Хранителі Персня

— Що ж, це наука для нас усіх! — засміявся Меррі. — Добре, що Блукач бив його дрючком, а не власною рукою!

— Звідки це, Семе? — спитав Пін. — Я нічого подібного досі не чув.

Сем промимрив щось нерозбірливе.

— Та це ж він сам усе склав, — пирскнув Фродо. — У цьому поході я вже багато нового взнав про Сема Гемджи: спершу він виявився змовником, тепер ось — жартівником, а скінчиться тим, що він стане чарівником — чи воїном!

— Сподіваюсь, до цього не дійде, — сказав Сем. — Не треба мені ані того, ані другого! [221]

Опівдні вони попрямували далі — мабуть, повторюючи шлях Гандальфа, Більбо та гномів. Через кілька миль вийшли на високе урвище прямо понад Трактом, що тут відступав далеко від Гримучої і, звиваючись біля підніжжя гір, між лісами та вересовими пустищами, вів на схід, у напрямку Броду. Трохи нижче на урвищі Блукач помітив серед трави вивітрене каміння. На ньому ще виднілися вирізані нашвидку гномами руни та таємні знаки.

— Оце так так! — здивувався Меррі. — Під цією самою каменюкою, мабуть, було закопане золото тролів. Цікаво, Фродо, чи багато ще залишилось від тої частки, що дісталася дядечкові?
–

Фродо подивився на каміння й подумав, що краще було б Більбо не привозити додому таких скарбів, з якими трудно розлучитися.

— Нічого не залишилось, — сказав він. — Більбо все пороздавав. Він казав мені, що не може вважати своїми ті речі, що здобуті грабунком.

Перші вечірні тіні вже пролягли уздовж Тракту, все такого ж пустельного й тихого. Мандрівники не мали тепер іншого вибору, отже, вони спустилися з укосу і пішли ліворуч, намагаючись крокувати якнайшвидше. Незабаром гребінь однієї з гір заступив сонце, що хилилося на відпочинок. Холодний вітер повіяв назустріч.

Вони вже почали придивлятися, де є куточок для ночівлі поблизу від дороги, як раптом пролунав звук, що миттю розбурхав усі їхні страхи — віддалений цокіт підков. Вони озирнулися, але дорогу тут закривав черговий заворот. Кинулись мерщій до косогору, подряпалися вгору по вересу й чорниці, поки не знайшли густі кущі ліщини. Крізь віття вони могли бачити дорогу — сіру стрічку у вечірніх сутінках — майже за тридцять футів унизу. Підкови цокали все ближче: «клік-клак, клік-клак», а потім долинув ледве чутний, немов підхоплений вітром, передзвін безлічі маленьких дзвіночків.

— Щось не схоже на Чорного Вершника! — зауважив Фродо, напружено прислухаючись. Гобіти згодилися з ним, але не заспокоїлися: вони вже звикли боятися погоні, будь-який звук, що лунав за спиною, здавався їм ворожим і зловісним. Тоді Блукач приліг на траву, приклав вухо до землі, і лице його освітила радість.

День згасав; тихо шелестіло листя у чагарях. Все виразніше ставав дзвін дзвоників та дрібне цокотіння коня, що [222] йшов клусом, і ось він вилетів з-за рогу, білосніжний, мерехтливий у сутінках. Його вуздечка блищала та іскрилася, наче всіяна зірками. Плащ вершника, з відкинутим каптуром, майорів по вітру, розліталося блискуче золоте волосся. Фродо здалося, що променисте сяйво б'є від лиця та одягу вершника.

Блукач скочив і бігцем кинувся униз, щось вигукуючи. Але за мить перед тим, як він з'явився на схилі, вершник, підвівши голову до заростей, де вони сховались, натяг повід і зупинив коня. Побачивши Блукача, він зіскочив на землю й побіг йому назустріч. Фродо почув дивні слова: «Ае на ведуї, Дунадан! Мае гвенніон!» Ця мова та чистий голос вже не залишали сумнівів: поміж всіма племенами світу тільки ельфи мали такі чудові голоси. Але голос його бринів тривогою, й він поспішно заговорив про щось з Блукачем.

Незабаром Блукач помахав до гобігів рукою, вони вилізли з чагарника й поспішили на дорогу.

— Це Глорфіндель, він живе в домі Елронда, — пояснив їм Блукач.

— Привіт вам! Нарешті ви знайшлися! — сказав ельф. — Дороги нині стали небезпечні, й мене послали відшукати вас.

— Отже, Гандальф уже у Рівенделлі? — радісно вигукнув Фродо.

— Ні, коли я від'їжджав, його ще не було — щоправда, це було дев'ять днів тому, — відповів Глорфіндель. — Елронд отримав тривожну звістку. Мої родичі, що мандрують за Берендуїном, сповістили, що Дев'ятка знов з'явилася у світі, а Гандальф не повернувся, і ви блукаєте десь, не маючи допомоги у вашій важкій справі. Навіть у Рівенделлі зараз мало хто спроможний відкрито стати проти Дев'ятки; але всіх, хто знайшовся, Елронд розіслав на північ, захід та південь. Ми думали, що ви можете відхилитися далеко, щоб уникнути погоні, й загубитися у Глухомані. Мені доручили розвідати Тракт, і сім днів тому я доїхав до Мосту через Мітейтель й залишив там свій камінь. На Мосту я зіткнувся з трьома прислужниками Ворога, але вони відступили, й я відігнав їх на захід. Зустрів я також ще двох — ті втекли на південь. З того часу я й шукаю вас. Три дні тому я знайшов слід і пройшов по ньому до Мосту, а сьогодні виявив місце, де ви знову спустилися з гір. Але досить розмов: зараз не час для довгих бесід. Ви вже [223] тут, тож давайте ризикнемо всі разом піти прямо по Тракту. П'ятеро йдуть за нами, і якщо вони почують ваш слід, то вихором полетять наздогін. А це ще не все — де решта; четверо, я не знаю. Можна бути майже певним, що біля Броду на нас готують засідку.

Поки Глорфіндель говорив, вечірні тіні погустішали. Страшна втома навалилась на Фродо. По заході Сонця завіса перед очима його потемніла, й якась тінь заступила обличчя друзів. Біль різко посилився, знову почало трясти. Фродо похитнувся і вхопився за руку Сема.

— Моєму панові погано, він поранений, — сердито буркнув. Сем. — Він не може їхати верхи після заходу сонця. Йому треба відпочити!

Глорфіндель підхопив Фродо, не дав йому впасти, підняв на руки, з глибокою занепокоєністю подивився йому вобличчя.

Блукач коротко розповів йому про сутичку на Вітровії, про удар ворожого клинка, і показав рукоятку, яку він зберіг. Глорфіндель здригнувся, доторкнувшись до неї, але уважно роздивився.

— Тут накреслені злі закляття, хоч ви, можливо, їх не бачите, — сказав він. — Збережи це, Арагорне, до зустрічі з Елрондом! Але будь обережним, не торкайся її по можливості. На жаль, лікувати поранення, нанесені такою зброєю, я не вмію. Я зроблю все, що в моїх силах — але все ж таки раджу йти не зупинятись.

Він обмацав пальцями рану на плечі Фродо й спохмурнів ще більше, немов відчув щось погане. Але Фродо відразу подегшало: біль вщух, тепла хвиля пішла від плеча по руці. Імла перед очима порідшала й розтанула, як хмара. Він знову бачив друзів і відчув приплив сили й надії.

— Ти поїдеш на моєму коні, - вирішив Глорфіндель. — Я підтягну стремена, й ти зможеш зручно сидіти. І нічого не бійся: мій Асфалот ніколи не дозволите упасти сідоку, котрого я сам посадив. Хода в нього легка та рівна, а якщо зустрінеться небезпека, навіть чорним скакунам Дев'ятки його не наздогнати.

— Ні, я так не хочу! — обурився Фродо. — Він помчить мене до Рівенделлу чи ще кудись, а друзів своїх залишу тут у небезпеці?

Глорфіндель посміхнувся.

— Навряд чи твоїм друзям щось загрожуватиме, коли тебе тут не буде! Погоня піде за тобою, а їх навіть не помітить. [224] Саме ти, Фродо, і річ, яку ти зберігаєш, є джерелом небезпеки для нас усіх.

Фродо нічого не відповів, але більше не опирався. Він пересів на білого коня Глорфінделя, а на поні тепер знов навантажили мішки з речами; йти стало легше, й спочатку вони хутко просувалися уперед. Але гобітам годі було поспіти за невтомним і прудконогим ельфом, а він вів їх крізь пітьму ночі, без зірок, без місяця, все вперед та вперед, під захмареним небом. Тільки перед ранком Глорфіндель дозволив зробити привал. Пін, Сем і Меррі до цього часу ледве не поснули на ходу та раз у раз спотикалися; навіть Блукач втомлено горбився. Фродо погойдувався у сідлі, смутна дрімота охопила його.