Хто ти?
Шрифт:
— Мамо…
— Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Хвилиночку заждіть, я вас проведу…
Дівчина несміливо переступила поріг прихожої, а Поліна Михайлівна накинулася на сина.
— Хто це? Яка красуня! Дуже рада за тебе. Хто її батьки? Мабуть, видні люди?..
— Та ні, мамо. Її мати — санітарка. А батька нема…
Пухке лице Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.
— Поспішаєш, синку. Все поспішаєш. Романтик ти. На личко задивляєшся. А що люди скажуть? Не можна ж приводити дівчину,
— А я не думаю з нею розлучатися, — сердито сказав Євген. — Ти, мамо, не говори мені такого. Я не люблю…
— Ну от, ну от, — сплеснула мати долонями. — Навіть на іменини ти псуєш мені настрій…
— Іменини мої…
— Будь ласка. Егоїст. Ти так завжди.
— Мамо, вона жде…
— Іду, йду. Скажи ж, хто вона? Студентка чи працює де?
— Вона скрипачка. Лауреат міжнародного конкурсу.
Поліна Михайлівна просіяла.
— Чого ж ти одразу не сказав. Воно й видно — талант. Принцеса. З такою не стидно показатись людям. Іди, іди, синку, веди її до друзів…
Євген метнувся до кімнати. На серце лягла якась тінь після розмови з матір’ю. Так було завжди. Кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічалася іронічно, з зітханням, з повчанням, як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з нею, було затьмарене.
Оксана поглянула на Євгена. Усміхнулась ласкаво. І одразу все темне одлетіло, розвіялось. Хлопець показав на двері до їдальні.
— Сюди, Оксано. Там уже зібралися…
— Мені незручно, — прошепотіла вона. — Там всякі вчені, фізики, академіки… А я…
— Академіків нема, — засміявся Євген. — Тільки молоді хлопці й дівчата. З інституту кібернетики, з інституту фізики, з консерваторії. Ходімо…
Євген відкрив двері. Його зустріли веселим гамором, вигуками.
— Покарати, покарати іменинника!
— Пляшку коньяку випити за один раз!
— Поцілуватися з конем Богдана!
А коли побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво розглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко встав високий гарний хлопець, кинувся до неї, сказав:
— Ого! Євген! Чому мовчиш? Язик проковтнув? Воно й не дивно!
Він подав руку Оксані, ґречно запросив її до столу.
— Будьте, як дома. Я Роман, брат оцього розгубленого юнака. А ви?
— Я Оксана.
— Друзі, прийміть до свого гурту Оксану. Сідайте ось тут, біля мене. Вільне місце. Женя, твоє місце там, головне…
Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона опустила очі, скоса розглядала присутніх. В кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна і стара повна жінка — домробітниця — носили до столу закуски.
Євген сів на чільному місці сам не свій. Відчував себе обійденим, ображеним. Чому від нього забрали Оксану? Чому так нахабно поводить себе Роман? Це нечесно. Це неетично…
— Ну що — почнемо? — підвівшись, сказав Роман. — Іменинник у нас несміливий,
я буду тамадою. Наливайте бокали, чарки. Готуйтеся до бою. Євгену сьогодні двадцять п’ять років. Вік такий, коли переходять до серйозності, до солідності. Побажаємо імениннику серйозності!Хлопці і дівчата усміхалися. Євген хмурився, не піднімав чарки. Оксана помітила це, запитала:
— Євгене, чому ж ви не п’єте?
— Я взагалі не п’ю, — відповів Євген.
Роман хвацько вихилив велику чарку перцівки, крякнув, голосно сказав:
— Він у нас монах. Аскет. Три роки тому вперше випив чарку, позеленів, скривився… і відтоді — в рот не бере! Але то не біда! Нам більше буде! Оксано, не звертайте уваги, пийте…
— Ні, чому все-таки ви не п’єте? — наполягає Оксана.
— А для чого? — по-дитячому запитав Євген, оглядаючи ясними очима присутніх.
— Дуже дивно, — сказала грайлива дівчина з пофарбованим волоссям. — Для чого ж ти нас запросив? Щоб дивитись на тебе? Ми тебе й так бачили часто!..
— А хіба відзначать іменини можна лише п’янством? — похмуро бовкнув Євген. — Можна поговорити, посперечатися…
— Спочатку вип’ємо, — зняли ґвалт хлопці, — а потім будемо сперечатися! Веселіше стане!
— А про мене такі веселощі штучні, — заявив Євген, наливаючи собі лимонаду. — Це гальванізація, ін’єкція. Треба, щоб людина веселилася природно!
— Доморощений філософ, — підморгнув Оксані Роман. — Ви не слухайте його. Нудота!
— Вікна розуму мусять бути чисті, — огризається Євген. — А ви запльовуєте їх алкоголем. Хіба не так? А через брудні вікна що там побачиш? Тільки каламуть!
Гості вже випили по чарці, по дві, в голові у них приємно закрутилося. Вони слухали слова іменинника зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуску. На протилежному від Євгена боці стола зав’язалася якась суперечка між фізиками. А Оксана все ще тримала свій бокал, розгублено поглядаючи на Євгена.
— Пийте, — шепотів Роман. — Не слухайте марення. То гра в оригінальність…
Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, нахмурившись, не дивився ні на кого. Чому він такий? Чому? Адже і Роман веселий, і всі друзі. А він… Для чого показувати себе смішним в компанії?
Вона поглянула на Романа. Він відповів їй довгим, жагучим поглядом. Їй не був неприємний той погляд. І сам він був гарний, ґречний, гармонійний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, чорні кучері. Дуже гарний…
Він прикрив віями очі, прошепотів:
— Пийте, Оксано. Хай буде вам весело…
Вона підняла бокал, звернулася до Євгена…
— Євгене, за вас. За ваше щастя!
Іменинник стрепенувся, щось хотів сказати. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила бокал до дна. Червоні вуста її блищали. І одразу вона стала трохи… земнішою. Зникло щось незриме… Одлетіло, випарувалось… Чари розтанули…
«Ось воно, — з болем подумав Євген. — Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне».