Хто ти?

Вона здригнулася, злякана раптовим запитанням. Потім опанувала собою, відверто сказала:

— Мені подобається, гер офіцер, ця легенда.

— Чому? — нахмурився Генріх.

— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть в тяжкі часи. Такий народ — безсмертний…

— Оленко, як ти можеш? — скрикнула Олена Антонівна. — Ви її пробачте, Генріх…

— Що ви, що ви, фрау Єлена, — оскалився в посмішці Генріх. — Вона чарівна. Вона каже правду. Я глибоко поважаю ваш народ — народ Шевченка і… і… ну, неважно… Але найголовніше я не доказав вам, фрейлен! Слухайте! Я покінчу з тією легендою. Чуєте? Завтра я їду з своїм загоном туди, до цієї могили. Дуж-же ром-мантична прогулянка. Треба поставити крапку на легенді. Вона щось дуже затягнулася. Ха-ха! Фрейлейн! Чи не хочете ви бути свідком цієї події? Прогулятися зі мною…

Серце Оленки розривало груди, але вона спокійно запитала:

— Далеко, гер офіцер?

— О ні, недалеко. Вниз по Дніпру. Кілька годин. Це буде чудово!

Тихо. Тихо, серце. Це й буде її прямий шлях. Побачимо, гер офіцер, хто кого закінчить, ви — легенду чи легенда — вас?

— Я їду, гер офіцер, — кокетливо сказала вона.

ЖИВА ЛЕГЕНДА

Як все дивно, неймовірно, незрозуміло. Все ніби в сні. Але скільки не щипай себе за руку — сон не кінчається.

Миготять в пітьмі дерева. В небі дрижать зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?

Поряд з нею — ворог. Випещений аристократ Генріх. Він ввічливий, стриманий. Він не хоче ґвалтувати її, як інші німецькі офіцери. О ні… Недаремно він вчився в університеті, має звання доктора права. Права! Він схиляється до плеча своєї супутниці, захоплено говорить добірною українською мовою:

— Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така виросла на оцій дикунській землі… серед смороду і безкультур’я… Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас в Німеччину. Ви будете моєю дружиною. Не коханкою, ні! Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, ви думаєте про расову теорію? Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів — повірте мені. Я не такий дурень, щоб вірити базіканням наших теоретиків. Але для бидла потрібні рямця. Хай творять такі рямця, а ми — над ними! Я відверто визнаю — ви достойні звання дочки Німеччини…

Оленка слухала солодке, цинічне бурмотіння офіцера, стримувалась, щоб не видати себе. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував її руку.

— Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Ха-ха! Гер бог не дуже старався. Нам доведеться його поправляти. Ви вивчали історію? Правда, вона у вас була тенденційною, червоною, але все-таки якісь натяки на істину були. Так от — тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів. Хаос! Ми закінчимо це. Ми відкриємо нову еру! Ми — ділові люди. Недопустимо витрачати енергію на безупинні революції і придушення революцій!

Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на обера скоса.

— Що ж саме ви хочете зробити? Яку соціальну реформу, щоб вона задовольнила всіх?..

— Всіх? — усміхнувся Генріх. — Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в організмі людини є різні клітини — нервові, м’язові, рогові, шкіряні — так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Єлена? Чудово! Буде мозок — ми, німці. Не всі, розуміється. В нас теж є безліч кретинів! Буде серце — кровоносна система — чехи, українці, росіяни, всі слов’яни… Буде груба робоча сила… негри, наприклад, індуси, монголи всякі… Їх можна чудово використовувати для експериментів… наукових. Не жаль! Вам не подобається такий погляд? Я бачу. Ви виховані на фальшивих ідеях загального альтруїзму. Це блеф! Наївна казочка, в яку не вірили навіть її творці — комуністи. Загальна рівність — абсурд! Земля не може дати для всіх ні матеріальних багатств, ні копалин, ні енергії. Отже, розумний розподіл. Основа розподілу — сила. Іншої основи — нема. Безсилі хай зникають… або підкоряться. Наступає епоха тверезого розрахунку. Легенда — в минулому. З легендою треба покінчити. До речі, ми з вами якраз для цього їдемо… для чарівного експерименту з області фольклору… ха-ха! ліквідація легенди…

У Оленки череп зривало від страшного болю. Вона відчувала, як її психіку руйнує безупинний потік мерзоти, що лився від ворога. Та мусила терпіти. Хай кощунствує. Хай паплюжить найсвятіше. Розплата не запізниться…

А Генріх базікав хвальковито:

— Ви цікавитесь моїм планом? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів розстріляти. Десяток повісити над могилою. Оце й буде крапкою… на легенді… Як у вас кажуть… дозвольте, згадаю прислів’я. Ага. «Як рукою зняло». Отак і тут. Як рукою зніме. Ха-ха!.. Та ми вже під’їжджаємо. Недалеко це село. Ліворуч — кручі дніпровські. Я тут вже був. Чудові місця…

Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина офіцера і чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги повзли понад густими кущами терну, шипшини і вишняка сизі тумани, ніби привиди. Пахло полином, тонким духмяним ароматом чебрецю. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.

Раптово розітнувся страшний вибух.

Передня машина розлетілася на шмаття. Високий факел вогню знявся над яругою. Карателі з криком сипонули на землю. Генріх на одну мить закам’янів. Потім рвонув з машини, закричавши:

— Фрейлейн, рятуйтесь! Партизани!..

Оленка прищулилась в машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, не поставиш крапки на легенді, вороже. Легенда жива і безсмертна…

Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Перестрілка покотилася в степ, разом з криками і прокляттями. Лише де-не-де стогнали поранені. На дорозі догорали дві грузові машини. В чадному освітленні з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі побачили Оленку. Вона усміхнулась.

— Німецька шлюха! — крикнув хтось. — Ти дивись — влаштувався офіцерик! Возить з собою підстилку!..

Оленка встала. Ноги підгинались. Хай лають. Хай кричать! Свої, свої!..

— Шльопни її! Чого вона усміхається? Зраділа, падлюка?!

Хтось підняв автомат. Гримнув гучний голос:

— Одставить! Сваволі не допущу! Ви хто — солдати чи бандити?

Партизани охололи, роздратовано виправдовувались:

— Серце не видержує, товаришу Агроном. Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…

З пітьми виступив високий кремезний дядько. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. З-під суворих брів глянули на Оленку ласкаві очі. Він подав їй руку, підтримав:

— Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали блискуче! Спасибі від всього загону…

Партизани завмерли, зачудовано перезиралися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:

— Поспішили, орли. Шлюхою назвали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам про операцію «Кінець легенди»…

Дружний гомін був відповіддю на слова командира.

Над яругами котився чад від машин, світання розливалося по блідому небу. А Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший. Тепер її обступали дружні обличчя, сяяли суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно плескали по плечах…

Невеликий загін зібрався на кручі дніпровській. На Лівобережжі загорався край неба. Агроном став над невеликою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букети сну і кульбаби. Оленка відчувала, як сльози підкочуються до її очей. Ось яка вона, легендарна могила…