаній. Та один з будинків, другий від рогу, все ще посідав цілком єдиний власник; при дверях, що навіть у темряві свідчили про достаток і добробут, містер Аттерсон спинився й постукав. Відчинив йому гарно вбраний служник.

— Доктор Джекіл удома, Пуле? — запитав правник.

— Зараз гляну, містере Аттерсоне, — промовив Пул, запрошуючи гостя до затишної великої зали з низькою стелею, умебльованої дорогими дубовими меблями, опалюваної, за сільською модою, яскравим відкритим каміном. — Почекаєте тут, при вогні, сер? Чи принести вам світло до вітальні?

— Спасибі, краще я побуду тут, — відказав правник, підійшовши до вогнища й зіпершись на високі ґратки. Ця зала, де він тепер лишився сам, була найулюбленішою примхою його друга-доктора, від Аттерсона вимагали навіть засвідчити, що це — найприємніший покій у Лондоні. Та сьогодні кров холонула йому в жилах, обличчя Гайда глибоко вкарбувалося в його пам'яті; він відчував (що траплялося з ним нечасто) нудьгу й відразу до життя; йому вбачалася загроза в мерехтінні відблисків полум'я на стінах і стелі. Хоч соромно було в цьому зізнатися, але він відчув полегкість, коли Пул повернувся й сповістив, що доктор Джекіл вийшов.

— Я бачив, як крізь задні двері ввійшов містер Гайд. Чи це так у вас заведено, Пуле, коли господаря немає вдома?

— Так, містере Аттерсоне. У містера Гайда є власний ключ.

— Здається, ваш господар надзвичайно довіряє цьому юнакові, Пуле, — задумливо мовив правник.

— Так, сер, нам усім наказано слухатися його.

— Але ж, здається, я ніколи тут його не зустрічав?

— Звісно, ні, сер. Він ніколи не обідає тут, — пояснив служник. — Взагалі він майже ніколи не навідується в цю частину дому; входить і виходить він через лабораторію.

— Що ж, дякую. Добраніч, Пуле.

— Добраніч, містере Аттерсоне.

Додому правник ішов з важким серцем. «Бідолаха Гаррі Джекіл! — думалося йому. — Я не помилявся: він справді опинився на слизькому. Замолоду мав буйну вдачу, було то дуже давно, але Божа відплата не знає терміну давності. Напевно, так воно і є: привид якогось давнього гріха, гризота через приховану від усіх провину, але спливли роки, пам'ять встигла про все забути, сумління вже все тобі вибачило, — та відплата знаходить тебе, приходить pede claudo [4] ». І, наляканий такою думкою, правник замислився над власним минулим, ставши нишпорити в найдальших закутах своєї пам'яті. І хоча минуле його було ясним і бездоганним, і мало хто міг би спокійніше гортати сторінки свого життя, та все-таки він готовий був повалитися в порох від численних хибних вчинків, що їх колись припустився, а потім у побожному страху дякувати, що уник багатьох інших, до яких був вельми близький. А далі він повернувся до попередніх роздумів, і в ньому зблиснула іскра надії. «Якщо вивчити цього містера Гайда, — думав він, — то в ньому можна віднайти стільки таємниць, чорних таємниць, що порівняно з ними найтяжчі Джекілові провини видаватимуться ясними, наче сонячне сяйво. Тому й не може так тривати далі. Мене проймає холод, коли я уявляю, як ця потвора скрадається до ліжка бідного Гаррі. Що то має бути за пробудження! А як це все небезпечно! Бо ж коли цей Гайд знає про існування заповіту, йому може заманутися одержати спадщину якнайшвидше. Так, я мушу підставити своє плече, щоб допомогти Гаррі, — якщо тільки він дасть мені це зробити. Якщо тільки він мені це дозволить», — і перед його зором знову чітко проступили незвичайні умови, передбачені заповітом.

4

Непомітно, скрадаючись (латин.).

ДОКТОР ДЖЕКІЛ СТОЇТЬ НА СВОЄМУ

За два тижні трапилася сприятлива нагода, коли після одного з милих обідів, що їх час від часу влаштовував доктор для п'ятьох чи шістьох поважних, шанованих осіб, поціновувачів доброго вина, містер Аттерсон залишився й по тому, як інші гості розійшлися. В цьому не було нічого незвичного — так траплялося й чимало разів до того. Там, де Аттерсон тішився приязню товариства, ця приязнь була тривкою. Господарі незрідка затримували тверезого правника, провівши за поріг гостей веселих і велемовних; приємно було посидіти часину в його необтяжливому товаристві, розкошуючи в неоціненній чоловічій мовчанці після надокучливих жартів та розваг. Доктор Джекіл не являв винятку з цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, — гарний, ставний, ретельно виголений чоловік років п'ятдесяти, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, — варто було лише завважити, як щиро й приязно дивився він на містера Аттерсона.

— Я хотів би поговорити з вами, Джекіле, — почав правник. — Ви пам'ятаєте про той ваш тестамент?

Уважний спостерігач помітив би, що такий поворот розмови неприємний докторові, однак він не полишив свого жартівливого тону:

— Мій бідолашний Атгерсоне, вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив нікого нещасливішого від вас — в ту хвилину, коли ви прочитали мій заповіт; за винятком хіба що того невиправного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець — не треба насуплюватися — чудовий хлопець, я завше радий його бачити; але ж він — невиправний педант, невчений, вузьколобий педант. Зроду ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.

— Ви знаєте, що той заповіт ніколи мені не подобався, — Аттерсон безжально повертав розмову до попередню! теми.

— Мій заповіт? Певно, що знаю, — у докторовому голосі почулася іронія, — ви ж про це вже повідомляли мене.

— І підтверджую ще раз, — вів далі правник. — Я дещо довідався про вашого юного Гайда.

Відкрите, миле обличчя доктора Джекіла сполотніло до самісіньких вуст, під очима йому лягли чорні плями.

— Я не хотів би далі цього слухати, — промовив він. — Я гадав, що ми погодилися облишити цю тему.

— Те, що я почув, було вельми мерзенне, — промовив Аттерсон.

— Це не має значення. Ви не розумієте мого становища, — відказав доктор трохи незв'язно. — Я потрапив у прикру ситуацію, Аттерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Воно — з тих, яких не виправиш розмовою.

— Джекіле, — наполягав Аттерсон, — ви знаєте мене: я той, на кого можна покластися. Довірте ж мені вашу таємницю, і я певен, що допоможу вам.

— Мій дорогий Аттерсоне, — промовив доктор, — це дуже люб'язно з вашого боку, це страшенно люб'язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком довіряю вам, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви думаєте, — все зовсім не так кепсько. Щоб заспокоїти вас, скажу лише одне: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини позбутися Гайда. Ручуся вам у тому, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще одне тільки слово, Аттерсоне: все це — справа суто приватна, й благаю вас, облишмо її.

Правник хвильку вагався, дивлячись на полум'я.

— Я вірю, що ви маєте підстави так говорити, — промовив він зрештою, підводячись.

— От і добре, та коли ми вже зачепили цю справу, — сподіваюся, що востаннє, — вів далі доктор, — я хотів би, щоб ви зрозуміли одне. Я справді вельми опікуюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, — і, боюся, він був з вами нечемний. Але кажу вам щиро: мені дуже, дуже залежить на тому, що станеться з цим юнаком, і коли мене вже не буде, то пообіцяйте мені, що ви його підтримаєте й допоможете перебрати мою спадщину. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; коли ви не дасте цієї обіцянки — це буде великий тягар мені на серці.