Хотин

– Але, наскільки пам'ятаю, ці слова говорили гладіатори… – невпевнено вставив Любомирський.

Ходкевич спалахнув:

– Не в тому річ! Цими словами найбільш влучно можна схарактеризувати римлян… А що у мене? Вони не вірять у перемогу…

– Але погодьтеся, на це є певні підстави. Табором поширилися чутки, що козаки перейшли на бік турків. Кажуть, вони не прийдуть.

Ходкевич миттєво повернувся з античних часів до проблем сьогоднішніх.

– Чому ж ви дозволяєте такі чутки? – зиркнув він на Любомирського. – Я волів би, щоб тих, хто розпускає такі плітки, не гаючись, карали.

– Але я так і дію! У моїх полках не наважуються навіть натякати на такі непотрібні теми! – Любомирський зробив відчутний наголос на словосполученні «моїх полках». Ходкевич зрозумів натяк, але не відповів нападом на напад. Дивлячись десь поперед себе, чітко промовив:

– Негайно оголосіть у війську, що в мене були посли від Бородавки та Сагайдачного. Козаки поспішають нам на допомогу і через кілька днів будуть тут.

– Добре. А це є правда?

– Для них, – Ходкевич показав пальцем на працюючих жовнірів, – правда!

– Бувають моменти, коли бажаєш стати простим жовніром! – зітхнув Любомирський.

– А от тут я з вами цілком згоден! – Ходкевич махнув рукою до гусарів, які супроводжували його, і чвалом погнав коня вниз порослим травою схилом. Туди, де широкою блакитною стрічкою, вигнутою, як кривий турецький ятаган, ніс свої води могутній Дністер.

Татари тримали в облозі невеличкий козацький табір уже три години. Спочатку, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися, було, у наступ, але напоролися на щільний мушкетний вогонь і відкотилися. Козаки з неймовірною швидкістю робили залп за залпом, і шквал гарячого свинцю просто зніс, зрубуючи, як косар осоку, п'ять десятків найліпших нукерів Кантемір-мурзи. На зеленому килимі над Прутом застигли брудні плями вбитих вояків. Щось подібне коїлось і на протилежному березі річки. З печери час від часу гостро лунали постріли, і татари трималися від неї подалі. Обережно поглядали вони у темний отвір нагорі й одразу ховалися, налякані черговим пострілом, який вибивав бризки куряви зовсім поряд з допитливими головами.

Десь поруч із печерою несамовито волав поранений. Уже близько двох годин наповнював він округу нелюдським криком, що зривався на важкий стогін. Здавалося, там лежала не одна людина, а кілька грішних душ, які несамовито волали, вириваючись із пекельних пазурів. Іноді замовкав, тоді всі, хто це чув, з полегшенням зітхали. Хрестились або віддавали дяку Аллахові за те, що припинив муки нещасного. Однак скоро знову їх обдавало холодом жахливих криків. Поранений, зібравшись із силами, повторював і повторював свою страшну заупокійну.

– Грішна душа! – говорили козаки.

– Багато біди бусурманин на своєму віку наробив…

– Ніяк не відійде.

– А, собаці собача смерть! – махали другі.

Микиті було добре видно протилежний берег, густо зарослий підліском. Він щосили напружував зір, але нічого не міг розібрати в темному отворі печери. Десь там братчики, що про їхню долю він, наказний атаман, мав пектися як про власну. З ними Андрій. Суворий Непийпиво з першого дня, відколи Кульбаба з'явився на Січі, ставився до нього особливо. Чи то жалів? А може, просто до душі йому припав веселий непосидючий молодик? Урешті, що бачив у житті цей крицевий запорожець, окрім важкого військового життя? Не сидів він під вишнями з жартівливою дівчиною, не сватав її, потайки боячись піднесеного гарбуза. Не притискав до серця молоду дружину. Усе проміняв на шаблю, люльку, а коли час прийде, – на «жіночку, у чистім полі могилочку». Не знав і дитячого щебету, не вішав синові у головах гострої шабельки. Напевне, тому й полюбив усією душею Андрія, прикипів до нього серцем. За давнім січовим звичаєм, молодик звертався до бувалого запорожця «батьку», а Микита надавав цьому ще й того, іншого значення, якого за межами Запорізької Січі звикли надавати звичайні люди. Він завжди виділяв Андрія з-поміж інших новиків. Намагався більше навчити, краще підготувати хлопця до важкого життя запорізького лицаря. І радів, радів з його успіхів! Навіть потім, коли Кульбаба став справжнім козаком, Микита намагався триматися поруч, хоча тепер між ними були вже інші, дружні, стосунки. Тож зараз у загартованого боями Микити стискалося від туги серце. Він бачив, як мало шансів на порятунок у тих, хто не встиг перетнути річку.

Зробили перекличку. У таборі налічувалося двісті козаків, двоє з них були поранені під час нічного штурму. Це означало, що у печері менше сотні людей. Усі запаси пороху та куль – у таборі. Значна частина провізії теж, отже, у тих, хто був під облогою на тому березі, були тільки запаси, що їх козаки зазвичай мали із собою. А цього вистачить лише на один-два дні. Обставини гнітючі.

