Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

— Ми вирішимо це завтра, шановна пані, — сказав Бругу. — А зараз було би незле трохи подрімати.

Але знайти відповідь на це питання виявилося не так просто. Аравіса спершу запропонувала переплисти вночі ріку за містом й оминути Ташбан. Але Бругу заперечив. По-перше, течія там дуже широка і стрімка, Гвіна не зможе подолати таку відстань з Аравісою на спині. (Бругу, звісно, розумів, що він теж не знати чи дасть собі раду, але волів обійти це у розмові.) По-друге, там завжди багато торгових суден, і перший-ліпший, хто вигляне у той момент із палуби, відразу зацікавиться, що тут роблять коні.

Шаста сказав, що можна обійти місто з протилежного боку — там ріка значно вужча, отож легко перебратись на другий берег. Але Бругу знову заперечив: обабіч ріки тягнуться сади і віли вельмож, а це означає, що існує велика ймовірність натрапити на тарханів та тархін, які полюбляють влаштовувати на березі прогулянки верхи і різні вечірки. Серед них хтось напевно упізнає Аравісу а може, і його, Бругу.

— Нам варто поперебиратися, — запропонував Шаста.

Гвіна сказала, що, на її думку, найліпше усе-таки іти через місто, бо в юрбі легше сховатися, ніж десь на дорозі. Вона також підтримала Шасту, що не завадить передягтися. «Люди нехай натягнуть на себе якесь лахміття — так вони виглядатимуть як селяни чи раби. Обладунки Аравіси, наші сідла та речі — все це треба зв’язати у клунки і нав’ючити на нас із Бругу. Діти нас поганятимуть і всі подумають, що ми звичайні коні», — порадила вона.

— Гвіно, люба, — трохи іронічно мовила Аравіса, невже ти думаєш, що такого бойового огира, як Бругу, вдасться замаскувати під тяглову шкапу?

— Гм, твоя правда, — фуркнув Бругу, прядучи вухами.

— Знаю, це не дуже добре, — погодилась Гвіна, — але иншої можливости у нас немає. Крім того, ми давно не чищені і зараз виглядаємо не найліпше… маю на увазі передусім себе. Мені здається, коли ще обляпатись багнюкою з ніг до голови, понуро опустити голову та плестися, ледве переставляючи копита… то ніхто не зверне на нас уваги. Ага, і хвости треба обтяти, щоб клапті висіли.

— Шановна пані, — озвався Бругу, — уявляєте, як ми у такому вигляді прибудемо в Нарнію?

— Розумію, — тихо мовила Гвіна (вона мала дуже розважливу вдачу), — але для нас найважливіше — добратися туди.

І хоча план Гвіни нікому спершу не сподобався, врешті його таки прийняли. Проте для нього потрібно було здійснити те, що Шаста назвав крадіжкою, а Бругу — рейдом. На одній фермі тієї ночі зникло кілька лантухів, а инша наступного вечора позбулась в’язки мотуззя. Але рам’я для Аравіси чесно придбали у селі за гроші. Вже добряче стемніло, коли Шаста повернувся зі своєю здобиччю. Хлопець не приховував утіхи. Решта чекала на нього, сховавшись поміж дерев на підніжжі одного з невисоких пагорків, що тягнулись попри дорогу. Коли мандрівники видобулись на маківку скрайнього пагорка, внизу перед ними відкрилась панорама Ташбана. «Я так хочу, аби ми щасливо його минули», — пробурмотів Шаста до Гвіни. «Так, так, і я теж», — гаряче підтримала його Гвіна.

Ще тої-то ночі, добряче попетлявши стежками лісорубів, вони добралися до краю гірського пасма, а невдовзі вибрались на саміську маківку першого пагорка. Унизу світилося вогнями велике місто. Шаста навіть трішечки злякався, бо ніколи такого не бачив. Далі усі повечеряли і вклалися спати. Рано-вранці коні розбудили дітей.

На небі ще мріли останні зорі, траву вкривала рясна студена роса, а ген-ген за морем займався світанок. Аравіса відійшла убік, за дерева, а невдовзі вийшла уже передягнена. У старенькій пошарпаній одежі вона виглядала зовсім по-иншому. Свої речі дівчина сховала у клунок. Обладунки, щит, ятаган, два сідла і коштовну кінську упряж поховали у сідельні торби. Бругу та Гвіна по самі вуха обхляпались і замастились багнюкою. Треба було ще обчімхати кінські хвости. Аравісі довелося знову розпакувати одну з торб, аби дістати ятаган. Це зайняло ще трохи часу і завдало коням болю: було темно, пальці у дітей заклякли від ранішнього холоду, а тому ятаганом орудували доволі невправно.

— Слово чести, — не витримав Бругу, — якби я не був речистим конем, то із задоволенням хвицьнув би когось із вас по писку! Ви казали, що треба обтяти хвоста, а тут смикаєте по волосині.

Та врешті-решт усе було закінчено, а відтак діти закинули клунки на кінські спини, мотузяні вуздечки, що замінили віжки та шкіряну упряж, намотали собі на руки і знялися з місця.

— Затямте, — напучував наостанок Бругу, — треба триматися якомога ближче одне до одного. Якщо усе-таки погубимось, то стрінемось на старому цвинтарищі. Хто добереться туди перший, чекатиме на решту.

— А ви, коники, пам’ятайте, — додав і собі Шаста, хай що трапиться — аби ви бува не забулися і не заговорили.

Розділ 4. Шаста стрічає нарнійців

Спочатку Шаста не міг нічого розгледіти. Там, унизу, суцільною паволокою слався туман, з якого виринали лише найвищі куполи та шпилі. Але небо хутко світліло, туман потроху розсіювався, отож хлопцеві відкривався щораз ширший краєвид. Ріка тут ділилася на два рукави, а між ними утворився немовби острів. І на тому острові пишалося місто Ташбан, одне з найгарніших у світі. Зусібіч його оточували височенні мури, об які внизу м’яко ластилися хвилі. По всій довжині оборонної стіни спиналися спостережні вежі, і було їх стільки, що Шаста невдовзі втратив їм лік. Ташбан стояв на пагорку. На самій його маківці виднівся палац Тісрока та велетенський храм бога Таша. Увесь пагорок був густо забудований: будівля змінювала будівлю, тераса переходила у терасу, вулиця у вулицю. Прямовисні сходи, що сполучали тераси, чергувалися з апельсиновими й лимонними деревами, сади на дахах — з балконами, арками й колонами, гострі шпилі — із зубчастими мурами, помережаними бійницями, а мінарети — з округлими куполами. У цей час над морем зійшло сонце і величезний срібний купол храму спалахнув сліпучими лелітками. Шаста аж прижмурив очі, бо несила було дивитись.

— Ходімо, Шасто, — озвався Бругу.

Береги вкривали густі сади — здалеку навіть можна було подумати, що це ліс розпростерся обабіч ріки. Лише коли мандрівники підійшли ближче, то побачили багацько білих віл, що визирали з — за дерев. Шасту тим часом полонила хвиля п’янких пахощів, що долинала від квітів та плодів. Десь за чверть години мандрівники спустилися донизу і йшли вже по рівній дорозі поміж білих стін, з яких звисало гілляччя.

— Господи, — захоплено вимовив Шаста, — яка краса!

— Ну звісно, — усміхнувся Бругу. — А проте я волів би якнайшвидше минути це місто і щасливо з нього вибратися. В ім’я Нарнії і Півночі!

У цю хвилину залунав якийсь низький звук. Він поступово наростав, аж, здавалося, заповнив усю долину. Це була мелодія — могутня та врочиста, від неї аж мурашки по спині поповзли.

— Сурми сповіщають, що час відкривати брами міста, — пояснив Бругу. — За хвилину ми будемо під ворітьми. Аравісо, більше опусти плечі і ступай так, наче з останніх сил переставляєш ноги. І будь ласка, перестань поводитися мов принцеса. Уяви собі, що всеньке життя тебе тільки штурхали, копали й ображали.

— Якщо вже про це мова, — не залишилась у боргу дівчина, — то тобі теж варто похилити голову, зігнути шию і відмовитися від повадок бойового румака.

— Чш-ш, — цитькнув Бругу, — ми вже на місці.

Справді, вони вийшли на берег ріки, а далі стежка провадила просто на міст, прикрашений численними арками. Вода вигравала блискітками під вранішнім промінням. Праворуч від них, біля самого гирла ріки, мріли щогли вітрильників, а по мосту до брами прошкували селяни. Вони вели нав’ючених віслюків та мулів, а дехто ще й ніс на голові повні кошики. Діти з кіньми влилися до валки.

— Щось сталося? — пошепки спитав Шаста Аравісу, бо обличчя дівчини раптом якось перемінилося.

— Та ні. Все гаразд. Принаймні для тебе, — тихо, але з притиском відповіла вона, а потім додала: — Тобі нема чого хвилюватися. Просто мене завжди вносили до Ташбану на ношах, попереду ішла варта, а позаду — раби. І, ясна річ, я одразу отримувала запрошення на учту у палаці Тісрока (хай живе вічно!). А зараз мені доводиться прокрадатись у місто, немов якомусь злодію. Тобі цього не збагнути.