Хто ти? (1963)

— Бачу, бачу, — м’яко перебила мати. — Так отож не марнуй часу, та щоб завтра ранесенько вів її до сільради. Хай буде все по закону, як слід…

— Добре, мамо, — радісно мовив Микола. — Зроблю…

— А жити де будете — в Зеленьках?

— Тут. У тебе. І працювати. Думаю взяти клуб. Поїду в район, домовлюся… Все буде гаразд!..

— Добре діло. Тільки мають тут деякі зуб на діда. Будуть і тобі ногу підставлять… От хоч би й теперішній завклубом. Іван Горпинин. Запустив клуб. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають…

— Так він же не має ніякої клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу…

— Ото ж бо. Десь дістав справку, що хворий. Його й поставили в клуб. А він такий хворий, що як посмолить руки, то й чорту роги скрутить. Зледачів хлопець. Видно, сподобалось хропти цілий день. Так що ти обережно…

— Ну, це пусте. Мене молодь підтримає…

— Дай боже… То йди ж спати. Ось тобі ряднина. Там, на сіні, ляжеш — як у раю буде. Вже зорі потепліли — незабаром світатиме.

— Добраніч, мамо…

— Добраніч, синку…

Микола зайшов у клуню, розгорнув сіно, зробив собі кубло. Смачно вмостився, вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною скрипіла стара груша. Микола знеможено заплющив очі. Матусю моя… В твоїй господі все приймає мене як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же край цей буде любим і подрузі моїй Оленці…

ВЕСІЛЛЯ

Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішливого, рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровляв, підморгував Миколі, свідкам.

— І де ти тільки таку викопав, хлопче?

— З неба впала, Тимоше Гавриловичу, — сміявся Микола.

— Дивися, щоб не вкрали!

— А я не спатиму…

— Та з такою навряд чи заснеш! — чухав секретар руде волосся.

Оленка без упину червоніла, слухаючи ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися. Після дружніх поздоровлень молоді пішли селом назад, до матері. Оленка була вбрана по-українськи. Одежу мати розшукала серед скарбу, що лишився після покійниці баби. Оксамитний корсет сидів на ній, як улитий. Він окреслював високі груди, тонку талію, гордовиту поставу. Барвистий вінок з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу Оленки.

Майже біля кожної хати тріщали ліси, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай визнаючи її перевагу над сільськими красунями. Тільки деякі їдко кидали вслід:

— Хай би попарилась на полі, покидала гною — де б і поділись чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, пава! Вирядилась!

— Завидки беруть, — хитали головою літні жінки. — Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару!..

Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця.

Недалеко під материної хати їх зустріла висока, чорнява дівчина. Вона була схвильована й бліда. Опустивши долу очі, швидко промовила:

— Я вітаю тебе, Миколо…

— Спасибі, Катю…

— Я рада за тебе… Ти вибрав добру дружину… Не думай нічого… Я не серджуся… Хай вам таланить…

Вона заридала і кинулася геть, в садок, що струмився білою повінню яблуневого цвіту. Оленка злякано-запитливо подивилася на Миколу:

— Що це, Миколко?

Він стояв сумний і похмурий. Потім взяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:

— Не думай поганого, Оленко… Це сусідська дівчина. Я з нею дружив ще з дитинства. Разом гуляли, вчилися, сиділи в школі за одною партою. Але я ставився до неї так, як і до хлопців. Як до товариша… А в неї, може, було інше…

На віях Оленки блиснула сльоза.

— Як жаль, що наша радість комусь принесла горе… Це дуже сумно, Миколо…

На подвір’ї молодих зустрів дід Василь. Тільки тепер, при світлі сонця Оленка могла повністю розгледіти його. Високе жовте чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо дивилися на світ сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Провівши поглядом по постаті діда, Оленка здивувалася. Вбрання його було в повній дисгармонії з лицем. Ветха полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі чоботи-шкарбани, облізла смушкова шапка. Чому він так злиденно одягнений?

Дід приязно поглянув на молодих, узяв обох за руки. Важко зітхнувши, сказав;

— Хай доля освятить вашу дорогу, молодята любі. Я бачу в ваших очах щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке… Але не думайте про те… Ідіть йому назустріч. Якщо іскра, яку я бачу нині в очах ваших, не згасне… то навіть смерть одступить перед вами.

Дід поцілувався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку. Одступив.

— А тепер ідіть. Там вже чекають гості. І мати…

— А ви куди, діду?

— Я не буду на весіллі, синку. Пробачте. Опісля зрозумієте. Отам, бачиш, під горбом димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою…

Дід, зігнувшись, важко рушив до землянки. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:

— Пора, діти мої. Чому ви так забарилися?

Микола приступив до матері, прошепотів:

— Що з дідом? Він не живе у нас?

Мати розвела руками, в ясних очах промайнула печаль.

— Як повернувся тиждень тому, так і почалося. Одягнувся в сіряк. Старий льох переробив на землянку. Там і ночує, сам собі варить. По селу шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі. Та ти сам з ним поговориш… А тепер прошу до хати. Оленко, гості ждуть…

За столом зібралися гості — родичі і друзі Миколині. Звідусіль сипалися щирі вітання, склянки кружляли без упину, сповнюючись то горілкою, то шипучим хмільним медом. Розв’язувались язики, чулися дотепи:

— Сто літ вам жити!

— Дюжину дітей наплодити!

— І всіх — музикантів, як батько!..

— Та ні, хай і колгоспників родить, а то поздихають од голоду!..

— Пусте мелеш, сусіде! Колись люди будуть і хліборобами, і музикантами, і вченими!..

— Тю! Коли то буде!

— Як коли! При комунізмі!

— Як будеш так горілку кружляти, то чорта лисого, а не комунізм побачиш!

— Горілка — це, братці, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями — важко боротися з нею!