Микита струснув головою. Треба було зосередитися на обороні табору, в якому перебувала більша частина загону і вози з припасами, що їх так очікував кіш. Микита наказав зміцнювати табір земляними укріпленнями. Частина козаків взялася за мотики і лопати, тоді як інші тримали на мушці ворога. Татари у безсилій люті щось верещали за кількасот кроків від табору.

Підійшов Максим Горбоніс.

– Погане діло, Микито, вони не просто так не підходять. Напевно, позаду йдуть ще більші сили.

– Сам бачу. Що робитимемо?

– Помолимося Господові і будемо захищатись.

– Добре, братику, добре! Ось тільки не отаман я вам більше… Обдурили мене татари, як собача нерозумне! – Микита у розпачі вдарив кулаком по свіжоскопаній землі.

– Перестань, Микито! Чуєш! – голос Максима забринів від напруги. – Не картай себе. Цього ніхто не міг передбачити.

– Як щеня… Як віслюка дурного, – ще раз повторив Микита дещо тихіше.

– Я думаю так, Микито: будемо захищатися до ночі, потім вирушимо «оборонною рукою». За кілька днів будемо у своїх. Іншого виходу немає…

– Там Андрій, – перебив його Микита, – і там майже сотня братчиків!

– Я знаю!.. Микито, треба рятувати те, що залишилось.

Непийпиво довго не відповідав, а коли нарешті озвався, від хвилинної слабкості не залишилося й сліду.

– Ми проб'ємося! Проб'ємось, а потім повернемося зі всім кошем. Вір мені… – він глянув на далеку печеру. – Вір мені, Андрію!

Микита вибіг на насип і повернувся до козаків. Рукави жупана, що спадали з плечей, мов крила, стрепенулися, коли він вихопив із піхов шаблю, піднявши її догори.

– Козаки! Браття! Ви мене чуєте?!

– Чуємо, батьку! – гучко розкотилася відповідь запорожців.

– Тож слухайте… Я не пропоную вам умерти за віру православну, ви і без мене, а може, й ліпше за мене це вмієте. Я також не закликаю вас бути мужніми в бою – це ви теж добре вмієте. Я майже всіх вас знаю багато років. Пліч-о-пліч бився я із вами проти бусурман і всіх ворогів віри нашої. Тепер хочу ради: як бути далі? Завинив я перед вами, братики. Привів до скрути великої… Як останній шмаркач, дав татарам обвести себе навколо пальця!.. – він вільною рукою висмикнув із-за пояса пернача. – Виберіть достойного. А щодо мене, ось моя шабля! Карайте чи милуйте, воля ваша, панове-молодці. Такої честі, що її надав мені батько кошовий, я не вартий… – він устромив шаблю в землю і, знявши шапку, поклав на неї пернач поряд із блискучим клинком. А сам, схиливши голову, став поряд.

Серед козаків почався гомін. Запорожці впівголоса радилися про почуте. Нарешті наперед виступив сивовусий Назар Юшка. Він пригладив довжелезного сивого оселедця і неквапно вимовив:

– Послухайте, товариство, мого слова… Багато я бачив на своєму віку… І доброго, і поганого. Усілякі люди зустрічалися мені. Були й такі, що най Бог милує… Але таких мало. Скажу правду: я був проти призначення Микити Непийпива наказним отаманом. Молодий ще, негоже йому мною, сивочубим дідом, керувати. І не один я був такий… Та не про це зараз… Напевно, всі зрозуміли, що нас оточено. Ми опинилися на шляху усієї турецької армії. І те, що ми бачимо, – це лише акинджії [15] . Але ти, Микито, – він обернувся до Микити, – ні в чому не завинив перед нами. Я бачив тебе в ділі. Тобі на роду написано бути ватажком. І поряд із тобою радий буду свої старі кості покласти за віру нашу православну й за славу козацьку. Воля та відвага або мед п'є, або життя віддає! Я все сказав.

15

Акинджії – передові загони турецької армії, що, наводячи страх, знищували все на своєму шляху.

У досі безмовних рядах почав наростати гул і нарешті, прорвавшись на волю, нестримним криком прокотився над долиною стрімкого Прута. Угору полетіли шапки – цим запорожці виказували згоду зі словами старого козака.

– Візьми пернач, Микито! Ти добрий отаман! – чулось із натовпу.

– Слушно, Назаре! На те ми й козаки, щоби битися. Бери пернач, отамане!

– Погуляємо на славу. Проллємо кровці нечестивої! Го-го-го! Проллємо!

На крихітному майдані за двома рядами возів панувало піднесення. Настрій у козаків підходив швидше для весілля, ніж для кривавого бою. З жартами й сміхом, із веселими піснями діставали з возів, із сідельних сумок найліпший, припасений для свята, одяг. Одягали чисту білизну, голилися. Розквітали серед зеленого поля червоні кармазини. Буяли блискучим золотом червоні, сині, зелені жупани. Оксамит, лундиш, дорогі соболі, видри на шапках. Кремезні постаті, обмащені дьогтем широкі шаровари. Через півгодини табір скидався на раду старшин реєстрового війська: таким багатющим був одяг запорожців. Різнобарвним квітником, із тих, що радують око прекрасним панянкам, постав табір над критими бичачими шкірами возами. Ощетинилися стволами мушкетів і застигли. Вітерець із запахами водоростей доніс до здивованих татар могутній, як морська стихія, спів. Низькі голоси виводили твердо й непорушно, як скелі над берегами: