Хто ти?

Зараз! Ось зараз станеться щось неймовірне, нечуване… Ще хвилинку заждати… Яке солодке чекання. Микола повільно… нестерпно повільно розплітає косу Оленки, захоплює повні долоні золотого волосся. Він заривається всім обличчям її цей водопад, вдихає запах коханої…

— Миколо! Візьми мене… Неси мене, коханий… Неси до щастя!

НІЧ КОХАННЯ

Микола бере Оленку на руки, міцно притиснув до грудей. Вона обвиває його за шию, цілує шоку. Він несе її берегом, лозами… Несе, не почуваючи втоми. Вій ступає не по піску, не по землі. Він лине в безкрайньому просторі, серед хмар, прямує до казкових країв, до зоряних замків, де вони з Оленкою пануватимуть вічно наодинці з любов’ю.

На обрії сходить червоний місяць. Вій лагідно посміхається молодим, кидає хвилюючі барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами повзуть тумани, в Дніпрі колишуться мовчазні зірки…

Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе у світі — на м’яку, запашну, молоду траву, серед квітів, припадає до її вуст і п’є божественний нектар. П’є довго, пристрасно, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на неї, не вірячи своїм очам…

Хто це лежить під ясними зорями, в місячнім блиску? Невже Оленка, невже його дружина, дівчина з хлоп’ячих мрій? Чи, може, то земля, вагітна бажанням і красою, породила весняної ночі з лона свого казкову царівну? З ким порівняти тебе, чудесне видіння? З небом зоряним? Так ні! Воно голубим шатром, розцвіченим золотими краплями, покірно звисло над тобою. Воно — твій дім, а ти його прикраса… Може, з чарами весняної ночі? Ні, вони створені для тебе, моя кохана, для твого серця. Для тебе зійшов срібновидий місяць — бачиш, як від його променів засміялася річка! Вона теж вітає тебе, вона німує перед твоєю красою…

Микола невмілими руками пестить тугі перса, жагуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця в грудях коханої. Біліють мармуром ноги під місячним сяйвом, все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмаркою. Тиша покотилась над світом.

Хай буде світло! Торжествуй, природо! Ген, і вітре, коти весільну хвилю по широкій гладі дніпровській, війни понад лісом, хай столітні дерева заспівають урочисту пісню великого таїнства, хай заглушать радісний стогін першого єднання… І Оленка лежить, розметавши руки, важко дихає, п’є всім тілом солодощі кохання, вбирає очима зореносне безмежжя. Її нема, нема його… Є одне-єдине серце, єдина душа, єдине торжествуюче тіло. Воно летить на хвилі нестримного бажання вгору і вгору, для нього немає світу, немає впину, а тільки стремління в сфери великої тайни. Ще мить… ще один спалах… і перед зачарованими душами в блискавичному спалаху постає тріумфуюче божество кохання…

ДІД ВАСИЛЬ

Вернувшися з ув’язнення, дід Василь майже весь час був на природі. Він ніби боявся залишатися в таких місцях, де простір обмежувався стінами — подобою тюрми. Він ненавидів будь-який примус і бажав лише одного — самотності.

Ось і зараз — в цей прозорий травневий вечір — дід Василь вийшов на берег. Він довго дивився на мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми весняними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язався до кущика лози. Мимо струмилася лагідна хвиля, над головою темніло небо, наливалося зорями, відсувалося у безмежжя. Розум очищався, звільнявся від суєтних думок, розширявся, охоплював собою минуле і сучасне. Село ледь чутно гомоніло, готувалося до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.

Дід Василь важко зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Хто він — поряд з цими трударями? Теж трудар… сліпо закоханий в рідне лоно… Тільки чому ж так сталося, що його стежка пролягла десь осторонь, мимо них? Чому він, як заклятий, ховається від людей, не йде до дружного живого гурту, де сплелися в нерозривний клубок радості і горе, надії і розчарування?

Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що сталося. Душа виходила на власний, найясніший суд. Перегортала припорошені сторінки минулого, оцінювала їх, поблажливо всміхалася або дружньо схвалювала давно забуте…

Коли це було?.. Чи ж було воно?.. Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б темні шляхи життя. Він хоче зрозуміти вищий смисл існування. Він просиджує вечори і ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче знайти живий зародок істини…

Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами приходив з поля, підперши вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:

— Не такий ти, Васильку… як всі… Важко буде тобі… Неприкаяним житимеш серед людей… нелюбимим… Чого шукаєш?.. Чого хочеш, синку?..

Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо ронив вибачливі слова:

— Не сердься, тату… Я знаю, що ти останні копійки тратиш, щоб вивчити мене… щоб я легше жив… та, мабуть, не буде цього. Чим більше знаєш — тим більша прірва відкривається перед розумом…

— Я знаю, — згоджувався батько. — Хоч і не розумію… Тільки душа мені підказує… То хай тебе бог береже… Я не серджуся… Іди до світла. Шукай. Може, онуки мої побачать його… Або хоч вийдуть на добрий шлях…

І Василь шукав. Не тільки в книжках. В житті, в душах людей, в їх словах, обличчях, діях, стремліннях. В чесності і підлості. В горі і радості. В любові і зраді. В надії, що хоч слабеньким вогником, а горіла в серці майже кожної людини…

Він учився в гімназії, тягнувся з усієї сили, щоб якось прожити на нужденні батькові заробітки. Влітку приїжджав до Зеленьок, допомагав обробляти землю, ловити рибу. Вечорами заходив до поповича, сперечався з ним, з його батьком — отцем Гавриїлом.

Сільський піп старанно навертав Василя до стежки релігійної, відкривав перед ним перспективи служіння на благо церкви.

— Ти корінь народу… Одержиш освіту, не маєш права не віддати її тим, хто годує тебе…

— Я й хочу зробити це! — заперечував хлопець. — Тільки чому обов’язково ставати священиком?..

— А що є значніше, ніж вирощення духу людського? Що є вище від пастирства во ім’я Христа?

Одного разу Василь, не стримавшись, сказав:

— Я не хочу діяти іменем Христа супроти Христа! Хіба може церква виступати від його імені такою, як вона є тепер?

Отець Гавриїл розгубився. Як і всі священики, що не звикли до самоаналізу, він сприймав усе, що проповідував, що читав у церкві, — останнім і непорушним законом. А тепер син кріпака, хлопчисько, який недавно покірно схилявся в поклоні перед грізним і милостивим богом, сумнівається в самій основі релігії. Ще не сприймаючи слова Василя серйозно, він силувано всміхнувся, якимсь неприродним голосом запитав:

— Ти, мабуть, начитався Толстого — цього єретика?

— Навіть у вічі не бачив, — відповів Василь.

— Звідки ж у тебе взялися такі думки? Куди йдеш ти, хлопче?

— Далі острога не піде, — сміявся попович — випещений, самовдоволений.

— Може, — спокійно казав Василь. — Та робити не те, що велить душа — не хочу…

— Цить, — оскаженіло крикнув священик, весь чорний від ненависті. — Геть, хамське бидло, з моєї хати! Геть, щоб я твоєї ноги більше не бачив!

Василь схопився з місця, завмер. З граничною ясністю в якусь мить він зазирнув в душу цього «апостола» мертвого бога. Зазирнув… і вже не боявся його. Бо не бачив у його душі нічого, крім пустоти і бруду. Зупинившись на порозі, тихо сказав:

— Темрява розсіється, отче… І засяє новий світ істини… Не лопніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він зовсім жартівливо, — що: «Хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд…»

Дорого обійшлася Василеві розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві.